Тетяна Белімова - Київ.ua

Фантастичні думи, фантастичні мрії…

– Та я можу знищити її! Відібрати дітей! Відсудити квартиру! Звільнити з роботи! Закатати у психушку!

Мама вся тремтить від затиснутих, почавлених у собі ридань, тато сполотнів і незмигно дивиться на нього. Холодний страх аж до противного стукотіння зубів, до підгинання колін, до огидно липкого поту. Зробити щось! Негайно! Зараз! Аби тільки не мордувати батьків!

– Пробач! Пробач мені! – треба попередити, загасити ще в зародку цей новий спалах люті, залити його, поки ще не пізно. І, зрештою, це все – правда, таки завинила, страшенно завинила перед ним, батьками, всіма…

– Що ти там шепочеш?

– Пробач! – трясуться коліна, але треба, так – треба зробити ці декілька кроків до нього. Швидше! Хутчіше ввімкнути перемикач на світле, поки ще є шанс хоч щось виправити! Тільки б не так, як учора! Що завгодно, тільки б «сьогодні» не стало вчорашнім смерчем потрощеного скла!

Мама перестала плакати, підвелася з місця і теж просить пробачити її дочку (лихий поплутав! слабка жінка! не встояла!), якось смішно притискаючи свої маленькі кулачки до грудей. Алла Леонідівна й собі підвелася і, обіймаючи його за плечі, просить не рубати з плеча, дати дружині останній шанс і навіть радить випробувати її (це як – мов пральну машинку? натиснути на кнопку й подивитися чи вода не протікає? чи знову слідкувати – фіксувати – фотографувати кожен її крок, кожен жест?). Свекор скрушно зітхає і дивиться на неї вже не так осудливо… Чомусь раптом згадалася страшна сімейна таємниця про нього, про його відхід із родини (його синові не було тоді й десяти), дворічне проживання із колегою-лікарем – дізналася про це цілком випадково: якийсь далекий родич бовкнув сп’яну на чиємусь дні народженні. Тому, мабуть, і мовчить, нічого не каже – бо в самого пір’ячко на писку аж по самісінькі вуха!

– А я не вважаю, що треба було стежити за моєю дочкою! Прослуховувати її телефон! Оприлюднювати її листи!

Спершу на ці слова її батька ніхто не зважає – це занадто дисонує з утвореною ідилією: обидві матері благають зглянутися, дочка ледь не навколішках перепрошує (ніби це й не він водив сюди дівуль, коли вони посварилися і роз’їхалися!) – сеанс колективного гіпнозу… Тоді батько підводиться, присуває до себе папку з яскраво-жовтим постером, наклеєним на слові «справа», і розриває її. Спершу навпіл, натужно, прикладаючи значні зусилля (так! матеріалу назбирано чимало – голими руками важко взяти!), а тоді у якомусь нервовому зрушені мотлошачи кожну з двох частин на дрібне лахміття.

– Ти міг її спитати?! Просто взяти й спитати?! Зраджує вона тебе чи залишається вірною?! Навіщо – це?! Навіщо – так?!

«Ревізор», фінальна сцена? «Перед грозою»? «Знову двійка»? Все не те! Спокійно, аж занадто спокійно, підкреслено спокійно й чемно, з правильно розставленими акцентами, приємною посмішечкою просто у бліде, аж знекровлене, обличчя її батька:

– Я Вас прошу негайно, просто зараз покинути мій дім! Можете зустрічатися з Вашою дочкою де завгодно, але в своєму домі я більше Вас бачити не хочу!!!

– Ти мене кохаєш?

– Угу…

Але погляду від ноутбука так і не відірвав. Переглядає якісь програми, спритно, професійними рухами натискає комбінації клавіш – ні на хвильку (на жодну хвилиночку!) не відриває своїх рук із довгими красивими пальцями від клавіатури.

Там, за вікном, – липнева спека: все печеться в розжареному повітрі без надії на порятунок, бо жодного, бодай найменшого деревця, яке б відкинуло крихітну рятівну тінь, тут немає (та і які можуть бути дерева на льотному полі?). А всередині під дією невидимих кондиціонерів повітря не прогрівається вище комфортних двадцяти п’яти (з плюсовою позначкою, звісно ж). Тут зручно і затишно, незважаючи на велику кількість людей (а може, зручно й затишно, бо Макс поруч? Макс нарешті поруч і можна опертися на його плече, можна притиснутися до нього, можна просто сидіти поруч і мовчати – все можна!). І тут достатньо простору, щоб загубитися, достатньо м’яких зручних крісел, щоб зручно розсістися, випростати ноги, відкинутися. Все добре! Аж занадто добре, з огляду на події останніх тижнів!

Щоправда, існує табло із зеленою смужкою, яке не дає остаточно розслабитися. Табло, на якому невпинно миготять букви (але розібрати можна! навмисне сіли так, щоб можна було розібрати!) – весь час в обсязі зору, бо на ньому має вискочити оте заповітне «ДУБАЇ», а звідти вже прямий рейс до Сінгапура. Сінгапур…

Розкрила паспорт, який досі тримала в руках (цікаво, а Макс свій заховав? скосила очі – заховав…): «Домбровська Кіра»! Татко постарався: домовився, щоб їй теж видали дипломатичний, окрім простого закордонного, ще не простроченого (з дівочим прізвищем). Бо їй так захотілося! Саме так! Відтепер скрізь і всюди – лише Домбровська! Так аристократично! Тільки от по-батькові… Іванівна… трохи не пасує. Але що поробиш? Хто тепер по-батькові звертається?

Угу? А їй достатньо й «угу»! Навіть цього куценького й неуважного «угу» – цілком достатньо. Їй – достатньо. Ну й що з того, що весілля не було? Проста процедура реєстрації і святково вбрані батьки в ресторані (Макс категорично відмовився, заявивши, що йому це не треба! так і сказав: «Мені цей цирк не потрібен!») – і жодних тобі друзів-знайомих (навіть ніхто й не побачив її тріумфу!). Не було білої сукні? Не було фати? Не було лімузина? (Кіра зітхнула й знову скосила очі на Макса.) Це все могло бути, але цього не було! Ну що ж – штамп у паспорті цінніший за умовності!

Хай тепер усі ті, що бігали за ним, ловили кожна на свій манер і за допомогою різних маневрів (але так і не зловили!), вмруть від заздрощів, горя, люті – коротше, від усього того, що здатна спровокувати звістка про Максове одруження. Бо Макс таки одружився і не з кимось там, а саме з нею! Бо він любить її! Тільки її, а решта – дурниці! Так, юнацькі пустощі!

Кіра стримала позіхання (спати хочеться страшенно! вчорашні проводи несподівано затягнулися ледь не до ранку…): їй на мить здалося, що на табло (на тому самому, над воротами їхнього вильоту) сталися якісь зміни. Ні, жодних змін, і голова знову похилилася на Максове плече. Бути поруч із ним (на цілком законних підставах!), вдихати його запах, дивитися, як світиться на його темній футболці її біляве волосся. Хіба це не щастя? Хіба це не своєрідний, лише нещодавно віднайдений сенс буття?

Макс її любить! Він, безперечно, кохає її! Тільки її! Інакше для чого це все? Родина? Закордонне відрядження?

Аутотренінг не допоміг? Аутотренінг не допоміг… І знову піднялися каламутним осадом думки. Та страшна субота (за тиждень до шлюбу! вона була з батьками на дачі), коли десь у надрах сумки задзеленчав телефон (а може, то був дзвін від її розбитого серця, яке порцеляновою балеринкою впало й розсипалося на сотні дрібних уламків?). То дзвонила Віка. Вона удавано співчутливим голосом (чи все ж співчувала цілком щиро?) повідомила, що на власні очі бачила, як Макс увійшов до свого під’їзду з «якоюсь» (що то за «одна» Віка не знала, присягалася, що вперше її бачила).

Проклинала подумки таксиста, який їхав занадто повільно, хоча й прекрасно розуміла, що він не винен, бо й справді відстань чималенька і година з гаком – це рекордний час на її подолання…

Стояла хвилин десять у під’їзді, не наважуючися зайти… Не сміючи зайти… Не бажаючи почути слова про кохання до іншої, побачити на власні очі ту, на кого її проміняли, і водночас понад усе прагнучи роздивитися її, розпізнати невидимі знаки Максового кохання, щоби потім скопіювати їх і стати для нього найжаданішою, як ця щасливиця…

Ні. Він їх не знайомив… І не виправдувався… Не впав на коліна… Не благав пробачити…

Він не робив нічого, що вказувало б на якісь додаткові (сердечно-інтимні!) обставини. І тільки коли він не пустив її в квартиру, перепинив у коридорі, загородивши собою прохід, вона відчула, що це правда, що тут хтось є, крім нього. Вікуся не збрехала…

Як зручно мати собаку! Для таких випадків зручно мати собаку. Прогулятися з собакою – це шляхетніше за пакет зі сміттям, який просто негайно треба винести, щоб не смердів!

Коли вони, нагулявшись, повернулися, її вже не було в помешканні. Інтуїтивно відчула: її немає…

Вона пішла, та з’явилася ця пожежа в Максових очах, відверта неуважність, і відстороненість, і вже звичне «втомився… болить голова» в ліжку… На всі допитування (може, захворів? неприємності на роботі? щось сталося?) – незмінна («в мене все добре») відповідь…

У той страшний вечір, коли він так довго й ретельно збирався (попросив попрасувати улюблену теніску!) на зустріч із Редьковським («Тобі там буде нудно!» – відкинув категорично її несміливу пропозицію піти з ним: «Там буде суто чоловіча компанія!»), знову виник той противний і липкий страх, а з ним і передчуття якоїсь катастрофи.

Він не повернувся того вечора. Тобто того вечора він не повернувся сам. Пізно, майже о першій ночі, його привели попід руки двоє міліціонерів, брудного й закривавленого. Смерділо алкоголем, засохлою кров’ю, ще чимось… Чимось огидним, тим, про що не хочеться чути, на що не хочеться дивитися… І тоді вона зрозуміла, миттєво усвідомила, що якби з ним щось сталося, вона… Вона б не змогла далі жити, існувати в світі – без – Макса…

І тому вона відразу, з першого слова повірила всьому, що розказали ці двоє з міліції (а Макс криво посміхався розбитим ротом і дурнувато хихотів, коли заходило про зловмисників, хитренько поглядаючи то на одного, то на другого товариша з органів). Вона повірила… А ще зрозуміла, що віднині й довіку житиме в тій половині світу, де буде брехня – плутанина – міфотворення – бажане замість дійсного – запасний варіант – інший план дій – підміна – фальсифікація, але де буде цей чоловік, де буде спільний простір, де будуть вони… І не потрібна їй правда!

– Ну, побився з кимось по п’яні! Загоїться як на собаці! – буркнув її батько, який, звісно, був не в захваті від цієї пригоди (виїзд на посаду за декілька тижнів! а якщо у МЗС дізнаються?), але й особливої трагедії в тому не вбачав. І тільки очі Максового батька, те, як він дивився на свого сина, знову ніби відхилили завісу над тією правдою, про яку вона не хотіла нічого чути…

– Ця жінка приходила подивитися квартиру. Буде винаймати її після нас, – сказала вона Віці й сама в це повірила.

Не було ніякої «іншої». Немає. Не буде. А все, що було, розказали їй двоє міліціонерів…

– Кірусю! – Макс потягнувся в своєму кріслі, і її голова залишилася без опори, – Слухай! Піди придивися собі якісь парфуми в «дьюті-фрі»… І мені заразом щось глянеш… Цілком покладаюся на твій смак! На картку.

Він встав і трохи походив, щоб розім’яти ноги. Кіра пішла? Здається, таки пішла. Знову сів, підсунув ноутбук. Всі садна й подряпини зійшли з лиця, – а з душі? Чи забуде він колись цю ганьбу, приниження й безсилу лють, що клекотіла (та й досі клекоче!) всередині (піти б, повибивати цьому козлу зуби, і хай уже показує цю свою течку, кому хоче! може, так воно й краще буде?), палахкотить, не вгасає, та й чи згасне коли? Забуде він її? Логіка й досвід усіх його стосунків давали однозначну відповідь – забуде…

Файли під паролем. А який пароль? Такий складний, триступеневий (ніби й собі вже не довіряв!), що й сам сумнівається, чи згадає його? Відкрилося… Отже, не забув…

Ось її листи, зібрані в одну дуже секретну течку (чи думала вона колись, що він такий сентиментальний, що зберігатиме це, як найбільший скарб, перечитуватиме?), ось вірші з другої теки… А в цій – фото… Ось усміхається, саме прибігла на півгодини після роботи (біла блузка і темна спідниця – все за офісним дрес-кодом). Усміхається (чи він забуде коли цю усмішку?)… А ось улюблена «Спляча красуня»: очі заплющені, волосся розсипалося по подушці, ковдри немає (здається, того дня було дуже спекотно! занадто спекотно, щоб укриватися!), стрункі ноги, лінії стегон, груди – майже довершена, якби не цей шрам унизу живота – від кесаревого розтину, не лише косметичний дефект, а й постійне нагадування, що вона «чужа», належить іншому, якому народила дітей, який був і залишиться першим у її житті не лише за хронологічним порядком… Вона не спала. Погодилася на цю світлину. Погодилася після довгих умовлянь…

Видалити це все? Всі ці течки з паролями (звісно ж, різними, бо всяко буває)? Знищити? Одним натиском клавіші DELETE? Щоб більше не було… Не манило… Не надило контуром нездійсненного, проекцією мрії… Щоб тільки одна стерильно-біла порожнеча – і тут, у комп’ютері, і там, у серці?

Рука завмерла, так і не натиснувши на ту кнопку невідворотності. Рука завмерла, бо що? Ще не готова? Чи час не настав? Час забуття чи безпам’ятства?