Всю дорогу розповідала про дітей, але він навмисне мчав, як навіжений, намагаючись усіх обігнати, всюди встигнути проскочити на «миготливе» зелене, а іноді – жовте, і один раз навіть на червоне, щоб тільки не слухати її, не чути її слів, що були зовсім не про те! Не про те, чого він хотів, не про те, чого прагнув почути! Вона справді така тупа чи тільки прикидається?!
– Та куди ти так летиш? Мені страшно! Не їдь так швидко!
Ах тобі страшно? А зараз тобі буде ще страшніше! Зараз буде просто неймовірно страшно, бо попереду крутий поворот зі спуском… Так, піддати газу! Йдемо на зліт! Бічним зором бачив, що заплющила очі й навіть голову в плечі увібрала.
Ось так! Так і сиди! І нехай твої сережки (і сердечко теж!) дрібно скачуть!
– Я що, власне, хотів сказати? Я хочу, щоб у дітей був свій власний, розумієш, їхній дім! Я не хочу, щоб мої діти тинялися по чужих квартирах! Я піду, а ви живіть у нашій квартирі…
Взяла його за руку, але він швидко висмикнув її.
– Ну, куди ж ти підеш? Може, помиримося? Як ти вважаєш?
– Не знаю!.. І поки що такої можливості не розглядаю!.. Отже, так, ти сьогодні все збереш, а завтра я після роботи заїду і вас перевезу! Як це не можеш завтра? Який ще день народження? То відпросишся – вдень перевезу!
Дивився в ліве дзеркало заднього виду, вивертаючи з Ладиного двору (цей проклятий дворик став просто-таки рідним за останній час), а в голові дзвеніли гвіздочки її підборів, що віддалялися і вже розтанули в під’їзді. Замислився і заглух, так до кінця й не розвернувшись. Стукнув кулаком по керму, аж загуло десь там, у нутрощах автівки (а вона ж, між іншим, ні в чому не винна), та й рука занила від удару.
Льона так і не сказала найголовнішого! Не спромоглася навіть вибачення попросити за цю всю свою поведінку! За свій дурнуватий демарш! За цю вічну ганьбу, яка незмивною плямою лягла на нього, на всю їхню родину через неї! Вона, бачте, пішла від чоловіка, бо він тиран і деспот, і не повернеться, поки психіатри йому мозок не вправлять! Ну-ну! Ще подивимося, по кому з нас психушка плаче! Ще побачимо!
Нарешті знову завівся. І, рвучко вивернувши, розтанув у ранніх квітневих сутінках.
Розділ двадцятий
Уяви собі – разом будемо ми!
Після осені довгих дощів, хуртовин зими.
Через простір, час, крізь вогонь і лід,
Як на двох одна мрія у нас – свій збудуємо світ.
Звідки в неї з’явилась оця звичка – заїдати все солодким? Особливо погане – стресове – нервове – неприємне – яке нищить нервові клітини, які ніколи (ніколи!) вже не відновляться? Виснажує графік робочого дня? З’їж у солодкому блаженстві шоколадку! Воюєш із дітьми за хороші оцінки в щоденнику/табелі? Зажуй враження від їхньої шкільної науки морозивом – снікерсом – зефіром (біло-рожевим чи в шоколаді), потренуй щелепи грильяжем – кошичками – халвою – пахлавою – рахат-лукумом. Дали по пиці? Ну, це вже тягне на Київський або Празький торт…
А що? Алкашам можна? Наркоманам різним можна? А вона чим гірша? Тому сьогодні, біжучи на роботу після переїзду – повернення в рідні пенати, вороття блудного сина, точніше, дочки (і для чого вона тільки на це погодилася? все одно вже нічого хорошого не буде) – купила в кіоску біля метро велику (двісті грамів!) плитку шоколаду (не плитка, а гігантська плита!), і тепер, сидячи за своїм робочим столом, поїдала її шматочок за шматочком, розтягуючи насолоду.
Випросила зайву годину обіду (залишатися після роботи, щоб доробити недороблене, сьогодні аж ніяк не випадало) і летіла додому, точніше, до Ладиного помешкання, як обпечена. Запаковані речі (та й скільки їх там було?) вже стояли в коридорі, а він уже чекав на неї в машині біля під’їзду. Змогли взяти усе вдвох, і у вантажному ліфті ще й повно місця лишилося.
– Слухай! Ти завези це сам! Добре? Я однак зараз розпаковувати не буду! Бо мені на роботу треба…
Зрозуміла, що коли зараз поїде з ним цими міцно закоркованими денним рухом вулицями, то на роботу повернеться саме до вісімнадцятої години, якщо взагалі повернеться… Йому добре – він сам собі господар, а в неї спитають, де оте, що мало бути здане ще учора, і тоді доведеться лишатися після роботи, і пропало побачення!
Спостерегла таку знайому гримасу невдоволення на його обличчі… Зараз щось заперечить! Стовідсотково! Знайде привід відмовити! Але це ж була його ідея! Це все – його ініціатива! І хай уже врешті-решт хоч колись щось буде так, як хоче вона! Тому, не чекаючи на відповідь, випалила:
– Дякую! Ти мене так виручив! Ну бувай! Побачимось!
А далі – як на прискореній каруселі зворотного руху: метро, офіс, робота до вісімнадцятої (ні, у нуль-нуль, звісно, вибігти не вийшло) і подорож у незнане… А може, не таке вже й незнане?
Весняне тепло молодого дня, який умирав (такий молодий, а вже вмирає?)… До сутінок – цього часткового, неповного затемнення – ще години півтори. Чому він призначив їй побачення саме тут, у центрі історичного Подолу? Денний натовп уже розсмоктався, і вона йшла майже порожньою вулицею до цих, схожих на величезні кулі, фонтанів, що ховалися за деревами, вкритими першою зеленню.
У вітринах пропливало її відображення, відбиваючись у яскраво освітленому склі, подвоюючись і навіть потроюючись. Усе як у житті! Все як у житті? Роздвоєння? Роздвоєння, трагічне й невідворотне. Може, це не вона йде вечірньою вулицею, а лише її тінь? А сама вона зараз там, де й має бути – у себе вдома з дітьми й чоловіком? А ця тінь просто позичила її речі, наділа темні окуляри (про всяк випадок) і ступає на зустріч мрії? Але ця думка, як щось примарне (ніби справді тінь), лише на хвилинку виринула в голові і розтала швидко-швидко, як тютюнова хмаринка, що її залишив випадковий перехожий.
Вона прийшла перша, але вчасно, як і домовлялися. Побачила лавицю і зручно на ній вмостилася. Десь у сумочці були залишки шоколадки! І раптом, не обертаючи голови, відчула, що він теж тут, бо тепла радість розлилася, ніби він провів-погладив її по плечах і спині.
– Максе! Привіт! Куди підемо? Просто бродити набережною? Бо це так романтично?
Це й справді дуже романтично! Вона ніколи не гуляла набережною, хоча народилася й прожила тут, у цьому місті, все своє життя. Повз храми Святих Миколаїв (того, що Набережний, і того, що на воді), попід купецькими вузенькими вуличками, між Верхнім і Нижнім валом (невже колись тут і справді були укріплені, міцні й непробивні вали?), до Річкового вокзалу й Пішохідного мосту…
– Розкажи що-небудь про Львів, про своє дитинство…
Тільки народився у Львові? А потім тато-дисидент виїхав до Польщі? І його з мамою вивіз? Повернулися лише за незалежності?
– О-о-о! Czy zna pan język polski?
Пан знає! Пан знає навіть краще за самих поляків! Батько вважав, що мають повернутися, бо настав їхній час, час державотворення, і саме вони, родина Домбровських – батько й син – мають прислужитися Батьківщині і всі сили покласти на розбудову нової України. Тому факультет тоді ще нової і загадкової для всіх політології, стажування в Англії (так би мовити, на прикладі класичного парламентаризму), червоний диплом, пряма дорога в Раду. Вона завважила, що він навіть не намагається приховати скепсису, а навпаки – інтонацією і мімікою ніби підкреслює його:
– Ти знаєш, я не відразу, але збагнув, що тато не так і не того навчав мене! Всі його високі принципи й ідеали… Одним словом, у політиці ти повне лайно, якщо не маєш грошей. От і все! Це невідкритий закон політології, але це основний закон нашої української, політики! Шістнадцять років уже живу в Україні і ніяк не звикну до її абсурдного існування! Поїхав би вже давно, якби не батьки – вони не приймуть цього ніколи!
Оцей раптово відкритий перед нею простір існування «зайвої людини» (що виросла-не-тут-і-не-зараз, а в інших, може, й не цілком, але все ж інакших ментальних і соціальних умовах, і яку готували для великої і значної місії, що виявилася нездійсненною) окреслився так виразно і видимо, ніби вона сама пройшла цим трагічним шляхом. Він просто загубився на цій дорозі, в цьому величезному переселенні – панів «учорашніх» – у – панів «сьогоднішніх». Його батько не знав, а тому і йому не пояснив, що для чесних і принципових сьогодні місця ще менше, ніж за часів його молодості.
Його, її, всю їхню націю просто вкотре обікрали: в привабливу національну оболонку влізли ті самі обивателі й хами-пристосуванці, проти яких застерігав земляків свого часу сам Хвильовий. Чому решті було байдуже, а йому це боліло? Його так виховали? І знову подумала, ніби вже без жодного зв’язку, що вона – зайва-непотрібна в його і так непростому житті, що не хотіла би принести в його душу і йоти болю (але щось їй підказує, що це неминуче), та де знайти сили, щоб відірвати себе від нього, такого – навіть слів не добереш – прекрасного, теж не знала.
Потім, коли вони піднімалися вгору фунікулером, її гойднуло просто на нього.
– Обережно! Дивись, не впади! Давай, я тебе краще триматиму!
Руки підтримки чи міцні обійми? Ґречні обійми чи міцні руки? А візьмімо ще по квиточку та й з’їдьмо вниз! Давай? Давай! Перший поцілунок і мав статися отак – раптово і спонтанно в якомусь незвичному місті, щоб голова паморочилася від висоти й захоплення, і для тверезого роздуму, осмислення не було жодної хвилинки.
Скільки разів вони так проїхалися вгору-вниз? Двічі? Тричі? Вже біля метро, де їм треба було розходитися, Макс раптом сказав:
– Знаєш, ми оце гуляли з тобою, і я геть забув, що мені треба їхати годувати собаку!
Він міцно тримав її за руку, пропустивши свої пальці крізь її, міцно сплівши їхні долоні в один нерозривний вузол.
– І що?
– А ти поїдеш зі мною! Ти просто мусиш! Бо те, що сталося – оце випадання з часу – твоя провина!
Опиратися? Пливти за цією солодкою течією? Хоча б подивитися, де він живе? Одним оком поглянути, як він живе? І доки ж триватиме цей самообман? Просто взяти й отак спокійно сісти в цю вже знайому темну машину? Віддатися плинові почуттів, музиці радіоефіру? Отак зблизька, майже впритул вдивлятися в цей красивий профіль? І з кожним обертом колеса його автівки відчувати, як наближається мить невідворотного?…
Макс зупинився біля рогу свого будинку і впірнув до супермаркету на першому поверсі. Вона швидко дістала мобільний із сумочки й набрала домашній номер.
– Алло, мамо! Мамочко! Ти де? Ми вже з татом вечерю зготували! Зараз будемо речі розпаковувати! Що? Затримаєшся ще трохи? Не чекати тебе, лягати спати?
Вона відчула що їй раптом стало гаряче. Ніби повітря забракло, хоча в Максовій машині був увімкнений клімат-контроль, і бортовий комп’ютер показував + 22. Може, ще не пізно? Зупинитися над прірвою? Не впадати в це остаточне й цілковите божевілля? Вона напевне пошкодує про це! Пошкодує вже зранку, коли проспиться від хмелю цих заборонених і саме тому, мабуть, і солодких цілунків!
Вийти і втекти? Щоб потім шкодувати про це все своє життя? Все життя? Все життя – це задовго для втрачених ілюзій, а надто для свідомо знищених мрій. Задовго…
Розділ двадцять перший
Погляд без наївності,
Як стріла Амура.
Двісті двадцять взаємності -
Це ще не напруга,
Бо ми взірвемо світ,
Розлетиться атомами.
І нехай для всіх
Будем винуватими.
Біла орхідея за білим тюлем на тлі темного нічного вікна (про те, що це не Максова квітка вона здогадалася відразу, навіть без його ствердно-заперечного: «Ні. Я не вирощую квітів… Ніяких квітів я не вирощую…»). Підсвічене невидимими прожекторами якогось нічного закладу небо – як на аеродромі, а на ньому – темні волокнисті хмари творять димовий ефект цієї миті.
Ця мить, блаженна, неповторна, така глибока й така нетривка, бо ось-ось обірветься, має обірватися…
Не думала, що буде так! Цілковите й безмежне щастя. І навіть цей шрам після кесаревого розтину (це вічне нагадування про те, що діти їй далися непросто) вперше її не бентежив – просто забула про нього, та й по всьому. Ще там, у ліфті, коли вони довго їхали на його двадцятий поверх і він почав нетерпляче цілуватися, вона ніби упірнула в це позачасся, коли зникає відчуття реальності, а стрілки годинника відраховують не секунди й години, а короткі, як видих, чи довгі, як замріяний погляд, миттєвості ніжності.
Він був дуже ніжним! Якось навіть по-дитячому ніжним, не як досвідчений чоловік, а радше як захоплений і розчулений отриманим дозволом юнак. І зараз, коли вона, прокинувшись (як вона взагалі примудрилася заснути? тільки ж на хвилинку заплющила очі), дивилася на нього, усвідомлення цієї його юнацькості стало ще очевиднішим. Можливо, тому він такий невпевнений у собі, хоч і старанно це маскує? Але сон якнайкраще видає природу людини! І от зараз, коли він перестав контролювати емоції, беззахисна дитяча наївність проступила в його обличчі з усією безпосередністю.
"Київ.ua" отзывы
Отзывы читателей о книге "Київ.ua". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Київ.ua" друзьям в соцсетях.