А вона так і не подзвонила ні разу… Хоча могла ж? Могла з роботи, з якогось автомату в обід, із телефона співробітниці врешті-решт… Відлітає, не попрощавшись і не простившись із нею, не подивившись в очі, не перепросивши… Чи це потрібно? Їй? Йому? Мабуть, зайве.
Оголосили посадку. І відразу жива черга зарухалася крізь останній пропускник-кордон тут, в Україні, вперед, тамуючи збудження, страх і нехіть до цього перельоту…
В обличчя вдарило спекою – несподівано і відверто, а головне, неочікувано, бо знати – одне (звісно, бачив на табло, що надворі плюс тридцять п’ять), а відчути – зовсім інше. У цьому гігантському хоботі, де треба було швидко рухатися (аби задні не наступали на ноги!) вперед і вперед до вузького проходу в череві літака, раптом панічно відчув усю хибність останніх своїх життєвих кроків! До болю чітко усвідомив помилковість оцього всього: посольсько-сінгапурської роботи, одруження не з тією, втрату коханої, крах ідеалів, брак життєвих цінностей, відсторонення від себе, зради самого себе. Відчув безслівно, на якомусь глибинному внутрішньому рівні: все – мало – бути – не – так! А як? Може, ще не пізно? Все виправити? Почати спочатку?
– Чоловіче! Ви йдете?! – якась літня пані настирно термосила його за наплічник (він і не помітив, як спинився, більше того, Кіра, яка останнім часом – після всіх цих подій – ретельно його пильнувала, теж не помітила, що він спинився, діловито крокувала на зустріч світлому майбутньому, – ще крок і розчиниться в темному проході літака). Це, мабуть, доля втрутилась, у вигляді цієї гладкої тітоньки…
Він смикнувся, щоб скинути руку дами (ціле ручище!), і швидко посунув уперед, маневруючи між пасажирами свого рейсу.
Розділ тридцять третій
Под небом голубым есть город золотой
С прозрачными воротами и ясною звездой,
А в городе том сад – все травы да цветы,
Гуляют там животные невиданной красы…
«Я забуду тебе. Забуду, коли листя опадатиме з дерев, і осіння пустка сторожко, крадькома гулятиме порожніми дворами, драною кішкою перебігаючи крізь вулиці – арки і проходи між будинками – пішохідні переходи – безлюдні завулки – шумні проспекти. І коли останній листочок злетить з останнього дерева мого міста, я забуду тебе. Я забуду тебе назавжди. Остаточно. До безпам’ятства. До деструктивної амнезії. До повного склерозу. Ось як я тебе забуду!
Спершу я забуду твої губи, які так ніжно, так жадібно, так гаряче торкалися мене. А потім я забуду твоє волосся, яке так легко, так звично, так природно лягало під мою руку. А насамкінець я забуду твої очі, які промовляли без слів, так відверто, так спокусливо, так виразно. Назавжди забуду всього тебе з усіма потаємними місцинками твого єства!
Я забуватиму про тебе зранку. Я не згадуватиму про тебе вдень. Я не пам’ятатиму про тебе ввечері. Я не дивитимуся снів про тебе. Я вчитимуся забувати тебе, ніби виконуватиму марудну й одноманітну фізичну вправу.
Я забуватиму тебе, коли сміятимусь над жартами і коли плакатиму від нестерпності буття, коли буду у веселій і галасливій компанії і коли буду самотньо тулитися в куточку дивана; коли працюватиму й коли відпочиватиму. Я забуватиму тебе повільно й поступово, дедалі більше занурюючись у непам’ять, а іноді забуватиму тебе стрімко й уривчасто, ніби падаючи в бездонне провалля чорної порожнечі.
І одного разу (може, на це навіть піде не один рік) я забуду тебе аж так, що сила земного тяжіння вже не матиме наді мною влади… І я стану вільна. Остаточно вільна. Вільна від тебе…
І навіть якщо це все не подіє й не допоможе забути тебе, я все одно забуду тебе!
Я могла написати тобі листа й скинути його електронкою (скажімо, з чужого комп’ютера, з чужої адреси, від чужого імені), я могла б подзвонити тобі на твій засекречений, але знаний мені (до кожної окремої цифри!) номер, я могла прийти, щоби попрощатися. Але я не написала, не подзвонила і не прийшла. Навіщо? Що б це змінило у нашій конкретній ситуації? Що б дало тобі? Що б внесло в мою долю?
І тоді я вирішила забути тебе. Я не проходила вулицями наших маршрутів, я старанно обминала (до заплющених очей!) ту станцію в метро (ту саму, на якій ми познайомилися), я не читала твоїх віршів (особливо отой, про спалену фортецю, що ніби стоїть і тримає оборону, хоча це – лише видимість, омана, бо всередині її давно випалило всежеруще полум’я любові!), я не згадувала твій голос, я не дивилися на небо (бо там літаки й парашутисти), я не шукала на карті Сінгапур, я не уявляла твоєї зовнішності, я не озиралася на псів певної породи, я не знайомилася з помічниками депутатів (навіть, якщо це були жінки!), і з народними депутатами я теж не знайомилася, я не заходила на твою сторінку. Я не робила цього всього з дуже простих й егоїстичних причин – аби не відчувати болю, пекучого й гострого, а іноді важкого й тупого, який часом роздирав мене навпіл, інколи одноманітного й нестерпного, як стоматологічний бур…
Якщо душа не плоть, чому вона болить? Чому її можна поранити, якщо вона не тілесна, не матеріальна, не фізична?
Знаєш, я інколи думаю, як добре, що ти – у Сінгапурі, до якого не дійти, не добігти, не докричатися… Ні, справді, як все-таки добре, що ти в Сінгапурі! Сінгапур – це так далеко, майже як інша планета! І це чудово! А то що, як мені дуже-дуже захотілось би (до божевільного блиску в очах!) побачити тебе? Що б мене тоді стримало? А так – у Сінгапурі… І все…
А на роботі мене підвищили, тож доводиться частіше затримуватися (посада вимагає!), а інколи я їжджу у відрядження. Але вдома мені нічого з цього приводу не кажуть. Ми взагалі майже не розмовляємо. Та й про що нам говорити? Про те, як навчаються діти? Що купити на вечерю? Обговорювати погоду? Ми й не спимо разом. Спершу він знаходив причини ночувати в іншій кімнаті, а потім і офіційно переїхав на «постійне місце спання». І діти вже звикли: так і кажуть – «татова» і «мамина» кімнати. Може, воно і краще так? Мені чогось здається, що він чогось жде від мене. Тільки чого? Я вже сто разів перепросила, ставала навколішки, благала, а він лише посміхається, і я не розумію: пробачив чи ні? Мама каже, що такі речі важко пробачити, ще важче прийняти, але можна забути. Я думаю, може, згодом, коли мине ця осінь і зима, знову настане літо й буде тепло, ми поїдемо кудись у незнані прекрасні краї, де ласкаве сонце і тепле море, і тоді він забуде… Забуде, як жахливий сон, як книжку, що не сподобалась, як фільм, який справив гнітюче враження?…
А загалом, у нас чудова родина, навіть взірцева: без мордобою, алкоголю й матюків. От так і живемо…
Ти заходив на мою сторінку. Для чого? Для моєї невимовної радості (не забув! пам’ятає!) чи лише для того, щоб лайкнути мою нову фотку, щоб бездушний комп’ютер видав мені бездушний звіт: «Максу Домбровському і ще вісьмом користувачам сподобалася Ваша світлина»…
А коли я була в Дніпропетровську (у відрядженні), зайшла в Інтернет-кафе (чесно – вдома і в офісі не наважилась би!) і теж відкрила твою сторінку… Як ти цікаво пишеш про Сінгапур! Твоїм друзям подобається і мені теж сподобалося! А ще я подумала: а що, як ти написав це для мене? Щоб я знала, що в тебе все гаразд, що ти тепер маєш нове хобі – дайвінг?
І ще я подумала: може, це і є той самий небесний град, отой Київ – крапка – юа, де Макс і Альона можуть бути разом? Обмінюватися смайликами? Махати одне одному віртуальними ручками? Жити в цьому ірреальному світі разом без болю й туги, нікому не завдаючи прикрощів і смутку?
Моя подруга, в квартирі якої я жила (пам’ятаєш тоді, взимку?), не повернулася, продовжила своє стажування ще на дев’ять місяців, майже до наступного літа. Перед Різдвом, коли випаде сніг, запасний ключ від її квартири я надішлю на Головпоштамт, на твоє ім’я. Всі поїдуть кататися на лижах, а я залишуся… Я залишуся у Києві і щодня приходитиму на ту квартиру. Якщо тебе не буде там до кінця свят, мені доведеться поміняти замок…
Я так хочу, щоб ти пишався мною! Всіма моїми досягненнями! Аби знав, яка я! Яка я насправді, не та брехлива сучка, що бігала до тебе на побачення від чоловіка! Не та, що підставила тебе своїм коханням! А інша – добра, чуйна, любляча… Мені так хочеться, щоб саме ти думав про мене так!»
Сиділа, ніби застигла, втупившись поглядом у монітор, але не бачила написаного, навіть не намагаючись вникнути в це поєднання літер… Рука, що завмерла на мишці, потягла стрілку курсора вгору, де серед функцій електронної скриньки, підсвітилася зеленим, активуючись, команда «видалити». Натиснула. Вимкнула живлення. Зібрала речі й вийшла в коридор одягатися. На столі секретаря у приймальній побачила звичну останнім часом записку: «Альоно Василівно! Зачинивши двері, не забудьте натиснути на червону кнопку сигналізації! Здайте ключ на вахту. Дякую, Аня». Бідна дівчинка! Справді, чому вона має чекати на всіх, хто не встиг закінчити своєї роботи протягом дня?
Осіння вільгість, що проникала скрізь: під пальто, піджак, блузку – аж до голого тіла, до справжніх дрижаків, – особливо неприємна першої миті, коли ще несеш у собі частку тепла з приміщення. Коротенька доріжка до метро враз стала довгою і нестерпною, просто справжнісінька via dolorosa!
Самотня жінка на порожній вечірній вулиці швидко йде вперед, з кожним кроком віддаляючись від офісного центру з його яскравими вогнями – перманентним освітленням, ледь вловним удень і таким феєричним уночі. Ось її вже й не видно – вийшла зі смуги світла, що, ніби чарівне коло, обводить цю модерну споруду. Але ще долинає, все тихіше, стукіт її підборів…
Звичайна автостоянка, яких сотні розкидано по спальних районах міста. Вщерть забита автівками (і це ще не вечір! не ніч, а лише початок вечірнього збору!), а нові знай з’їжджаються, шурхотять гравієм під’їзної доріжки, вписуються в рівні ряди згідно з номерками, чітко стають на свої місця. Ось одна машинка (про такі кажуть – «дамська») стоїть тут уже з літа. Під двірники набилося якогось сміття, колеса напівздуті (бо давно ніхто не їздив, не підкачував). Стоїть такою собі нечупарою серед вимитих і блискучих сусідів. Сирота казанська… Але сьогодні в неї свято: прийшов господар, оглядає свою власність, відчинив дверцята, багажник (навіть капот навіщось відкрив!), вставив ключ – ні! не заводиться: акумулятор сів… Треба тепер знімати, заряджати… От клопіт! Але нащо? Все одно поки що стоїть…
Стоїть. Бо він так і не зміг її продати… Не зміг, хоч і покупці були. Звідки й дізналися? Він оголошень не давав… Може, знайомі розказали чи ці – охоронці на стоянці (от їхнє яке собаче діло? заплачено ж на півроку вперед! то й що, що ніхто не їздить?).
Не зміг продати чи не захотів? Не захотів розстатися з оцим матеріальним свідченням його щастя? Колишнього… Назавжди втраченого… Того, що вже ніколи не повернеться, не відродиться, як ніколи вже не відродиться віра в людськість, у кращу її половину…
Пішов дощ – раптовий і холодний, рясний осінній дощ. Заліз на водійське сидіння. Це здається, чи тут і досі зберігається її запах? Ледь вловний аромат, що сочиться від її тіла, волосся?
Набрав на телефоні її номер. На екрані загорілася зелена трубка:
«Телефон абонента або відключений, або перебуває поза зоною дії мережі»…
Розділ після останній
(якого могло й не бути!)
It’s my life,
It’s now or never,
I ain’t gonna live forever.
I just want to live while I’m alive.
(It’s my life)
My heart is like an open highway,
Like Frankie said,
I did it my way.
I just wanna live while
I’m alive. It’s my life!
А все могло б (і не тільки могло!) бути інакше… Все ВЖЕ інакше.
Ось я прокидаюся (знову не втрималася і заснула… ох уже ця сієста!)…біля басейну. Я прокидаюся біля басейну? Може, це не я? Або я, але все навколо мене – басейн, зелено-ядуче руно газону, рівного й акуратного (бо ми, як і всі наші сусіди, наймаємо цього мексиканця, який за помірну плату раз на два тижні дає лад цій дзеркальній тверді біля дому), під’їзна доріжка до гаража на дві автівки, невисокий, радше символічний паркан навколо будинку, та й сам оцей типовий каліфорнійський котеджик, що відрізняється від решти на вулиці лише рядочком чорнобривців (посіяла їх навесні, навіть не підозрюючи, який вони викличуть фурор і безкінечне й одноманітне «what is it?») – оце все лише плід моєї уяви – зорова галюцинація – сон у сні – дитяча мрія – серіальний наїв – сльозлива белетристика – алкогольний одур – наркотичний кумар?
Я прокидаюся від того, що тінь від парасолі, під якою я лежу в своєму шезлонгу, вже не прикриває мене цілком – ноги знову опинилися в досяжності сонячних променів! І хоча осіннє сонце не так пече, як гріє, певно, мені це таки дошкулило. Тут, у Карпінтерії, в самому осерді Каліфорнії, навіть восени випадають спекотні дні…
"Київ.ua" отзывы
Отзывы читателей о книге "Київ.ua". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Київ.ua" друзьям в соцсетях.