Тетяна Белімова - Київ.ua

– Я знаю все, що ти хочеш мені сказати, – не сказала, але подумала…

Не зараз! Це тепер непотрібно! Колись – у болючому січні, нестерпному лютому, сльозливому березні – так от колись вона б усе віддала за ці слова, за одне-єдине слово «повернися!». Але їй так старанно демонстрували – зверхньо й жорстоко – її ж таки власну непотрібність і недоречність, що ці ролі, спершу виконувані невміло, ніби на пробу, а може, навмисно й показово, щоб налякати й уразити опонента, міцно приросли до них – не віддереш! Страшна і невідворотна несвоєчасність, яка відчувалася майже фізично.

Не лише несвоєчасно й запізно, але й страшенно недоречно… Його вечірній прихід, що зруйнував усі плани, – це якась дешева і затягнута мізансцена…

Весь божевільний травень! Травень із Максом! Цей смак побачень із ним, заборонених, уривками, з домішкою екшену, з великим і неозорим, як море, почуттям провини (так що й не знати, чого більше було – несамовитого щастя чи безмежного горя). І раптом – його сестра з офіційним візитом (такий собі артобстріл): як ви там, мовляв, біднесенькі, поживаєте? А потім свекруха «попросилася» відвідати онуків. Її великі, досі гарні очі в облямівці перших зморщок, випромінювали живий відчай. Цей благальий погляд розказав значно більше, власне, став емоційним підтекстом до скупої інформації про виразку шлунку, яку діагностували в її сина. Вона ні про що не просила, нічого не випитувала. Просто сиділа й дивилася, не зводячи очей з Альони, ксерокопіюючи кожну її рису-думку, відбиту на обличчі чи озвучену жестом.

І тоді вже прийшло усвідомлення, що все – кінець – третій дзвінок – закінчення перерви чи то вакацій – сутінки після сонячного дня – темрява ночі. Якась незрима, але майже фізично відчутна парадигма її життя, з якої, здавалося, вона вирвалася, засмоктувала її назад, невпинно, невідворотно…

Вона чекала чогось такого, навіть не так, вона була готова до цього – випадкової зустрічі – зумисного вторгнення – продовження сімейного життя – поновлення Status quo, чи пак світової рівноваги…

Устала й зачинила вікно. Холодне повітря знадвору. Холодне повітря знадвору? В травні?

– Тобі холодно?

Відчула спиною його погляд, доданий до слів, як колись. Як колись? Як тоді, коли все ще тільки починалося, коли щоранку на столі чекав новий букет і кожен день, що минув нарізно, був ніби рік? Це було? Це було.

– Тобі холодно? – сказав чи саме вирвалося, а хотів сказати зовсім не те й не так, а просто підійти і обійняти ці вузенькі, такі рідні плечі, а потім покласти на стіл два заброньовані тури (вона так мріяла про Шрі-Ланку, а він усе відкладав: не хотілося, часу не було, не актуально та й дорого, зрештою) – тільки вписати дату вильоту.

– Мені не холодно, – відповіла майже механічно (знаєш, просто душа замерзла на цьому життєвому протязі, просто руки схололи, а вуста закрижаніли, так що й язиком важко ворухнути, а ще дуже соромно, навіть в очі тобі несила дивитися!), а сама все не відходила від вікна, видивляючись щось на порожній нічній вулиці.

– Ти могла б сісти?

Якось важко розмовляти зі спиною, взагалі дуже непросто, майже неможливо оформити вербально все те, що передумалося-переболілося останніми місяцями. От як сказати їй, що вона єдина, що за всіма цими ногами – зачісками – усмішками він нічого не побачив, не знайшов для себе? Чому він має казати, що безмежно сумував без неї? Це все слабкість! От раніше вона сама чудово виходила з таких ситуацій! І рота не треба було відкривати, лише мугикати в потрібний момент, кивати, просто погоджуватися. Зрештою, він прийшов – цього достатньо.

– Сядь, нам треба поговорити.

Чому її погляд такий відчужений, про що вона думає, не взагалі, а саме тепер, у цей конкретний момент?

– Ти хочеш повернутися? – нарешті промовила те, чого він не міг вичавити з себе весь вечір. Накрила своїми малими беззахисними його важкі, покладені одна на одну долоні, і він лише тепер помітив, що на тому її пальці, де мала бути, де була колись обручка, вже і білого сліду немає – слабенького знаку її колишньої присутності. А його власна обручка сяяла біло-жовтим золотом, уп’ялася в палець (чи, може, в душу?) – носив, не помічаючи, не відчуваючи її ваги (або й сенсу), так, ніби народився-зрісся з нею.

Ти хочеш повернутися?! То чому просто не сказати цього, не зробити? Мовчиш. Дивишся в стіл. А ці думки – про тебе, про мене, про нас (чи це «нас» узагалі можливе?) – зависли в повітрі, такому густому від невисловленого – несказаного – невимовленого – прихованого десь глибоко насподі (але хіба від себе самого втаїш?).

Зняв піджак, діловито (а може, по-домашньому?) повісив його на вільний вішак у шафу, стягнув краватку, взявся за верхній ґудзик сорочки і крадькома глипнув на неї – а що як? Що, як прожене різким поглядом – рухом – словом? І все це невисловлене, ця нібито мовчазна згода, це прийняття – все це йому здалося (він просто побачив те, що хотів побачити, почув між її скупими словами те, чого прагнув почути)? Але ні. Вона ніби вся заглибилася в себе, прибираючи посуд зі столу. Ось згасло на кухні світло. Задзюрчала вода у ванній. І раптом тихо й несміло (він навіть не відразу збагнув, що то) десь у коридорі заграла мелодія мобільного. Її мобільного? Її мобільного! Хто міг дзвонити о другій ночі? Хто міг дзвонити їй о другій ночі? Номер не визначено? Ага! Отже, номер не визначено? А якщо він зараз відповість цьому загадковому абоненту?

– Алло! Алло! Алло! – і ще голосніше – Алло!!!

Мовчання? Мовчання! Затих шум води (просто фізично відчув, що вона щось почула і дослухається, сторожко, настрахано), і він навшпиньках, мов тінь тіней, прокрався до спальні і ліг на своїй половині ліжка…

Місто спало. Десь там, за вікнами, місто спало. І чітко окреслені контури мостів, перекинутих через гігантську ріку, відбивалися в атраменті її вод, відсвічувалися пунктирами вогників, затемнювали і без того важку й непроглядну темінь хвиль під собою. І ця темна, ще холодна вода не була нездоланною перепоною, бо існували мости. Існували мости…

Довго була у ванній, ще довше стояла під дверима спальні, шукаючи (начебто) щось важливе (може, нічний крем?) у шухлядках комода. Потім знову повернулася до кухні, налила води. Задивилася на ці безкінечні (з висоти) парковки-пасовиська за вікном. На них рівними рядами спочивали чотириколісні друзі, лискучі боки яких відбивали ліхтарне сяйво вперемішку з тьмяним, місячним, непотрібним і недоречним тут, у цьому урбаністичному зоопарку. Бо всі ці автівки справді нагадували великих і малих гіпопотамів (підліткового віку чи й зовсім малюків), що ліниво розляглися і задрімали в симетричному порядку, очікуючи на ранок нового дня.

Потім, коли вона таки наважилася зайти до спальні, він уже спав, умостившись ницьма і повернувши голову до неї. Лягла й накрила його відкинуту руку своєю…

«Знаєш, так буває… Так буває в житті. Може, так буває в осінній сльотавий вечір, більше схожий на глупу ніч без зірок, коли холодно й вогко, і колючий вітер оскаженіло зривається на перехожих, як добре натренований пес…

А може, так буває, коли в довгому білому казенному коридорі з’являється давно очікувана постать лікаря. Вона, ця постать, наближається, знімає втомленим рухом маску з обличчя, не просто біло-блакитну стерилізовану пов’язку, а службову машкару сухої діловитості, і намагається знайти слова співчуття до рідних чи близьких, які просиділи страшні, непритомні години тут і ще мають надію, якій теж судилося померти. І безжально відтяти надію мусить ця-таки постать у білому (бо ж страшний зміст того, що сталося, дійде до присутніх не відразу: спершу до них наблизяться слова чи, може, вони наблизяться до слів – будуть чути їх і не розуміти, спостерігати, але не відчувати)…

Мабуть, у такі моменти і зринає оте цілком доречне «так буває», а вслід за ним «так треба»…

І ще знаєш, я зрозуміла, що ніщо в цьому житті не відбувається згідно з нашими бажаннями. Лише всупереч нашим сподіванням, але так, як хочеться – прагнеться – мріється – ніколи.

Я хотіла змінити своє життя – переписати цей пульсуючий життєпис – зробити нову викрійку власної долі – сім разів відміряти собі нове й одним акуратним рухом ампутувати старе – напророчити і втілити – змінити траєкторію польоту – виїхати на постійне прожиття в країну щастя… Може, я щось не так робила? Бо так і не наблизилася до тієї умовно-позірної лінії кордону, перетнувши яку починаєш жити «новим життям»?

Від себе не втекти? Чи не втекти від власної долі – карми, що нависла брилою, а може, вже впала, заваливши єдиний прохід уперед? Біг по колу? Біг по колу – по спіралі – стрибки по граблях (а що! такий новий суто український вид спорту!).

Я маю відпустити Макса! Я маю його відпустити… Я маю відпустити Макса? Але я не хочу, не можу його відпускати! Я поділяю всі твої думки, погоджуюся з усім, що ти мені писала, що говорила, Ладо! Знаю, що він недосконалий, відчуваю всі його недоліки, як свої власні, але, знаєш, попри все він виявився саме тим, кого я завжди хотіла, яким снила, про якого мріяла! Він прийшов, і я зрозуміла, що це він!

Я маю відпустити Макса. Його кохання – це дар мені. І жодних побутових домішок. Їх не може бути. Їх просто не існує в його ідеальному світі. Жодного спільно-комфортного проживання. Ніяких розмов про найближче майбутнє. Немає спільних планів, як не існує спільного й офіційно визнаного «ми». Може, ця невагомість почуттів і становить той неповторний чар, і породжує той наркотичний ефект і однозначну залежність від нього?

Вчора, гуляючи зоопарком (ідилічне видовище – тато, мама і двійко малюків), я раптом усе збагнула! Це просто було якесь осяяння: Макс не створений для блаженства! Як пушкінський герой, а може, байронівський? Хтозна. Намагатися впрягти його в сімейний віз – те саме, що переробляти якусь спортивну «купешку» на сімейний мінівен: технічно, може, і вдасться, от тільки нащо?

Чому хочеться вічної любові від тих, хто не здатен на стосунки, довші за миттєвість? Це закон? Це закон. Дивний закон ще дивнішої закономірності…

Щасливі всі: мої і його батьки, наші діти, всі родичі і знайомі, навіть сусіди. Навіть у нього цілком задоволений вигляд. Чому ж я така нещасна?

Реанімація родини? Хіба можна реанімувати те, чого вже не існує? Ці фальшиві фрази, як завчені ролі, що промовляються самі за себе, бо – так треба, так має бути, бо це вписується в суспільну парадигму? А як долучити до цієї-таки парадигми руду Лариску, що фурією вдерлася минулої суботи?

Шуба. Все через шубу, якої не було. А може, шуба ні до чого? Просто Лара вирішила всім повідомити, що вона тут жила і навіть пам’ятає, де складені рушники та білизна?

Виявляється, почуття провини вимірюється в грошовому еквіваленті. Можна віддати гроші за шубу і нарешті випхати Лару геть. Можна скупити іграшковий магазин для дітей і ювелірний – для дружини. А довіру? В якій валюті заплатити за операцію з її відновлення?

Я й забула, поки оповідала все це, що мушу відпустити Макса, маю сказати йому, але як це зробити? Знаєш, було б добре, якби він сам, з будь-яких мотивів (зрештою, це не має жодного значення – розлюбив сам чи тебе розлюбили), пішов би від мене, пішов би перший, не озираючись, не згадуючи, не пишучи, не дзвонячи, не приходячи, пішов би так, ніби нічого й не було. Ніби нічого ніколи не було…

Ти не дивуйся, я стерла всі наші розмови, знищила всі твої листи й отримані файли, вичистила майже під нуль пам’ять домашнього комп’ютера. Писатиму тобі з робочого. По скайпу теж поки що не треба дзвонити. З твоєю квартирою все добре – була там позавчора, все перевірила, трохи позмітала порохняву з книжок, а фікус, фікус я забрала ще раніше, з ним теж усе гаразд!

Я, мабуть, вже морально готова до того, що маю відпустити Макса. Єдине, до чого я не готова і не знаю, чи зможу підготуватися – це жити після того, як я його відпущу…

Я не знаю, як мені без нього жити, бо я… я його кохаю…»

Тихо заграв десь під купою одягу телефон. Відповісти? Саме зараз? Та вимикати теж не можна. Їй не можна. Тепер не можна. Хоч би ввімкнула режим «без звуку»… В цьому нескінченному хитросплетінні тем і мотивів, основним завданням якого було вирватися з дому бодай на кілька годин (яке щастя, що саме сьогодні відбувається щорічна зустріч однокурсників), такі деталі, як повна шумоізоляція і мобільна недосяжність, якось відійшли на другий план.