У сінях почувся гуркіт.

– Тарасе, бісова душа, де ти, дурню?

Тарас підхопився прожогом, мов обпечений.

– Тут я, мамо, у світлиці.

Гуркіт затих, і зі скрипом відчинились двері. На порозі з’явилась постать високої, ставної жінки. Вона стрімко увійшла до світлиці, тримаючи в руках напівживу, із недорубаною головою курку. Очі її, гарні та схожі своїм чорним тереном на очі Тараса, умить оббігли світлицю й, зіщулившись, зупинились на притихлій Катерині.

– Митько сказав, що ви з Петром і Даньком когось привезли. – Вона хитнула головою на Катерину. – Хто така?

Тарас знизав плечима.

– Паня, якась там графиня.

Чорноока незнайомка спохмурніла.

– І нащо ти притягнув її сюди?

– Taк пан сотник приказали.

– Макар наказав тобі привезти сюди оцю? – недовірливо запитала чорноока, яка, найпевніше, була матір’ю Назара чи то Тараса, або як там у мороці його звали, цього волоцюжку, що привіз її в це кляте, мічене розбійниками місце.

Тарас понурився.

– Ну, привіз.

– А навіщо вона Макарові?

– Звідки мені знати.

Чорноока помовчала, кидаючи на Катерину полум’яний погляд, геть далекий від доброзичливості. О, то був погляд такий схожий на споглядання мачухи, що Катерина мов її перед собою побачила в цьому незнайомому місці. Чорні очі запалали дуже знайомим вогнем, хоч ця жінка й не була надто схожою на Килину Мальчиху. Дарма що була в літах, зовнішність мала набагато привабливішу, ніж Мальчиха. Якась потаємна чарівність ховалася в кожній рисі її вродливого з високими вилицями лиця, на якому, немов опрічним життям, жили такі великі, неймовірно гарні очі з довгими віями та пронизливим поглядом. А ще прямий, гордовитої форми ніс і пишногубий рот. Що не кажи, а жінка ця мала дивовижну вроду та носила її з гордістю, як свої важкі перса і пишне, дебеле тіло, убране в довгу синю спідницю та білу шовкову свитку, що видавалась чомусь замалою на її пухкому тілі. Певне, і волосся вона мала чорне, та його не було видко під гарним синім очіпком.

Катерина не надто зручно почувала себе під тим її допитливим та неприємним поглядом, не розуміючи, чому не сподобалась вона цій ледве знайомій тітці, чому поблискує вона тими очицями так, мов Катерина вже такого лиха їй завдала, що годі й казати. Та яке ж лихо могла вона їй заподіяти, коли бачить уперше й зовсім не знає, що це за людина й хто вона така, ця чорноока незнайомка.

Жінка кинула курку, яка тріпалася в її руках, на долівку, не звернувши уваги на те, що кров бруднить гарний пухнастий килим.

– Ось що, Таpace, давай вези цю паню туди, де взяв.

Тарас прожогом зіскочив на ноги.

– Здуріли, мамо?

– Роби, що кажу!

– Ага, чекайте.

– Тарасе, краще тобі мене послухати.

– А я вже давно слухаюся тільки того, що накаже мені пан сотник, – уперто відгукнувся Тарас, пронизуючи таким поглядом матір, що навіть Катерина здригнулась. Але чорноока Одарка Рогозиха погляду сина ні крапельки не злякалась, не така вже вона була людина, щоб лякатися ще когось, надто ж власного сина. І на відміну від Катерини, знала вона, чого лютує на неї Тарас, – не міг ніяк пробачити, дурень блаженний, що не любила вона його батька, а половину свого життя кохала сотника Макара Яковенка. І не його, Макара, ненавидів він, Тарас, а саме її, бо це вона кохала сотника, а не той її. А для Одарки, хоч би як Тарас лютував, почуття до Макара було найкращим із того, що вона мала в житті. Видана насильно батьками за козака Микиту Рогозу, вона жодної хвилини свого подружнього життя не любила Микиту й без жалю зраджувала йому, таким чином помщаючись за його кляте нею сватання. А Микита був чоловік геть безхарактерним, вертіла вона ним, як циган сонцем, змінюючи коханців одного за одним. І тривало це доти, доки не зустріла вона сотника Макара Яковенка. Що подіялось тоді Одарці? Та для неї неначе недовідомий світ відкривсь, вона мов народилась ізнову, і те, що було раніше байдужим, заграло тепер новими барвами. Кожна мить її життя належала тепер йому, жила вона для нього, цвіла рожею, однак недовго. Макар її не покохав. Так, побавивсь тілом розкішним, та й воно йому швидко набридло, поїхав геть, не бажаючи розуміти того, що є всім для Одарки, що без нього вона ніщо в цьому світі.

– У тебе ж є чоловік, – цідив він колись скрізь зуби гіркі для неї слова, відпихаючи від себе її руки, що жадібно його обіймали.

Одарка ж линула до нього всім тілом.

– Микита? Та я ж покину його!

– І що?

Вона гаряче цілувала його холодне, байдуже лице.

– Із тобою піду! За тобою піду, хоч і на край світу.

– І нащо ж ти мені потрібна? – безжально топтав він її щире почуття, поблискуючи холодним поглядом. – Ні, краще лишайся вже, Одарко, біля свого Микити, а мені ти не потрібна.

У такі хвилини вона мов провалювалася в чорну безодню, відчуваючи, що не потрібне їй життя на цьому світі без нього, вона й не хотіла його вже волочити, те життя, і самогубством грішила, та залишалась жити, аби знову горіти тим своїм хворобливим коханням до Макара. Бо кожного разу, услід за чорною безоднею туги, оживала в серці надія, що Макар іще отямиться, побачить її вірне, незрадливе кохання й прийде до неї.

І ось він прийшов. Прийшов, коли Микита помер, прийшов несподівано, і серце Одарки знов ожило надією. Щоправда, був він усе таким самим холодним і байдужим, проте тепер був поряд, і дурне жіноче серце знову повірило в те, що він її покохає. А ще те серце, хай і не бажало, відразу ж відчуло, що в Макара з’явилася інша. І річ була не тільки в тому, що відмовлявся він тепер від її спокусливих принад, ні, тут було щось інше. Вона серцем відчувала, що Макар покохав, але не її, а якусь іншу, невідому й уже ненависну щасливицю, яка домоглася того, до чого вона, Одарка, ішла роками й не діставала, – Макарового кохання.

І потекли для неї дні в муках, коли був він поряд, такий близький і далекий водночас, і ночами в безсонні лежала вона на холодному, не зігрітому ним ліжку, вилупивши очі в стелю, й думала, напружено думала, хто ж вона, та незнайома щасливиця. Чи вродлива вона, чи вродливіша од неї, Одарки, у що вона не дуже вірила, бо цінувала свою вроду дуже високо, дбала про неї, відмикаючи від важкої праці, аби і з роками залишатись гарною для Макара. Та дарма, дарма шанувала себе, усе дарма. Не потрібна вона йому, хоч би яка гарна та вродлива була. Інша потрібна, інша. Думки ці пекли її розпеченим залізом, не даючи спокою ані вдень, ані вночі.

Хто вона, хто та, кого кохає Макар?

І ось Тарас привіз цю дівчину, майже дитину, із золотаво-зеленими ясними очима та вродливим лицем. І Одарка, мов ножем, дістала удар у самісіньке серце.

Вона це! Вона, та кого кохає Макар!

Як дізналась вона про це? Та хто його знає, серце підказало, таємниче нашептало, як тільки до заднього двору, де вона різала курку, приплентавсь той Петро, настирливий собака, який давно вже її кохає, і злорадно похвалився тим, що Тарас із наказу сотника привіз якусь паню. Говорить, а в самого очиська вдоволено блискають.

Одарку мов огонь обпік. Кинулась вона до хати й курку напівживу із собою прихопила. Прожогом у сіни, поваляла щось, та не помітила й що, аби хутчіше побачити, побачити та закам’яніти від болю серцем. Бо суперниця та була напрочуд гарна, що то суперниця, Одарка відчула відразу, як тільки дід Митько гукнув, що когось привезли, а Петро прийшов і посипав солі на її глибоку, незагойну рану…

Ні, ще до заходу сонця, ця панянка має покинути Вербки, інакше Одарка не могла за себе ручатись, вона ладна була й убити від ревнощів це дівчисько, коли б довідалась напевне, що Макар кохає саме її. А Тарас за звичкою все робить навпаки, мститься за свого нікчемного батечка.

– Тарасе, хоч раз у житті послухай мене, матір, – почала вона знов підступати до сина, але той уперто хитав головою.

– Я слухаюсь тільки пана Макара.

– Тарасе…

– Я вже сказав, що ні!

Одарка з досади трохи ногою не гупнула, наступила на ту кляту недорізану курку та заслугувала здивованого, осудливого погляду суперниці, грубо вилаявшись.

І відразу ж напустилась на небажану гостю.

– Ти чого вирячилась на мене? Така ніжна пані, що й вилаятись при тобі не вільно? А то ж через тебе я лаюсь, через красу твою ясновельможну! – Одарка покривилась. – Навіщо приїхала сюди?

Катерина вражено відсахнулась.

– Що ви, тітко, нікуди я не їхала, мене ваш син привіз.

– Що, супроти волі?

– Супроти, лантух на голову й повезли.

– Он як, – замислено протягнула Одарка, роздивляючись багато вбрану панянку, і та її внутрішня напруга від того, що суперниця приїхала сюди не сама, трішки послабшала. – То ви й не кохаєте Макара?

Дівчина звела на неї свої дивні ясні золотаво-зелені очі, й у них спалахнула такої сили ненависть, що Одарка ледве втрималась, щоб не відсахнутись, і слова панянки пролунали музикою.

– Я його ненавиджу! – Тихо, але твердо промовила дівчина, а Одарка й зраділа, почувши її слова, і подивувалась, як то можна не любити Макара, коли він такий гарний, коли одним своїм поглядом здатен розпалити вогонь у серці. А ця пані, виходить, що не така, дивна все ж якась.

Одарка поглянула на сина.

– Чув, Тарасе, пані не хоче тут залишатись.

– Чув.

– То ж відпусти її!

– Ні!

Одарка кинула на нього злий погляд і вийшла з хати, забравши із собою ту нещасну курку, щоб дорізати. Нехай кокошиться, а вона все одно знайде можливість позбутися цієї панянки. Та щоб вона цього не змогла, не може такого бути. На те вона й Одарка Рогозиха.

* * *

Та хоч би які там думки заходили в забиту ревнощами голову Одарки, не судилось їм утілитися в життя. Надвечір, коли сонце вже сідало десь у полі за обрій, а Одарка доварювала борщ із тієї злощасної курки, до хутора вернувся несподівано господар. Одарка вийняла з печі борщ і мало не розлила його з розпачу, побачивши у вікно Макара.

– Примчав!

Катерина, яка з нещасним виглядом сиділа на стільчику, здригнулась від тих слів усім тілом. Сотник то, певно, примчав, а кому ж іще було сюди мчати? Господи ж помилуй, що зараз буде? Тіло її не забуло ще тих побоїв, а ось зараз вона зустріне його знову, і чим закінчиться для неї та зустріч, вона не може й уявити. Гнівлива Одарка біля печі вмить напружилась, засяявши водночас лицем, і Катерині чомусь, може й хибно, здалося, що не байдужа до сотника ця чорноока красуня, а ненависть до Катерини в її очах – звичайні ревнощі. Та що ж йому треба, тому сотникові, коли кохає його така жінка, брав би її за дружину, любився б із нею, а їй, Катерині, дав би нарешті спокій, не тратив би на неї своїх сил. Ба ні, немає йому спокою, знов щось задумав.

Вони з Одаркою напружено вдивлялись у двері, у яких ось-ось мав з’явитися Макар Яковенко, услухалися в голос його, що лунав у дворі, й для кожної голос той лунав по-особливому. Для Одарки він був наймиліший та найжаданіший у світі, а Катерина вся тремтіла від огиди, зачувши той ненависний для себе голос. Він зараз з’явиться у світлиці, і чим буде для Катерини та його поява?

Й ось він увійшов, стрімко увійшов, прудкою юнацькою ходою, і відразу ж очі його знайшли застиглу Катерину й навіть на мить не торкнулися поглядом завмерлої біля печі Одарки. І та помертвіла вся, побачивши, як дивиться її Макар на цю панську дівчину, як спалахують очі його яскравим світлом, і бачить вона в них те, чого так сподівалася до себе, чого так шукала увесь цей час, коли він дивився на неї. Та як не шукала, так і не знайшла. Біль і сліпуча хвиля ревнощів накотились на її серце з такою силою, що ледве втримала вона в руках горщика з борщем. А він, коханий та зрадливий, ішов зараз до іншої, і для іншої горіли полум’ям його очі, інша зараз панувала в його серці, а не вона, вірна Одарка.

Сотник зупинився перед Катериною, яка зіскочила зі стільчика на ноги й стояла перед ним, гордовито закинувши догори свою чорняву голівку, із усієї сили своєї намагаючись не видати страху, що охопив усе її єство.

Сотник пройшовся поглядом по її сукні.

– Ну, здоров була, Катруню!

– Навіщо ви привезли мене сюди? – Зле відгукнулась Катерина на його привітання, виблискуючи очима.

Сотник усміхнувся.

– Так ти й не привітаєшся зі мною?

– Не привітаюсь.

– Що, тебе отакого навчив твій пан граф? Раніше, пам’ятаю, ти була більш привітною, і здоровкалась, і милою такою була.

– То було колись.

– Так, зараз ти зробилась панею, простих людей навчилась нехтувати, гидувати ними та гордувати. – Катерина не відповіла на ці слова, а Яковенко й далі стояв біля неї, пильно, мов забув за цей тиждень, вивчав лице, міркуючи про щось своє і змушуючи Катерину нервуватися під тим аж занадто неприємним для неї поглядом. Так дивився він на неї ще в Борисах… Та й завжди він на неї так дивився, але тепер у його погляді вбачалась якась погроза, щось недобре, а може, то була жага помсти, за те, що розірвала заручини, що кинула його, обравши для Криштофа.