Тетяна Белімова - Київ.ua

– Ой, Льона-Льонка! – він нарешті відпустив її руку і навіть трохи відштовхнув від себе. Вона, скориставшись цим, відразу ж кинулася була до Макса, та заклякла, знову схоплена в металеві лещата.

– Чекай, Льонко! Ти спершу поглянь на нього! Поглянь! Поглянь, як слід! І подивися на мене! Хто цей шмаркач? Чого досяг? Що дав тобі, ну крім… крім сама знаєш чого! І що дав тобі я?! Що дав тобі я, який відмив тебе, відчистив, вивів у люди, та що там казати – зробив із тебе людину!

Зацьковано й слухняно переводила погляд, не фокусуючи нічого в його свідомому полі. Якась мошка задзижчала в повітрі й, принаджена запахом липкої, ще не засохлої крові, сіла Максові на щоку. Він запручався, звільнив свою руку, щоб її, цю капосну комаху змахнути, і його відпустили, розтиснули лещата – всі зачаровано слухали хрипку мову цього високого, показного чоловіка, в яку дедалі частіше домішувалася лайка.

– Тобі так хочеться її? – штурхнув Льону в спину до Макса, – То чому ж тоді одружився з іншою? А, чуєш, давай мінятися: я тобі свою Льонку, а ти мені свою, – забув, як її звати, вибач!? Твоя і молодша, й красивіша… Не знаю, чого тобі ще треба? Та в кожного, звісно, свій смак…

Братва біля Макса захихотіла, не відверто, а так, ніби крадькома, в кулаки, прикриваючи смішок за машкарою діловитості (мовляв, ми тут на роботі, виконуємо свій обов’язок, але ми теж люди! тому й усміхнулися), і це допекло дужче за всі його слова і погрози. Допекло так, що сльози сорому й злості підступили до горла:

– Та пішов ти! Пішли ви всі!

Хотіла проскочити повз нього у вузьку шпарину проходу, туди, де у вільному світі поволі заходило чудове багряне сонце, смуги якого відбивалися червоними плямами на вікнах декількох видних звідси будинків, та він знову штурхнув її, цього разу вже не стримуючи сили, так що заточилася, ледь не впавши.

– Куди? – його лице враз набуло страшного звірячого виразу, від удаваної жартівливості не лишилося й сліду. – Куди? Ми ще не завершили! Ти захотів її (з ким не буває! по собі знаю, як вона діє на мужиків!), але ти не врахував одного нюансу! Це чужа жінка! Це – мати моїх дітей! Вона – моя! Затям це раз і назавжди: вона – моя!!! А тепер твоя черга! Зроби все правильно, бо від цього тепер залежить твоє життя! Твоє подальше життя…

Дивилася на Макса, на його пересохлі, розбиті губи, якими він ворушив, намагаючись щось вичавити з себе, і невимовний жаль ріс, наче плід, десь глибоко всередині. Жаль, великий і темний, як ніч, що невблаганно насувалася хтозна-звідки, всесильна й неозора; жаль до цього потовченого-побитого чоловіка (як же він поїде тепер у те посольство? як пояснить удома?), до себе – пташки з підрізаними крилами, що так і не змогла навчитися літати, до нього, хоч який він був, але не заслужив, звісно ж, не заслужив ні її зради, ні брехні…

– Альоно! Послухай! Я… я більше ніколи тебе не потурбую… я тебе більше ніколи не потурбую…

Глухий, якийсь ніби спитий, надтріснутий голос… Про що це він? Що це за визнання перед цими лакузами? Чого це раптом?

– От і молодець! – Солоденька і від цього ще гидотніша посмішка дисонувала і його злими, аж чортячими, очима. – Зараз хлопці тебе завезуть у райвідділ, оформлять розбійницький напад, випишуть довідку, тому, повір, проблем у тебе не буде ні вдома, ні на роботі. А спробуєш смикнутися, моя течка (ти в неї зазирав, усе бачив!) ляже, куди слід…

Що коїться? Про що він? Які можуть бути домовленості в нього з Максом? Невже Макс отак просто відмовився від неї? Зрікся вже двічі, як той невірний апостол (чи слід чекати й третього разу)? Злякався? За своє теперішнє влаштоване життя, за посаду?

– Максе! Не слухай ти його…

Не встигла договорити, власне, докричати (не помітила, коли й перейшла на крик): важкий ляпас стулив рота і таки збив із ніг, проте наступної миті та ж сама рука, яка щойно била, швидко підвела й поволокла назад, у прохід, туди, де згасав прекрасний вечір чудового літнього дня.

– Все! Finita la comedia! А з тобою будемо вдома розбиратися!

Ці слова перекрили останнє, що встиг їй у спину вигукнути Макс. Вона тільки розчула «змусили» і чи «пробач», чи «не плач»… Вона радше відчула, ніж побачила, що його знову б’ють, і, обернувшись, ледь розгледіла його згорблену постать із піднесеними руками (намагався закрити голову й обличчя) – ні, його вже не били, тільки шарпали і щось пояснювали, голосно й смачно матюкаючись.

Майже поруч із трансформаторною будкою з приліпленими до неї гаражами на спортивному майданчику хлопці, ще, власне, пацани, весело ганяли м’яча. Вони чули якісь крики та лайку і, чи наслідуючи невидимих дорослих, чи вже й самі були навчені і давно мали матюччя в своєму лексиконі, але й собі вряди-годи кидалися різними «б…» і «х…» – так, знічев’я, для зв’язки слів.

Від битого скла на підлозі (потовчені вази, скляні рамки від фотокарток, статуетки, порцелянові свічники, шибки з дверей – усе, що може битися, розлітаючись на тисячі дрібнесеньких кавалків, на зоряний пил, усе, що трапилось під руку – в обсяг зорута досяжності) – блискучий сріблястий килим… Він виграє в світлі нічних ліхтарів, які скісними струменями б’ють крізь відкрите (фіранки зірвано) вікно, відбиває всією своєю поверхнею згустки фар нечисленних цієї глухої опівнічної пори автомобілів.

Пульсує кров у розбитій губі. Пульсує кров у розбитому серці (ще пульсує кров у тому серці? може, краще вже їй зупинитися?). Друга чи третя година напівсну-напівмарення.

Його немає. Де він? Одягнув переляканих дітей, які, ясна річ, прокинулися від цього содому й гоморри, і кудись забрав. Він сказав (сказав їм, не їй!), щоб вони не розпускали шмарклів (так і сказав: «Не розпускайте шмарклі! Ви вже не малі!»), що повезе їх до бабусі. Він сказав, що повезе їх до їхньої бабусі…

Ні, він не бив її. Він ніби свідомо оминав її, не наближаючись, усім своїм виглядом демонструючи огиду до неї. Може, краще б уже побив? Усе одно ця сила ненависті (руйнівна, безтямна, неконтрольована, а навпаки – всеохопна) рвалася назовні чорними енергетичними хвилями, трощачи усе на своєму шляху.

Невже це вона викликала – виростила – виплекала в ньому цю страшну й безмежну злість, жахливу в своїй неосяжності? Він ніколи таким не був! Так, він і раніше бував лютим, аж білів від цього почуття, що закипало десь усередині. Але ще ніколи він не був таким… таким подібним до звіра! Коли він тут усе трощив червоними від власної ж крові кулаками, глухо рикаючи, вона раптом зрозуміла: то не він, то розбуджений у ньому звір!

«…людина – це такий собі перемикач, на кшталт звичайного настінного, який вмикає або вимикає світло… все в людині залежить від отої клавіші перемикання… натиснеш в один бік – і до тебе обернуться всміхнено-сонячним боком… натиснеш в інший – маєш звірячий вишкір…»

Яка цікава думка оце застрягла їй у голові! Застрягла і мляво ворушиться різними семантичними відтінками. Майже афоризм. І головне, її власна! Може, записати десь, поки не забула? Раніше вона любила записувати думки. Колись давно… В іншому житті…

Четверта чи п’ята година напівсну-напівмарення. Не помітила, коли провалилася в тяжкий бляклий сон, темний, як підвал без вікон-дверей, глухий і затхлий, увесь просякнутий застояним підземним повітрям.

Прокинулася від одноманітного скреготливого звуку: його мама (сама Алла Леонідівна!) змітає в совок скляні скалки, а більші – руками в рожевих господарських рукавичках – обережно складає у цупкий поліетиленовий мішок. Може, вдати, що спить? А коли вона піде, непомітно дременути звідси якнайдалі…

Заплющила очі, відвернулася від дверей. Від пекучого сорому не хочеться нікого бачити. Що ж це? Що ж вона наробила? Із собою? Своїм життям? З його життям? Не хотіла нікому завдати зла… Не хотіла ніякого зла нікому… І що тепер? Як тепер пояснити все отим людям – її рідним, про яких вона і думати забула, та й чи варто пояснювати?

Якби все не розкрилося! Якби ж… Він би поїхав, і ніхто б не дізнався! Ніколи!

Та закон є закон! Закон виявлення всього таємного! Невже не буває в цьому суворому законі винятків? Жодних винятків не буває у цьому суворому законі життя! Все одно правда спливе, хоч би й через багато років, випавши в невідповідний момент таким собі скелетом із шафи…

Почула якісь голоси в коридорі. Мама. Цього разу вже її мама. Розмовляє з ним. Слова чутно не всі, деякі не розібрати через гучне схлипування.

Ось він – той човник дитинства, в якому було затишно й безпечно. Білі бантики й гольфи, накрохмалені фартушки – мамина донечка, кругла відмінниця, грає на фортепіано, піонерзагін, щоправда, не очолює (хоча мамі хотілося б! та й класна керівничка начебто не від того), бо трохи соромиться і з трибуни виступає не дуже впевнено (обрали цю горласту Юльку!), дуже чемна й вихована. Жодних підстав для хвилювань. І так було завжди! Так було ще вчора!!! Може, це все неправда?! Не може бути, щоб це була правда!!! Та певно ж, це якась помилка!

– Мамо! Мамочко! – по-справжньому заплакала, тільки коли побачила її таке рідне, розпухле від сліз обличчя, коли вона підійшла і війнуло знайомим корвалолом.

– Як же так!? – навіть не спитала, а самими очима впилася в обличчя. – Це правда?!

Правда, мамо! Ой правда! Як і те, що я не знаю, що мені робити тепер з оцим моїм життям, яке ти колись мені дала! Не знаю, як зменшити твоє горе, та чи й узагалі можливо його зменшити, заспокоїти твою душу, змусити серце битися тихіше, не в шаленій і безвихідній аритмії?

– Ти вставай, умивайся і йди на кухню, чуєш, попий там чайку! Я тобі вареничків із вишнями привезла… Вони там, на кухні…

У туалет попросила двері не зачиняти, до ванної пішли разом. Та не бійся ти, мамо! Не бійся! Не зроблю я нічого поганого! Вже зробила все, що могла, що хотіла!

Що це ще за прес-конференція? Всі сидять круг столу, а він, діловитий і підтягнутий, як завжди, щось розказує, розмахуючи заклеєними медичним пластиром руками. Керує зрежисованим ним же дійством – цілком у своїй стихії (пригадався отой смішний – іще з дитинства – персонаж, який вигукував сам до себе: «Чи є у вас план, містере Фіксе», – і сам собі давав ствердну відповідь…). Пригадала й мимохіть усміхнулася, відразу ж упіймавши на собі строгий і осудливий погляд свекра, який мовчки, рукою вказував їй на вільний стілець.

– От ви самі все побачите… там, усе написано… читайте.

Поклав на стіл звичайну картонну білу папочку, на якій стандартне слово «справа» було заклеєне жовтим постером. «Сухоярська Альона Василівна», – швидко прочитала не дуже розбірливі, ніби квадратні слова. Всі мовчки чекали. Сигналу? Дозволу? Якогось знаку, аби присунути до себе цей загадковий рукопис і зануритися в читання цікавого роману? Чи, може, їм не дуже хотілося докопуватися до таких нюансів?

– Читайте! – майже наказово звернувся до батька, її батька. – Читайте! Про світло очей, мову речей! Вам буде цікаво! Ви ж залюблені в поезії!

Вона вмить спалахнула (думала, що в тій папці якісь фотокартки, а там, виявляється, роздруківки її і його есесемесок, електронних листів?!). Та як він міг? Хто дав йому право порпатися в її особистому, виносити це на загальний розгляд?! Він, спостерігши її реакцію, вмить обернувся до неї:

– О! Моя дружина прокинулася, вмилася, вбралася, зачесалася і хоче нам щось сказати! Звісно ж, про мене! Я ж тиран і деспот, бачте, до чого довів бідну жінку!

Театр перед мікрофоном – театр вихідного дня – театр одного актора – ляльковий театр, у якому всіх смикає за мотузки один і той же ляльковод. Бенефіс, прем’єра чи, може, просто якийсь шеренговий спектакль, виконуваний регулярно двічі на місяць, якщо акторський склад не хворіє чи не їде на гастролі… Для чого це дійство? На кого мають справити ефект його слова? Слова про неї, яку шанували, як Мадонну, що завжди була на першому місці – як кохана дружина, як предмет гордощів (о! це вже трохи ближче до істини!), була на п’єдесталі поваги…

Це все неправда! Неправда це все! Вона була й залишалася річчю! І ставилися до неї, як до речі!

– Ось доводжу до вашого відома, що я продав машину, яку купив колись (мав такий гріх!) своїй дружині. – Схвальні погляди свекрів. Він тряс якимось новим папірцем. – А гроші поділив порівну й відкрив два рахунки на обох дітей.

Блазень! Як же вона його ненавидить! Не через цю машину! Не через можливу втрату всього цього матеріального! А через оце лінчування! Через учорашнє! Через Макса!

Пекуче бажання дістатися банкомату й зняти все: зарплату, преміальні, призбиране й відкладене на «чорний день», – зняти все, аби найняти (добре було б, тих самих!) горил, щоб били його, лупили по морді, дубасили, куди влучать! За Макса! За неї! За батьків! За дітей!