Так минуло майже двадцять років. Магда з Богданом жили в Києві, у будинку, що подарували батьки-шляхтичі, а він жив кочовим життям, на два двори – то пропадаючи на Січі та в походах, то повертаючись до дружини, до затишку домашнього, у панську розкіш, яка була такою бажаною після бруду й незручностей похідного життя. Траплялися в його житті, звісно, й інші жінки, і немало їх було, та жодна не змогла увійти в його серце, сковзаючи по поверхні, мов по товстому нашаруванні льоду. Магда… Магда все ще залишалася в його серці, але тепер почуття до неї було вже не тим, яке колись притягнуло його до ясноокої панянки польської, та й те слабке почуття з роками ще послабшало, допоки зовсім не згасло, як гасне вогник свічний при відчиненому вікні на вітру. А Магда? Так, вона все те помічала, усе бачила, відчувала й спочатку з мовчазною докорою зустрічала його із Січі, а потім вуста її відкрилися та Макар із подивом довідався, що вона увесь цей час знала і про його до неї нелюбов, і про численні походеньки, і про те, що зраджував її, законну дружину. Вона чекала, що відчує він провину, проситиме в неї пробачення, але він мовчав, понуро мовчав, бо провини за собою зовсім не відчував. Вона ж ображалась, марніла, чорніла лицем, на якому вже мало що залишилось від колишньої краси, і замовкала, мовчанням своїм спромагаючись докорити більше, аніж словами. І він тікав, знову й знову тікав на Січ, де почував себе вільним, і заслужував пошану. Із осавули він зробився сотником, мав непоганий статок завдяки отим волоцюгам, а ось щастя не мав. І почало тягнути його дедалі частіше в рідні Бориси, із яких пішов він ще молодим парубком, до батьків, де збудував він нову, велику та простору хату, й усе частіше почав схилятися до думки, що саме тут, у цім тихім селі, над тихими водами річки Кагамлички зустріне він свою старість. Дім Магди, як і сам Київ, залишався для нього чужим, не лежала до нього душа його, усе більше тягнуло в мальовничі, зелені простори рідного Полтавського краю, до землі, де він народився та виріс, немов відчувало серце, що саме тут майже при порозі старості зустріне він ту, яка так сильно полонить його.

Єдине, що тримало зв’язок між ним та Магдою, був син Богдан. Богдан Макарович Яковенко. Хоч що там кажіть, а син у нього вродився на славу. Високий, широкий у плечах Богдан успадкував уроду обох батьків, узявши від Магди світле волосся, темно-сірі очі та ямочку на підборідді, а від нього, Макара, – продовгувате лице, прямий ніс і чітку, мов вимальовану, лінію рота. А ще зріст та силу. Макар і тішився, і пишався, спостерігаючи, як мужнів із кожним роком син, як наливається силою його молоде тіло, і боявся. Боявся того, що Магда зі своїми шляхетними батьками зробить із його сина, у жилах якого текла вільнолюбна козацька кров, випещеного панича, подобу діда Вайди Войковського, начитаного, навченого й до зубного скреготу занудливого. Та, хвала Всевишньому, його син уродився в нього. Коли зрівнялося йому сімнадцять років і Войковські намагались направити його на здобуття наук до Швеції, він сам спротивився тому, погодившись на навчання в духовній бурсі, а вже потім… потім напросився до Макара на Січ. Як не плакала Магда, як не благала, а її Богданко таки зробився козаком. Та ще й яким! І там, на Січі, він мов уперше побачив сина, став знайомитися з ним спочатку, немов дістав нового сина, який під захистом накрохмалених спідниць дружини завжди був таким далеким від нього. Їх із Богданом єднала тепер і чоловіча дружба, і загальна справа… Та нещастя, що сталося згодом, знову звело стіну між Макаром і сином.

Богданові минуло тоді двадцять два, на вулиці стояло спекотне, дзвінке літо, і вони саме приїхали до Києва. Магда, розцілувавши, сумно поглянула на сина та запитала ледь чутно:

– Чи щасливий ти, синку?

Богдан відповів широкою усмішкою:

– Дуже, мамо.

Вона недовірливо поглянула на нього, але нічого більше йому не сказала. А коли син вийшов у садок, раптом ожила, прокинулась наче, обернула до Макара своє бліде обличчя, на щоках якого маками вигравали дві червоні плями гніву, зле поглянула потемнілими очима, під якими залягли глибокі тіні, і прошипіла:

– Це ти в усьому винен.

Макар блимнув здивовано.

– І в чому це я в тебе винен?

– А в тому, що Богданко в ті кляті козаки подався, що він усе дитинство та юність тільки й марив, що тим клятим місцем вашим, яке зветься Січчю. – Вона важко ковтнула. – А що тепер? А як уб’ють сина? Усміхаєшся? Тобі-бо й не страшно? Нечестивцю, що ти взагалі знаєш про те, на що перетворив моє життя? Ти ж молодість мою загубив, кохання моє чисте проміняв на ватагу брудних мужлаїв, від яких смердить, як від волоцюг…

Лице Макара поволі налилося кров’ю.

– То й від мене тобі смердить?

Магда гордовито закинула голову.

– Смердить!

– То чого тоді чіплялась за мене, як реп’ях за шаровари? Не смердів я тобі тоді, як впускала потайки від батьків мене до господи? Як цілувала пристрасно? – просичав Макар злим голосом, відчуваючи, як прокидається в ньому те роздратування, яке накопичувалося всередині всі ці останні роки, яке прихованими зміями копошилося в нього на серці, отруюючи те, що залишалося ще від минулого кохання до дружини.

Магда покривила вуста.

– Дурною я була, кохала тебе до нестями, тому й не помічала нічого, – вигукнула вона. – Зовсім не бачила того, що покохала мужлая, грубого козака, котрий і не відав, яким має бути кохання. – Магда раптом пильно поглянула Макарові прямо в очі, поглянула так, що йому якось дивно зробилось під тим її пронизливим, гострим поглядом, і запитала тихо тим голосом, який він пам’ятав іще з часів молодості. – А скажи, Макаре, тільки правду скажи! Чи, може, іще любиш ти мене, може, ще хоч трішки? Скажи, що не байдужа я тобі зовсім. І я пробачу, усе пробачу – ті роки одинокості моєї, і Богданкове захоплення Січчю. Скажи, Макаре, чи ще любиш?

Макар помовчав, а тоді сказав правду:

– Не люблю.

Магда поникла, мов надломлена сильним вітром гілка прирічкової верби, блимнула сльозливими очима.

– Хоч за чесність спасибі, – прошепотіла тихо й пішла, сковзнула мов тінь по пишній вітальні та зникла за дверима. Яковенко ж тільки зітхнув, через розчинене вікно зустрівшись поглядом із очима сина, у яких застиг мовчазний докір.

Він зовсім не звернув уваги на те, що дружина зачинилася у своїй кімнаті й не вийшла до вечері, бо з Магдою таке бувало не раз і він уже якось звик до нападів її поганого настрою та сумної сльозливості. Тому досить спокійно поласував із Богданом доброю вечерею, насолоджуючись смаком чудово запеченої домашньої гуски, ситними варениками з потрібкою, картоплею в кожушках і молочними драглями, які шанувала Магда.

Щойно вони закінчили з їжею, вечірню тишу дому розірвав несамовитий жіночий крик. Богдан перший підхопився з місця, Макар за ним, і вже в передпокоях вони наткнулись на молоду прислужницю, Магдину покоївку, яка бігла до них із блідим, наче смерть, лицем.

Макар ухопив дівчину за холодну руку.

– Чого волаєш, дурна дівко?

Дівчина поглянула на нього наляканими очима.

– Пані…

– Що твоя пані?

– Повісилися, – мертвим голосом зашепотіла покоївка й важко звалилась на руки сотника.

Так він і зостався удівцем, утративши разом із дружиною й сина, бо Богдан відтоді помітно охолов до батька, уважаючи його винним у смерті матері. Він не дорікав, а навпаки, мовчав, та те його мовчання було набагато гіршим для Макара від словесної докори. Інколи йому здавалося, що це помста Магди за те, що він, холодний до неї чоловік, зманив сина на Січ, і стала поміж ними невидимою тінню, привидом, одібрала в нього сина, як він сам одібрав його колись у неї.

Волоцюги знову голосно зареготіли, і сотник проблимався, виринаючи зі спогадів. Вісім років минуло, як не бачив він свого сина, вісім років одмикує Богдан від зустрічі з ним, пропадаючи десь на Січі. Щоправда, звикся Яковенко вже з тим, і сум за рідним вже не так гризе його. А гризе тепер зовсім інше. Та зрадниця зеленоока ніяк із думки не йде, заполонила собою всі його мрії. Вона повинна належати йому, хай там що, а він од свого не відступиться.

– Тарасе, – гукнув він до молодого парубка в подертій старій свитці, сина померлого нещодавно Микити Рогозника. Цей темночубий хлопець був єдиним з усієї ватаги, кого хоч трішки поважав сотник, а парубок за те віддячував йому вірністю. – Ходи-но сюди.

Тарас жваво підхопився на ноги.

– Так, пане Макаре.

– Дорогу до Борисів пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Зможеш знайти там бабу на ймення Килина Мальчиха?

– А чого ж не зможу, язик у мене є.

Яковенко вдоволено всміхнувся.

– То добре. Лягай зараз спати, а завтра, як зійде сонце, вирушиш до Борисів. Мальчиха та, баба жадібна, дам грошей, а ти ще пообіцяєш, скільки скаже. Усе дам, тільки нехай виманить Катерину за село.

Тарас почухав вошиву голову.

– А як не схоче?

Сотник реготнув.

– Схоче, – Упевнено промовив він, поблискуючи очима. – То, Тарасе, така відьма, що й сама ще доплатить, аби Катрю зі світу зжити, а вже за гроші…

– А що ж мені робити? – запитав Тарас, почухуючись.

– Чекатимеш їх за селом, візьмеш іще хлопців, та, гадаю, що все обійдеться. Катерину на коня й до мене на хутір. Усе зрозумів?

Тарас хитнув вошивою головою.

– Та все.

– То йди, відпочивай.

Почухуючись, Тарас поплентався до ганчір’я, на якому спав, а сотник замислено зиркнув йому вслід. Цей неотесаний, тупуватий трішки юнак йому все ж таки подобався, бо вмів він зберігати вірність, умів слухатися наказів і був дуже далекий від зазіхань на владу. Батько його також чоловік хороший, відданий і вірний, та й мати… Згадавши Одарку Рогозиху, сотник досадливо покривився. Досить вродлива, пишна тілом та висока баба давно, ще за життя свого Микити, увібгала собі в дурну голову, що любить сотника Яковенка, та як був чоловік живий, то ще трималась, а отепер нема йому від неї спасу, сама, утративши сором і гордість, освідчує своє кохання йому, мало не волає про те, що жити без нього не буде, не підозрюючи, що бажає повторити долю його дружини Магди. І ніяк не хоче зрозуміти та баба пришелепувата, що не потрібна вона йому, що іншої жадає він із ненаситною жадібністю, і на все готовий піти, аби заволодіти нею. І заволодіє, і син Одарчин йому в цьому допоможе.

Було вже геть після півночі, коли грабіжницька ватага нарешті вгамувалася та почала позіхати, широко роззявляючи смердючі, гнилі роти. Вони поснули швидко, кожен собі щось бурмочучи уві сні, а сотник ще довго лежав, удивляючись у ясне зоряне небо, не маючи сили заснути, не здужаючи викинути з думки зеленоокої красуні, яка скоро належатиме йому.

5

Ранок у домі графа Гнатовського розпочався з галасу розгніваної пані Настуні Горобецької. Катерина, яку Криштоф приніс додому на руках уже під ранок, солодко спала, коли до їхніх із Криштофом покоїв, навіть не постукавшись, увірвалось розлючене рудоволосе створіння в чудовій блакитній сукні й нахабно вихопило її з обіймів сну.

– Не чекала від вас такого, – засичала вона, зовсім не по-панському бризкаючись слиною та важко дихаючи. – Невже ви настільки неотесана, що змогли нажалітися графові на мої слова?

Катерина сонно залупала.

– А що сталося?

Настуня зіщулила гарні свої очі.

– Що сталося? А те, що через вашого довгого язика мене виганяють із цього будинку, принизливо виганяють, наче… наче яку лиходійку. А все це через вас, пані… – Настуня з огидою оглянула Катерину, – графине!

Людоньки добрі, скільки ж отрути було в тому слові, що Катерині зробилося зле. Учорашній вечір, який дещо забувся за міцним сном, промайнув перед очима, і вона згадала, як ця пихата пані кружляла перед її чоловіком, бажаючи звабити, згадалось те чорне запаморочення, що найшло на неї саму. І вона холодно поглянула на паню Настуню.

– Я не вказувала чоловікові виганяти вас.

– А чому ж він виганяє?

– А то я вам повірила, що ви приїхали сюди заради нього, і сказала йому про це…

Настуня тупнула ніжкою.

– А навіщо ж ви йому сказали?

– Спочатку я й не думала цього робити, але ви змусили мене до цього, пані, та й то я сказала це тільки після того, як Криштоф наполіг.

– Я вас змусила до цього? Про що ви таке говорите, добродійко? – Гладке лялькове личко пані Горобецької перекосилося. – Я розумію, що ви з бідняків і збрехати вам нема…

Катерина стрімко скочила на ноги.

– Не треба ображати бідних людей тільки за те, що вони народились не в пишних палацах. Я, хоч і бідного, кріпацького роду, не приходила у вашу хату та не намагалася вкрасти найдорожче, не спокушала танцем вашого чоловіка, бо не навчена серед бідняків на таке нахабство.

Настуня нехороше всміхнулась.

– Ах, то он у чому річ. Ви приревнували мене вчора до Криштофа Адамовича та вирішили нацькувати його на мене? Я, зізнаюсь, недооцінювала вас, не подумала, що то ви тільки з виду здаєтесь простенькою, а насправді… Криштофу Адамовичу можна тільки поспівчувати, що попав у такі тенета. – Вона всміхнулась. – То вам не сподобався мій учорашній танець? А графові, можу вас запевнити, він дуже сподобавсь, і, якби ви не чкурнули, я не сумніваюся, він би впав до моїх ніг.