* * *

Одарка тихо сиділа у світлиці, різала капусту на капусняк і вряди-годи поглядала одним оком на сотника, який і досі спав на хутряному ліжку солодким та міцним сном праведника. На лиці в Одарки промайнула коротка зла усмішка. Ким-ким, а праведником цей чоловік не був ніколи, хіба при народженні своєму, коли ще не встиг зробити гріха. Жінка з острахом і водночас із байдужістю чекала того часу, коли він прокинеться й довідається, що панянки його ясноокої вже немає поряд, немає вже й у Вербках, а десь далеко мчить вона на Тарасовому коні до свого пана, і що це вона, Одарка, вивела її з хати, дала коня й відпустила геть. А відпустила тому, що інакше не могла, несила їй було витримувати поряд із Макаром присутність цієї пані, не могла вона дивитися на те, як поїдав він очима красу її молоду, а саму Одарку й не помічав, неначе зовсім її не існувало для нього.

Засипавши в чавун пшона, Одарка знов зиркнула на Макара. Учора ввечері засліплена жагучим полум’ям ревнощів, вона жадала смерті зеленоокої суперниці, вона аж трусилася вся, аби обірвати життя те молоде, аби зникла та назавжди з очей Макарових, нехай би й постраждав він трішки, але минув би час, забув би він паню ту яснооку, а вона, Одарка, залишилась би поряд, утішила його. Вона й ножа вже заготовила гострого, та не змогла. Чомусь не змогла, і не в жалю до молодої чужої дитини тут була річ, а в чомусь іншому. Довго стояла вона над заснулою пані, затиснувши в побілілих пальцях ножа, а вдарити не змогла. Прийшла до ліжка, заповзявшись зробити це, а не змогла. Рука сама не підіймалась обірвати це молоде життя, чи, може, і гріха злякалась, хтозна, тільки вийшла з хати, вивела зі стійла коняку сина, а вже тоді попленталась будити паню, щоб забиралась щонайшвидше з Вербків, подалі від Макара, подалі від її ревнивої руки, що іншого разу могла й не втриматись, а обірвати молоде життя. А саму пекла думка, що як пані не погодиться, закортить зостатись їй поряд із сотником… Та ні, пані й справді, схоже, ненавиділа його, бо з радістю помчала з Вербків.

Одарка почала вже готувати піджарку, коли до світлиці увірвавсь розлючений, із сіном в немитому чорнявому чубі, заспаний син Тарас. Одарка огидливо покривилась, укотре дивуючись, у кого ж пішов її єдиний син таким затятим нечепурою, бо вони з Микитою ніколи себе так не занедбували, і вошей у неї зроду не було.

– Мати, – засичав він тихо, покосившись чорним оком на сотника, який навіть і не думав прокидатись. – Де мій кінь?

Одарка спокійно кришила цибулю.

– А немає вже твого коня.

– Як – немає?

– А ось так – немає.

– І де ж він?

Одарка знизала пишними плечима.

– А хіба ж я знаю? Десь у полі, певне.

– У полі? – перепитав Тарас, і очі його чорні оббігли швидко світлицю, у якій нікого, окрім сотника та матері, не було, й Одарка постерегла з лиця його, що Тарас усе зрозумів. – А де ж пані? Теж у полі?

Одарка всміхнулась самими вустами.

– Та, певне, що в полі.

– Геть здуріла?! – заволав Тарас, і не стямилась Одарка, як він опинився поряд, боляче вхопив сильними пальцями за руку та затиснув так, що в Одарки в очах потемніло від болю. – Ти уявляєш, що наробила?! Ти хоч розумієш, що зробить тобі пан Макар, коли прокинеться? Та він за цю паню ладен був чи не всі свої гроші віддати.

Одарка скривила лице.

– Та щоб він подавився ними! Немає вже тут його пані!

– А я її ще привезу.

– Та тільки спробуй! Заріжу!

Тарас зареготів.

– Таки геть здуріла? Та не потрібна ти панові Макару, хоч і всіх жінок у світі переріж, він сам мені жалівся, що нудить його вже від кохання твого навіженого, що гірш від печеної редьки ти зробилася для нього.

Одарка затрусилась.

– Брешеш, собачий сину!

– А ти батька хоч мертвого не ображай! – визвірився на неї Тарас і затиснув руку ще дужче, змусивши Одарку застогнати від болю. – То він, покійний, пробачав тобі образи, а я не пробачу. І пан сотник справді не знає вже, куди подітися від тебе, бо ти йому огидна вже.

– Ах ти собака, отаке рідній матері казати?! Та бодай ти в пузі ще в мене вдавився, як виродивсь у отакого покидька…

– Якого дідька ви волаєте, мов скажені собаки?

Одарка захлинулась словами, почувши сонливий, невдоволений голос Макара, що розсердженим шипінням пролунав із ліжка. Зиркнула на Тараса, і той нехотя відпустив її руку, поглянув недобре, відступив на два чи три кроки, поблискуючи очима. Одарка відповіла ненависним поглядом і обернулась до Макара, потираючи руку.

– Нічого, Макаре, спи! То Тарас дуріє.

Сотник потягнувся.

– Із вами тут поспиш, – пробубнів він, опускаючи на пишний килим долівки ноги в штанях і чоботях. Сонний, трішки чумний ще від сну, він, певне, і забув, що засинав не сам, а з пані своєю ясноокою, й Одарка напружено слідкувала за ним, чекаючи, коли ж помітить він відсутність колишньої нареченої, що за цим буде. A він не поспішав, потягнувся ще разів зо три добряче, позіхнув від душі, почухав свого пуза під білою сорочкою й усміхнувся. – Оце я спав, тиждень, певне, так не спав, як сьогодні. Ще б день проспав, та хіба ж із вами, антихристами, поспиш. Завели гомін, як на ярмарку. І спитати б, чого його волати?

Тарас сів на лаву.

– A ви ось у матері й запитайте.

Сотник махнув рукою.

– А, що в неї, дурної баби, питати, – він протер очі, позіхнув ще раз і раптом застиг. Одарка, яка очей із нього не зводила, відразу ж зметикувала, що згадав він у цю мить про свою пані, і зачаїла дух. Поблимуючи заспаними очима, сотник швидко обдивився світлицю й, не знайшовши тієї, кого шукав, погрозливо вирячився на Тараса.

– Де Катерина?

Тарас злорадно зиркнув на матір.

– А я ж і кажу, що в матері попитайте.

Блакитні очі Макара погрозливо потемніли, але Одарка змусила себе не боятися. Вона знала, що не зрадіє Макар тому, що випустила вона паню з хутора, проте він перелютує швидко, така в нього вже вдача, покричить, пориє землю копитом, мов норовливий кінь, та й остигне, покричить тільки, але вона вже якось витримає, переживе, головне ж бо те, що суперниці позбулась, а лють Макарова, вона хутко мине.

– Де ж Катерина, Одарко? – запитав він досить спокійно, та вона бачила, що під тим його спокоєм вирує справжній буревій.

Вона прямо зустріла його важкий погляд.

– Немає її тут.

– І де ж вона?

– Не знаю.

– Ти не знаєш?

– Не знаю. Звідки ж мені знати, куди подалась твоя пані?

– А хто ж вивів її з хутора? – знову досить спокійно запитав Макар, та Одарка помітила, що його очі почали наливатися кров’ю. Вона його зараз не боялась, зараз вона боролась із ним за своє багатостраждальне щастя, боролась зі своїм невірним коханим, настроєна йти до кінця, померти навіть, аби лишень не втратити його, аби залишився він поряд із нею, навіть і не кохаючи її, то дарма вже, її палкого й сильного кохання вистачить на двох, а там, із часом, можливо, і для неї трапиться диво якесь, і побачить Макар її новими очима, оцінить кохання вірне. То нехай, то все з часом буде, і заради надії на майбутнє з ним готова вона була витримати зараз від нього будь-що, хай навіть і поб’є, усе перетерпить, заради кохання свого все переживе.

Помовчала Одарка й прямо сказала:

– Я вивела.

– Таки ти? А може, ще й коня дала?

– Дала.

– Мого чистокровного, пане Макаре, – відразу ж ображеним голосом встряв Тарас, зиркнувши на Одарку злим поглядом. – А мені ж Буран за брата рідного, ви ж знаєте, пане Макаре.

Сотник покривився.

– Заспокойсь, Тарасе. Буде тобі кінь.

Тарас підскочив, завсміхався.

– Обіцяєте, пане?

– Обіцяю. А тепер іди, мені треба побалакати з твоєю матір’ю.

– Так, пане.

І Тарас, навіть не поглянувши на Одарку, вибіг зі світлиці. Одарка кинула тоскними очима на зачинені ним двері, із гіркотою подумавши про те, що сама ж породила таку безжальну тварюку, яка покинула рідну матір на поталу розгніваному сотникові, навіть не думаючи захистити. Ні, такий не захистить, а тільки порадіє з її болю. За батечка свого все не може вибачити, за ту ганчірку стоптану.

Стояла вона мовчки перед сотником, велична та гарна, а він наближався, недобре зіщуливши очі. А гарний який був, що в Одарки серце затиналось від болючого кохання до нього й рвалось до нього, такого холодного, чужого та суворого, а все одно жаданого й потрібного.

Сотник зупинився зовсім поряд із нею.

– Навіщо ти це зробила, Одарко? – тихо запитав він, уп’явшись в очі наполегливим поглядом налитих кров’ю блакитних очей.

Одарка гордовито закинула голову.

– Бо кохаю тебе!

– Кохаєш? – Важка здорова рука Макара печаткою раптом боляче вдарила її по лицю, та з такою силою, що гордовита голова Одарки з косою темного волосся відкинулась назад. – І зараз кохаєш?

Вона торкнулась пальцем розсіченої губи.

– Кохаю.

Він знову вдарив, цього разу набагато дужче, й Одарка ледве втрималась на ногах від того його ляпаса.

– Відьма! – процідив він скрізь стиснуті зуби. – Чи розумієш ти, що накоїла, га? Чи розумієш, що за одне це тебе мало й вбити.

Одарка палахнула очима.

– Вона не варта тебе! Вона тебе не кохає!

– Мовчи! – Новий ляпас відкинув її до печі. На лиці в Одарки виступила гаряча кров, і вона вся затрусилась. – Куди поїхала Катерина?

– Не знаю. Десь у поле.

– Десь у поле, – передражнив сотник, підхопивши чавуна й запустивши його в стіну. – Бісова відьма, ненавиджу!

– Макаре, – Одарка з жалем кинулась до нього, – я ж зробила це тільки тому, що кохаю тебе! По-справжньому, віддано кохаю, а вона ні. Вона ж ненавидить тебе!

Сотник почервонів.

– Мовчи!

Якась мить, і в його руках погрозливим блиском заблищав великий гострий ніж, отой, із яким сама Одарка стояла вночі над заснулою Катериною. Вона встигла тільки із сумом зазирнути в його налиті кров’ю, страшні очі, як відчула, що лезо те входить у її тіло.

– Макаре!

Згасаючий погляд чорних очей уп’явся в його немилостиві, жорстокі очі, безмежно кохані блакитні очі свого вбивці, і вона не змогла вимовити більше жодного слова, кров заюшила, і жінка повільно сповзла вниз, упавши на пишний килим. У її очах, що згасали навіки, лишилось його лице й ті очі, які вона кохала більше за власне життя.

Сотник Яковенко відкинув від себе затихле тіло Одарки, жбурнув десь за пічку ножа й зітхнув. Лють, що охопила його в ці хвилини, почала слабшати, немов, помираючи, Одарка забрала її всю собі, і він одразу відчув неприємну втому. Присів на лаву, байдуже поглянув на заснулу вічним сном Одарку й відвернувся. Дурна баба, сама винна в тому, що наткнулась на його ніж, не треба було дражнити його, нагадувати, що не любить, ненавидить його Катерина, не треба було пробуджувати в ньому звіра. Жалкувати за нею він не жалкував, давно набридла, давно прохалась на ножа, а от що Катерину випустила, то жаль великий. І як заснув він так швидко та міцно, як зміг узагалі заснути, цілуючи та пестячи солодке тіло Катрине? А потім не прокинутись, коли вона вставала.

Макар зіщулився, знову поглянув на мертве тіло Одарки. Не інакше, як підсипала йому чогось до їжі, мертва тварина. І вигадлива яка, бодай би й у пеклі їй спокою не було.

Над тілом Одарки закружляла одинока муха, і сотник поглянув на зачинені Тарасом двері. Треба кликати його, щоб забрав тіло матері, і дивитись холоднокровно в очі. Однак цим сотник не надто переймався, Тарас завжди недолюблював Одарку, а зі смертю батька й узагалі наче сказився, почав ненавидіти її. Інше турбувало сотника й не давало спокою – де тепер йому шукати Катерину? Куди помчала вона на тому лихому Тарасовому коні, у який бік йому за нею їхати? У бік Борисів? Та він не був певен, що вона знає, куди їхати до Борисів, хоч треба спробувати, іншої ради в нього немає.

Сотник стрімко скочив на ноги.

– Тарасе! – гукнув він, і погляд його знову байдуже сковзнув по застиглому лицю Одарки, жінки, яка одна-єдина у світі й кохала його й кохання якої він жорстоко розтоптав.

* * *

Катерина заблукала.

Коняка той навіжений ніс її кудись майже до ранку, і вона не могла навіть уявити, куди він її несе, куди мчить крізь темінь ночі. Ще й більш від того, вона боялася його, такого великого та швидкого, і щосили трималась за нього, аби не впасти. На ранок кінь раптом утомився й зупинився серед порослої густою травою галявини, а Катерина обдивилась навкруги. Незнайома, чужа сторона навколо, і жодного людського поселення навкруги не було. Що за край? Що за село поряд?

Кінь заіржав і почав пастись на траві.

Катерина глибоко зітхнула.

– Щасливий ти, – промовила вона до нахиленої конячої голови, розмірковуючи над тим, чи варто їй злазити з його спини, чи вже краще перетерпіти, нехай усе тіло й затекло, але ж на спині коня почуваєшся набагато безпечніше. До того ж Катерина дуже боялась того, що сотник таки проснеться серед доброї ночі, кинеться за нею й знову поверне на той клятий хутір, знову почне своє насильство, і хто його знає, чи врятує її цього разу та дивна Одарка.