Здесь нет моей вины.
Я нем, но ты слышишь меня.
И этим мы сильны.
Макс прокинувся надвечір. Добре, що субота, і нікуди не треба йти. Мінералки, звісно ж, не залишилося. Але в крані завжди є вода! Ги-ги – у крані завжди є вода – тарам-та-та, тарам-та-та. Класна рима! Класний перший рядок! От тільки що далі? Що далі писати? Та і як, власне, писати, якщо в голові – цілий оркестр поховальних дзвонів! Ох, давно вже так не напивався! І по кому цей подзвін? По його втраченій молодості?
Він би ніколи так сам не ужерся, якби не цей Артурчик, земляк-львів’янин, молодий перспективний політик (а вчився, між іншим, на одному з ним курсі), лідер партії «Молодь – за справедливість!» (починали одночасно, але ж стартові капітали були різні) – єдиний і неперевершений Артур Редьковський.
Долаючи земне тяжіння, яке чомусь саме сьогодні вирішило відверто і нахабно нагадати про себе, пішов на кухню. Вода й аспірин! Чи навпаки – аспірин і вода! Тільки б допомогло! Краще вже вмерти!
Знову заліз у ліжко, а в голові, як у бджолиному вулику в розпал робочого дня, – сотні бджіл, і кожна несе оце своє жахливе бдж-ж-ж-ж! А ось і перший спогад (отже, не все ще втрачено) вчорашнього вечора-ночі: вони з Артурчиком до хрипоти сперечаються про політику (як два фахівці, звісно ж), навколо них уже утворилося вакуумне поле, бо ніхто не хоче слухати їхніх одкровень (тим краще), і розмова плавно з’їжджає в інтимні сфери.
Як це так вийшло? І головне, навіщо? Взяв і просто з телефону заліз в Інтернет, а тоді просто на Альонину сторінку, став цьому Редьковському під носа тикати. Знайшов перед ким душу виливати, обрав достойного порадника!
– Нащо вона тобі здалася? Заміжня, двоє дітей! Ну то й що, що з чоловіком не живе? Сьогодні – не живе, а завтра – помиряться! Стоп! Дай ближче роздивитися! Знайоме прізвище! Слухай, та я ж колись знайомився з її чоловіком! Точно! На відкритті «Ібіци»! Ой, ну й козел! А тебе хіба там не було? Га? В Іспанії був? От хочеш знати мою думку?
Думку Редьковського знати вже не хотілося, але довелося слухати хвилин двадцять. Редьковський, загинаючи пальці своєї пещеної руки, яка помітно й красиво погладшала, став по пунктах перераховувати всі ризики й небезпеки стосунків із Альоною (ніби він сам цього не знав і про це не думав, до того ж не один раз), лякати наслідками для кар’єри і життя (та не такий уже страшний той чорт, як його малюють!), і закінчив несподіваним панегіриком на честь Кіри.
– Слухай, старий! Я все розумію, ти парашутист зі стажем, такі ситуації тебе заводять і додають адреналіну, але тобі вже давно не двадцять років! Кіра для тебе – ідеальна пара, одружуйся – не пошкодуєш! Її батя тобі знаєш, яку кар’єру забезпечить?
Так, іншим завжди легко радити! Радити легко, особливо, якщо сам уже встиг два рази «родину завести»! А втретє? Ні, не поспішаєш? Чому? Більше не хочеться? Отож! Нікому не хочеться змішувати чисте і світле кохання з якимись обов’язками та побутовою рутиною, перетворювати вівтар храму на домашнє вогнище, на якому та, що вчора була втіленням досконалості, натхненно варитиме борщі…
– Ой Максе! А може, тебе як вимираючий вид «чоловіка красивого» занести в Червону книгу України? А що? Зареєструю таке подання: «Прошу оголосити Макса Домбровського національним скарбом України, надати державну охорону, убезпечити від матримоніальних зазіхань протилежної статі, призначити щорічні видатки для підтримання належної фізичної форми»! А що? Поставлять тобі в паспорті такий штамп: «Для шлюбу не надається. Державний скарб України. Охороняється законом».
Редьковський розтирав сльози п’яного сміху по блискуче-представницькому обличчю.
– Чуєш, Максику! Якщо ти не збираєшся з Кірою одружуватися, давай я на ній оженюся? Бо просто шкода, що така дівчина і з такої родини пропадає! А ти і далі зустрічайся зі своїми подружками!
Бач, розумний який! Хто сказав, що він не одружиться з Кірою? Одружиться, тільки не зараз, може, за рік-два. Власне, вона все це знає, і теж погодилася, що квапитися не варто.
На цьому розмова зайшла в глухий кут. А може, просто ресурси їхніх організмів уже було повністю вичерпано. Чи навпаки – вщерть заповнено? Ще невиразно, як у тумані, пригадувалося, що барменша допомогла їм викликати таксі, як він допомагав Редьковському (а може, навпаки – Редьковський допомагав йому) сісти в машину, як той слинив на прощання його щоку і в п’яному розчуленні пропонував махнути наступного тижня на корпоратив у Туреччину («За партійним списком, all inclusive – усе на дурничку! – відкриття пляжного сезону… та ти відразу не відмовляйся! Приїдеш, як новенький, – і Альона твоя нікуди не дінеться, засумує за тиждень і буде дуже, ну дуже, поступлива!).
У голові помітно проясніло. Встав і відчинив вікно. Як тепло надворі! По-весняному тепло, і від цього навколишнього пробудження так щемко на душі. Чи від нього? А від чого ж іще? Останнім часом почали подобатися жіночі імена на «А». От якби в нього колись народилася дочка, він би також назвав її якимось співучим іменем на «А». Алісою, наприклад. Так, Аліса, мабуть, добре було б. Тільки йому не хочеться дочки, і сина йому теж не хочеться. Мабуть, справді він не створений для блаженства в колі родини. Нічого вже тут не вдієш! Справді, не зустрічав він іще такої, яка б затьмарила-заступила собою весь навколишній світ із усіма чарівними створіннями. І Альона – не виняток. Така, як усі. Цікава тим, що нова, але згодом з’явиться інша, і вона перестане бентежити думки й серце.
Але чому вона не дзвонить? Хоч би написала що-небудь. Хоча б якусь банальну есемес-дурницю: «Была без радостей любовь, разлука будет без печали». Підтвердила б уже чи заперечила свої почуття. Оця невизначеність – найгірше, що може бути! Невизначеність просто дратує! А кайф, до речі, річ конкретна – або так, або ні. Як ні – побажали одне одному щастя й розбіглись, як так – розмова триває.
Знову повернувся в ліжко. Дивився у вікно, де догорала смуга легкого весняного дня. Та нікуди вона не дінеться! Й не таких обламували! Сама назад попроситься! Забренчала модна мелодія на телефоні. Швидко схопив його, але побачивши на екрані слово «КІРА» скинув дзвінок. Спати хочеться, а не спілкуватися. Зранку передзвонить. Спати.
Розділ дев’ятнадцятий
Ти – моя остання любов,
Моя машина, моя машина.
Ти і я напилися знов.
Моя єдина на смак бензину й кави.
«Треба узгодити певні моменти. Сьогодні заїду по тебе о 18:20 на роботу», – це коротке наказове есемес-повідомлення без підпису надійшло сьогодні вранці рівно о дев’ятій. Як це схоже на нього: пунктуальна безапеляційність, стримана безособовість, емоційна замкнутість – нічого зайвого, дуже конкретно й чітко.
Нащо заїде? Які «моменти»? Отак просто після майже чотиримісячного повного мовчання бомбонути повідомленням? Вона сказала Лізі, що не проти повернутися, але за однієї умови… Вона сказала Лізі, що не проти, але радше гіпотетично, ніж конкретно. До того ж виконання її вимоги – обов’язкова передумова. А що там Ліза переказала? Сам лише Бог знає, якщо відразу ж наступного дня така реакція.
Декілька разів набрала його номер. Цікаво все-таки, які питання буде винесено на розгляд? Скинув, чим не надто і здивував. Ага, надіслав іще одне повідомлення: «Я на зустрічі, говорити не можу. Все – ввечері». Цікаво? Цікаво. Страшно? Страшно.
Подивилась у вікно. На душі зробилося так тоскно, так порожньо. Ось він і настав, той давноочікуваний і передбачуваний день. Було важко повірити, що він отак просто її відпустить. Демонстрація демонстрацією, але життєва позиція власника навряд чи колись зміниться. Так хотілося-мріялося… Чого? Жесту, пориву, який би виходив за межі цієї жорстокої, для неї в його житті окресленої парадигми? Та навіть цих банальних трьох слів, які вона почула вперше й востаннє ще перед весіллям, а потім на всі її запитання-благання тільки ухильне «ну, ти ж і так знаєш, що кохаю», і ніколи прямо й відверто, з власної ініціативи.
Може, не в цьому щастя? А в чому ж тоді? В шубах – дублянках – золоті – діамантах – машинах – квартирах – будинках? Мабуть, у цьому, адже, якщо не відчуваєш цінності кохання і воно не переповнює твоє серце, то цю пустку необхідно заповнити чимось іншим. І головне, якимось шостим чуттям відчула – нічого не зміниться! НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ! Нічого не зміниться? Зміниться! Бити він її перестане! Нехай кричить! Нехай! Хай кидає тарілками і чайником! Нехай переб’є хоч усі свої коштовні сервізи, але до неї він уже не доторкнеться! НІКОЛИ!
О! Обідня перерва. Треба вибігти, хоч щось купити на вечерю, бо хтозна, як там складеться – о 18:20. Торкаючи магнітною карткою пропускний турнікет, раптом остовпіла, не відразу побачивши зелену дозвільну стрілку переходу. Знайомий силует! Макс стояв у кінці вестибюля біля виходу!
– Максе! Привіт! Максе!
Не почув, чи що? Швидко йде до виходу. Наздогнала його вже на дворі, вчепилася за рукав, ледь не послизнулась на сходах.
– Максе! Що ти тут робиш? Я страшенно рада тебе бачити!
– Салют! Був тут у справах…
Синя відстороненість. Війнуло таким холодом, що навіть відступила, заскочена.
– Послухай, Максе! Я не хотіла тебе образити! Ну, тоді. Я просто сказала те, що думала, цілком щиро, без жодного натяку!
– Я ніколи ні на кого не ображаюся! До речі, що ти там сказала?…
– Байдуже! Те все не має значення! Знаєш, я так скучила, може, сходимо кудись пообідати? А, не можеш… Поспішаєш? А ввечері, на жаль, не зможу я. Ні, сьогодні – ніяк. А завтра – так! Де? О котрій?
Стояла й дивилась, як він намагався втиснутися на своїй автівці в щільний денний потік машин. Вдалося, але не відразу. Повільно віддалявся у цій звичній міській штовханині, доки не зник остаточно, повернувши на світлофорі ліворуч. Це просто диво, що вона його зустріла! Вийшла б на хвилину раніше чи пізніше, і просто б не застала його!
А може, він приходив до неї? Чому ж тоді не подзвонив, щоб спустилась? Якщо справді у справах, чому ж не зайшов? Прекрасно знав (бо вона сама йому казала) і поверх, і номер офісу. Невже він такий гоноровий? Але це – все одно! Це байдуже, якщо вони помирилися, а завтра навіть побачаться!
Так швидко день минув. Час. Час зблизився невідворотно й невблаганно, і стрілки великого циферблата біля ліфта вже показують п’ятнадцяту хвилину по шостій. Треба виходити. І справ ніяких, як на зло, немає, щоб хоч трохи затриматися. Хоч би ліфт застряг між поверхами цього кошмарного міжчасся!
Крок. Іще крок дерев’яними, ніби не своїми ногами. Пунктуальність передусім. Он уже його лискучо-чорна (певно, щойно з мийки) представницька машина. Клацнув замок, і передні двері навпроти водія відскочили-прочинилися так, що утворилася невеличка шпаринка. Сам і не вийшов. Як це типово! Все так, як було в попередньому житті: лише тоненька шпаринка, вузесенький прохід – вушко голки – до нього, до його душі. І спробуй (якщо у тебе вийде) ввібгатися в цю щілину, щоб увійти всередину!
Вона відчинила двері й стала:
– Привіт! То мені заходити, сідати чи що?
Стверджувальний кивок і недбало-іронічне «падай». Ні усмішки, ні привітання людського, тільки уважно-вивчаючий сіро-блакитний погляд. Ну, все ясно! Все, як завжди: вона повинна подолати це мовчання, зрушити цю нехіть, розтопити цей холод живим теплом свого серця.
Як шкода його! Як жаль, що він такий – неприступна сіра похмура скеля, об яку розбивалися й розбиваються хвилі її життя. І немає, і не буде, ніколи не буде на це ради!
А вона змінилася! В чому? Та в усьому! Починаючи з цього вбивчого яскравого червоного пальта (навіщо вона тільки його купила?), нової зачіски і закінчуючи цими просто-таки непристойними дармовисами, що, ніби вирізьблені з картону, й почорнені сніжинки, виразно мерехтять крізь волосся! Але головне навіть не це! Головне – погляд, що світиться (від чого? чому?) і ця прибито-щаслива усмішка!
Так, ця сліпуча голлівудська усмішка! Так і не вдалося її стерти! Який разючий контраст між тією Льоною (сплаканою, з перманентним відбитком смутку, нервового недосипання й вимотування, такою зів’ялою і навіть тьмяною), яку він бачив востаннє січневим холодним вечором, і цією красивою і ніби відродженою, ніби вже з іншого життя…
З іншого життя? З якого такого «іншого»? І яке в неї може бути інше життя? В неї одне життя, і вона повернеться туди, де її місце!
Навіть принюхався до неї, непомітно втягнув повітря з ароматом її парфумів і ще чогось такого приємного й рідного. Щось не так! Що ж не так? Може, вона для нього так убралася? І світитися теж може від щастя зустрічі з ним…
Ні! Не знала вона, що сьогодні увечері він тут буде! Щастя зустрічі… З ним? А якщо ні? Якщо не з ним? Та цього бути не може! Чи може? Їй би такого ніколи й на думку не спало! Чи спало б?
"Київ.ua" отзывы
Отзывы читателей о книге "Київ.ua". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Київ.ua" друзьям в соцсетях.