Катерина опустила очі, густими віями приховавши біль, що промайнув у них від цих слів, а коли підняла їх знову, то Настуня побачила в них тільки холодну неприязнь.

– Ви так уважаєте? – запитала вона тихо, згадавши, як шукав її Криштоф, як обіймав під зорями, й упевненість у його коханні з такою силою охопила її серце, що вона змогла навіть усміхнутись до своєї суперниці. – Але ж чому тоді він не лишився з вами, а кинувся за мною?

Настуня трішки розгубилась.

– Ну, не знаю…

– А я знаю й скажу вам. Мій чоловік побіг за мною, бо кохає мене, і той ваш танок залишив його геть байдужим.

– Неправда!

– Правда.

– Та ви ніколи не зможете зробити його до повної міри щасливим, повірте мені. Що можете ви, неотесана сільська дівка, дати йому? Та ви вже скоро набриднете йому своєю безграмотністю, та з вами ж і поговорити освіченій людині немає про що…

Катерина знову опустила очі, бо настирна пані влучила прямісінько в ціль. Бо вона й сама боялася того, що хутко набридне Криштофу її селянське сприйняття всього, брак освіти. Але ні, узяти над собою верх вона не дозволить. Та й хіба в ній, тій освіті, щастя, коли немає між двома любові, коли не поєднані їхні серця цим почуттям?

– Я дам йому своє кохання, – тихим, але впевненим голосом відповіла Катерина, бо чисте почуття та закохане серце – єдине, що вона могла подарувати чоловікові. Настуня перекосила рота, немов скуштувала кислиць, але заперечити нічого не змогла, і здригнулась, коли від порога пролунав ніжний голос Криштофа:

– І я візьму його з радістю.

Катерина звела на нього очі й умить зашарілась, усім серцем усотуючи у себе ласкавий блиск його очей. Вона забула навіть про присутність у кімнаті цієї пихатої Настуні, мов і не було її тут, а згадка про ніч, яку вони з Криштофом провели під зорями, змусила почервоніти ще більше, бо ніч та поєднала їх іще дужче.

Криштоф увійшов до покоїв.

– Пані Насте, ви ще тут? Хіба ж я не порадив вам збирати речі?

Настуня заблимала очицями.

– Так, я пам’ятаю. Я тільки зайшла попрощатися з любою графинею та запросити її до нас у Київ, маменька буде дуже рада.

– І це все?

Настуня спробувала всміхнутись.

– Певно, так.

– Тоді йдіть збирати речі. Роман уже чекає на вас, щоб відвезти додому, і мати моя хоче попрощатися.

Настуня оживилась.

– О, а Ірина Саввівна не прохала вас, щоб я залишилась?

Криштоф відповів їй прохолодним поглядом.

– Це мій будинок, і тільки я вирішую, кому тут залишатися, а кому ні. Ваша присутність мені неприємна, ви відкрито образили мою дружину, ще й трохи не посварили нас. – Криштоф покривився. – Краще не затримуйтесь, люба пані, і щасливої вам дороги.

– Дякую, – вичавила із себе Настуня й, кинувши на Катерину останній, не зовсім добрий погляд, із ображеним, нещасним виглядом попростувала геть із кімнати, мало не схлипуючи. Катерину раптом охопили докори сумління, бо чи не надто суворо обійшовся з дівчиною Криштоф, й усе те через неї, через її, Катеринині, ревнощі.

Двері за Настунею гучно зачинились.

– Здається, вона дуже образилась.

Криштоф хитнув головою.

– Мине. Катарино, дитя моє наївне, ти бачиш світ зовсім не таким, яким він є, а ця молода панянка, що-що, а довго страждати не буде. Повір мені, я вдосталь надивився на таких красунь що у Варшаві, що в інших містах. Знайде собі ще когось.

– Але ж… чи не закохалась вона?

Криштоф поглянув на дружину.

– Чомусь я в цьому сумніваюсь, – проказав він із усмішкою. – Для цієї волоокої панянки, гадаю, найважливішим є те, що я граф і спадкоємець чималого статку. І дуже хутко, коли натрапить вона такого самого родовитого лицяльника, думку про мене покине. – Він засміявся, і разом із ним засміялася Катерина, опинившись у його обіймах. Криштоф поцілував теплі зі сну вуста й зазирнув у вічі.

– Вона не образила тебе?

Катерина помовчала мить і похитала головою.

– Ні, зовсім ні.

– Неправда, – ласкаво докорив їй чоловік, знов цілуючи. – Ця пані галасувала так, що я все чув іще з коридору. І повір, у її словах немає жодної правди. Мені геть усе одно, умієш ти читати чи ні, бо від цього ти не перестаєш бути собою. І часом, люба, ти всього навчишся, а ні, то мені й геть безграмотною моя графиня буде потрібна й дорога.

– Справді?

– Я вже не раз тобі про це казав. Ходімо краще погуляємо десь удвох.

– У поле?

По вустах Криштофа сковзнула ніжна усмішка.

– Так, у поле.

І потік для Катерини поволі черговий день. Вони з Криштофом смачненько попоїли, як завжди вранці, тільки вдвох, а потім пройшлися полем. Коли повернулися, Криштоф пішов у справах до кабінету, а Катерина натрапила у вітальні на пані Гнатовську, яка замислено сиділа біля вікна на самоті, роздивляючись свої ще досить молоді руки. Побачивши Катерину, вона повільно підняла голову та слабко всміхнулась.

– Схоже, я маю вибачитися.

Катерина зупинилась біля дверей.

– За що?

Ірина Саввівна ледь помітно покривилась.

– За Настуню. Я давно приятелюю з її матір’ю, знаю Настуню ще з дитинства, і зізнаюсь вам, Катерино, щиро, завжди хотіла мати таку невістку. Горобецькі – шанований багатий рід, і для мого сина-графа кращої дружини, певне, у світі не існує. Я й везла її сюди з твердим наміром засватати за Кирила, однак тоді я ще не знала про вас. Не знала я й того, що Настуня зважиться на таке, як учора. Мені здається, що не так вона вихована… Але ж вона зростала на моїх очах! Те, що я побачила вчора біля вогнища, неприємно вразило мене.

Катерина мовчала, не знаючи, що має сказати на таку відвертість матері Криштофа, хоча на споді душі й відчувала образу на неї за те, що привезла ту Настуню, що відверто зізнавалася в тому, що бажала саме такої невістки, панського, шанованого роду.

– Я жалкую, що привезла її до маєтку… брр, як згадаю той танець… – замислено провадила пані Гнатовська. – Хоча Настуня дуже прохала мене не сповіщати матір про той випадок, я відчуваю, що не зможу промовчати, бо її вчорашній вчинок є недостойним панянки.

– Це не мені судити.

– Справді? Таж ви маєте на це найбільше право.

– Ні, жодного права я не маю.

Ірина Саввівна хотіла сказати ще щось, але не встигла, бо до вітальні, як завжди, за звичкою без стуку увірвався Тарас. Червоний ніс і блукаючий погляд блискучих очей красномовно вказував на те, що він уже встиг випити улюбленої після нічного чатування, коли стеріг будинок від циган.

– Пані графине, до вас прийшли! – гаркнув він за звичаєм, при цьому смачно гикнувши й примудрившись уклонитись пані Гнатовській.

– Хто?

– А мачуха ваша.

Катерина поглянула на нього вражено.

– Мачуха? Моя?

Тарас покривився.

– Та ж не моя. У мене й мачухи ніколи не було, а мати давно на кладовищі спочивають та мене дожидають.

– І де вона?

Тарас почухав потилицю.

– Та я оце ж подумав, куди мені її вести. Наче ж родичка панська, треба б із пошаною до вітальні супроводити, а тоді й думаю, е ні, хай їй грець, тій бабі, селом такі чутки ходили, що вона з вас знущалась, то й нема чого перед нею вклонятись, хай шелепа на кухню.

– Добре, приведи її сюди.

Тарас ізнов покривився.

– Ага, пані графине.

Його хитрувата пика зникла за дверима, а Катерина з похмурим виглядом пройшлася вітальнею, не розуміючи, навіщо прийшла мачуха. Останнім часом вони зробилися ще більшими ворогами, ніж були, і смерть Василя проклала між ними безкінечну прірву. Катерина й подумати не могла, що мачуха насмілиться прийти до неї, до панського дому. І навіщо? Що ж подіялося такого, що вона ладна забути про свою ворожнечу?

Ірина Саввівна підвелась з отаманки.

– Із цього п’яного Тарасового верзіння я зрозуміла те, що ви не надто в гарних стосунках зі своєю мачухою, – промовила вона, із цікавістю поглядаючи на спохмурніле лице Катерини.

Катерина гірко всміхнулась.

– Це ще м’яко сказано, – сумно відповіла вона, зітхнувши. – Але, вибачте, я б не хотіла розповідати вам про наші з мачухою негаразди, воно нікому не цікаве й не потрібне.

Ірина Саввівна всміхнулась.

– Добре, тоді піду, не заважатиму вам.

Але вийти з вітальні вона не встигла, тому що двері знову відчинилися й Тарас, зробивши страшно поважну пику, яку трішки псував захмелілий вираз, пропустив до вітальні Килину Мальчиху.

– Пані графине, кріпачка Килина Малько, – гаркнув він так, що наполохана мачуха трохи не впала на порозі, але пересилила себе й, несміливо ступаючи, повільно увійшла до кімнати. Її темні очі з острахом і деяким благоговінням обдивилися багато вбрану кімнату й зупинились, виражаючи подив, на пані Гнатовській, яка велично стояла біля отаманки, уже збираючись іти. Швидкі очі Мальчихи в одну мить охопили розкішне вбрання пані, її красу, і Катерині здалося, що в очах мачухи вона побачила вираз чорної, недоброї заздрості. Потім погляд її перейшов на Катерину, і стара, уже знайома роками ненависть промайнула в тих очицях, промайнула й відразу ж ізникла, мов уздрілася, примарилась Катерині. У чорній хустці за Василем, мачуха й лицем неначе почорніла, змарніла, утративши значну частину своєї краси, хоча й залишалась доволі привабливою ставною жінкою. Вона постояла хвильку мовчки, наче зважувалась, і ступила крок до Катерини.

– Добридень тобі, Катеринко, – промовила вона тихим, наче й не своїм, приязним і привітним голосом, спробувавши всміхнутися.

Катерина досить холодно привіталась у відповідь.

– Здорові будьте!

– Я… а я оце прийшла… – Килина прокашлялась, – поговорити з тобою, якщо не відмовиш.

– Раз прийшли, то говоріть.

Мальчиха знову зам’ялась, зиркаючи непевно то на Катерину, то на пані Гнатовську, мов не наважуючись при ній говорити, і та все зрозуміла, зверхньо поглянула на нову родичку, холодно їй хитнула головою, не промовивши й слова, вийшла з вітальні. Мальчиха провела її похмурим поглядом, а коли Тарас зачинив за панею двері, не втрималася-таки, щоб не випустити хоч крапельки отрути.

– Яка пихата пані, і слова не сказала, хоч ми й родичі тепер, – невдоволено просичала вона.

Катерина підійшла до крісла.

– Вам вона не родичка, тітко Килино, – відгукнулася вона непривітно, укотре нагадуючи собі, що немає вже в цієї жінки над нею влади, що скінчився той час, коли вона могла й ударити її за не те слово й без кусня хліба залишити за якусь провину. Ні, мачуха нічого вже не зможе їй заподіяти лихого, а вона за звичкою все ще боїться її, бо надто глибоко закарбувалося в пам’яті минуле, коли не раз важка рука батькової жінки опускалась на беззахисне її тіло. Та Катерину цікавило, чого ж вона приперлась, ця мачуха, знаючи, що Катерина не надто воліє її бачити, особливо після того, що сталося на похованні Василя та Микитки. А все ж прийшла. Можливо, по гроші?

Мальчиха покірливо зітхнула.

– Так, твоя правда, не родичка, бо які ж пани родичі кріпакам. Ніде такого немає та й не буде, це тільки ти, Катре, така щаслива в нас уродилася, що зріднилась із панами.

Катерина поглянула їй прямо в очі.

– Навіщо ви прийшли, тітко Килино?

На коротку, дуже коротку мить в мачушиних очах Катерина помітила вогник давнього ворогування й ненависті, на ту коротку мить вона ізнов зробилась звичною для Катерини мачухою. Але то була коротка мить, і вогник той дуже швидко зник, погаснув у її темних очах, і вона всміхнулася так приязно й улесливо, як не всміхалася ніколи.

– Покаятись прийшла я перед тобою, дитино, – заговорила вона зворушливо, переступаючи по розкішному килиму ногами, узутими у святкові, найкращі чоботи, які вона взувала на ярмарок і на великі свята до церкви. – Після смерті Василя та янголяти Микитки багато чого я передумала, багато чого прояснилось мені. За гріхи випала мені ця гірка та страшна доля – поховати власну дитину, бачити, як домовину сина засипали сирою землею, а страшнішого від того покарання немає у світі. Та зрозуміла я, що ж недарма страждаю: за те, що чужу дитину пригнічувала, смерть забрала й мою. – Мальчиха помовчала, зиркаючи на Катерину, і її очі заблищали від непролитих сліз, а Катерина мовчала, мовчала тому, що серце її не відгукувалось на цю слізну мачушину сповідь, хоч і треба пробачати ворогам, як учив батюшка, хоч і Бог так велів, а ось не здужала вона знайти у собі тих клятих сил, щоб пробачити. І бачила то свекруха, бачила, і лице почало червоніти від напруги, немов те вибачення, те прощення Катерини було для неї таким важливим. – Пробач мені, Катруню, дурну стару бабу, що гнобила тебе все життя! Якби ж ти знала, як гірко я в цьому каюсь, як не хочу, щоб ти тримала на мене зло.

Катерина глибоко зітхнула.

– Я не тримаю на вас зла.

Мальчиха похитала головою.

– Але ж і не пробачаєш?

– Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, – призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.