Дорога ніби сама стелиться під колеса… Місто спить. Місто спить? Місто живе своїм нічним життям! Перша ночі. «Вавилон» на Лятошинського. Безтурботні пташки з фасаду співають про райську насолоду, а безсонні круп’є за столиками знай припрошують робити ставки. Поринути в цей ефемерний вигаданий світ, у це задзеркалля, де весь свій набутий досвід треба вивернути навспак, бо лише за цієї умови й можна досягти тут успіху, поринути в забуття, в шалене калатання серця, в цілковите спустошення мозку, хай навіть і ціною гаманця? Ні. Не сьогодні. Відмовити. Натиснути на газ. Прощавай, Вавилоне, безжурно грай собі далі, втопай у зелених вогнях цього гріховного міні-міста. Сьогодні нам із тобою не по дорозі, бо сьогодні – мінор, соло саксофона, пляшка горілки, порожні вулиці, холод, підсвічений химерним нічним світлом сніг, швидкість…
Жовті шахівниці таксі туляться до узбіч у пошуках поодиноких нічних клієнтів. Скільки народу не спить, дрейфує нічним життям… Нам не до сну. Чи, може, навпаки? Снові, цій величезній примарі Морфея, ми геть байдужі? Ми нічні сови, не потрібні сну, не потрібні мешканцям цього міста, які прокинуться зранку, підуть тими ж вулицями, якими оце гуляємо ми, ступатимуть по цій же бруківці, вже зачовганій нашим нічним танцем, вдихатимуть це повітря, вже зужите нами вночі…
Друга ночі. О, «Басейн» на Аренній… Нова програма… Зануритися в цей вир космічного хаосу? Прийняти невагомість тіла як стан, як відчуття свідомості? Налитися цим урбаністично-технічним кошмаром по вінця, по саме «нікуди»? Здригатися в нестямі від цих електричних звуків? Ні! Відмовити й ще раз відмовити. Їхати все далі й далі… Їхати…
Їхати, поки колеса самі не принесуть у знайомий із дитинства дворик на Кіквідзе, де колись у золотому безхмарному дитинстві мешкали його дід із бабою, де мешкав колись він, де відбувся перший політ… із гірки в неозорий космос пісочниці, що певним чином його й урятувало. Два котиська кинулися врозтіч із тепленького каналізаційного люку, коли він хотів заїхати в двір, і він сприйняв це як знак, що таки не варто заїжджати.
Поїхав далі, але подумки ще був у цьому місці свого дитинства. Яким усе здавалося тепер мізерним, особливо проти двадцяти чотирьох поверхів його теперішнього будинку! Скільки ж він тут не був? Сім, вісім? Атож, від бабиної смерті минуло вісім років, бо дід помер набагато раніше, отже, вісім років він не був тут, і – дивно, але його сюди й не тягло, як оце потягло сьогодні. Все ніколи було. Не до цього, не до спогадів.
Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…
Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.
Повільно з чорної, ще по-нічному непрозорої безодні неба пішов сніг, щоб за декілька хвилин уже набрати обертів, перетворившись на справжню хурделицю. І вже снігові стовпи закружляли попереду, щедро засіваючи дорогу білим небесним зерном – і на щастя, і на здоров’я, і на весь Новий рік, тільки не на погідний ясний світанок. Ні. Видно, не з його сімейним щастям зустрічати сонце. Спати. Рушив, залишаючи перший подвійний слід на цьому жовтувато-сріблястому, підсвіченому електричним сяйвом мостових ліхтарів снігові.
Розділ четвертий
Восени я дослужу і повернусь додому.
Знайду собі дівчину нову, чудову.
Щоб не вміла читати, не вміла писати
І менше прийдеться добра вигрібати.
«Молодий, гарний, матеріально забезпечений, у вільному польоті («Був одружений і маю двох дітей, але про це не писатиму! Це моє особисте життя, яке нікого не обходить!»)…Хто хоче познайомитися – виявляйте ініціативу, приємно дивуйте, захоплюйте, а хочете – закохуйте («Якщо у вас, хто ще наївно вірить у почуття, щось вийде!» – ці міркування теж не ввійшли до основного тексту), закохуйтеся – дозволяю! Відповім на пропозиції з фотками дописувачок, які мені сподобаються. Залишаю за собою право не відповідати взагалі. Мені начхати, як ви до цього поставитеся», – із власного запису в соціальний мережі.
Знову занурився в Інтернет – от де життя вирує, non-stop, як то кажуть. Хотів подрімати, бо тих двох годин на світанку, перед роботою, вочевидь було недостатньо, але сон тікав від нього, як від прокаженого.
Консьєржка сказала йому ввечері, коли він хотів тихо й непомітно прошмигнути до ліфта (ні! вона точно прагнула з ним поспілкуватися, бо вилізла зі своєї будки, перегородивши прохід): «Ваша дружина приходила сьогодні…» – Як театрально витримано паузу! – «З великою сумкою і… дуже швидко пішла». Авжеж! Вона – пішла! Хоч і не дуже швидко, але до неї колись дійде, що вона втнула! Приходила по свій мотлох. Але він передбачав такий розвиток подій, тому змінив кодову комбінацію замка. Ото з чим пішла в світле майбутнє, з тим і залишиться!
Впіймав себе на тому, що вже втретє вмикає електрочайник. Що він хотів? Чи кави випити, чи чаю заварити? Дивився на порізаний лимон… Лимон? Тоді точно – чай.
До побачення з Лікою залишалося півтори години. Встигне. І чаю попити, і тещі подзвонити. Треба ж таки взнати, де ховається Льона. Його особисто тепер, після її зради (а як іще це назвати, коли жінка, живучи як у Бога за пазухою, кидає свого чоловіка?), взагалі перестала цікавити її доля, але він звик бути в курсі подій. Так простіше. Завжди треба знати все про те, що стосується тебе особисто. І вона входила і поки що (на жаль! бо діти й спільне майно…) входить у цей перелік.
– Маріє Петрівно! Добрий вечір! Це я! Як там діти? Не слухаються?
Десять хвилин катування цим сюсюканням, цими безглуздими переповіданнями, як вони прокинулися, як вони снідали, що сказав дідусь його синові, що той відповів дідусеві, як допомогла онучечка бабусі на кухні і як потім бабуся допомогла їй виконати приклади, і ні слова, жодного слівця про Льону! Вона що, не знає? Проте зрозуміло, що Льона – не в них. Але він не шмаркач-восьмикласник, щоб шепотіти й скаржитися її мамі (ах! ваша Льона – погана! ах! вона мене покинула!). Хай сама їм усе пояснює й виправдується. Не буде він у їхні сімейні справи втручатися.
– Альонушка вже вдома? Чи знову накинули якийсь звіт? І відпочити людині не дадуть! От за радянських часів…
Та в нього не було жодного бажання ще на десять хвилин зануритися в радянські часи, тому, буркнувши щось на зразок «даруйте – мушу бігти – інша лінія – чекаю на важливий дзвінок від партнера – хтось дзвонить у двері – зайшов сусід – переказуйте всім вітання – цілуйте дітей», кинув слухавку.
Отже, у Вишеньках її немає… Тоді без варіантів – у Лади, де ж їй іще бути? Лада – швидка допомога, мати Тереза, добра самарянка, Марфа й Марія в одній особі, сестра милосердя, свята заступниця, реанімація, апарат штучної вентиляції легень, діаліз… Бач, скільки років пригрівав змію в себе на грудях. Завжди така уважна! Не тільки Льону, а і його, Льониного чоловіка, не забувала з днем народження вітати! Така добра, порядна, інтелігентна (дочка професора Могильницького)! Ти ба, цяця яка! Чому вона прихистила Льону? Чому не сказала йти додому! Рятуй свій шлюб! Не можна здаватися! Не можна зупинятися! Треба йти до кінця, до того самого кінця у тому самому кінці тунелю… Бо в нашій жіночий долі, як на дверях метрополітену – «немає виходу» (він би ще додав, що і вибору теж немає, бо кращого, розумнішого й красивішого за нього просто не існує!). Чому вона промовчала? Така розумна й освічена, а простих речей сказати своїй подрузі не змогла?…
Елегантний, як ніколи, виструнчений чорним новим пальтом, яке Льона вмовила його купити перед святами (хай би побачила його тепер і зрозуміла нарешті, від чого відмовилася), нахилився і в самісіньке віконечко скляної будки для чергувань пробасував:
– Знаєте… м-м-м…
Завжди забував, як цих консьєржок звати.
– Я сьогодні пізно повернуся, тому не поспішайте вкладатися спати!
Часу достатньо, ще встигне заїхати на автомийку, щоб уже засліпити Ліку остаточно. Заїде на оту, де працює Льонин (хе!) однокласник. Пригадав, як вона знітилася, коли якийсь дядько в гумових чоботах і великих, майже по лікоть, гумових рукавицях, ретельно терши щіткою й щедро поливавши зі шлангу її машину, обернувся до неї. «Це ж Слава! З мого класу!» І навіть хотіла кинутись йому в обійми! І, якби він не притримав її за руку, таки б кинулася. То й що, що Слава? То й що, що з одного класу? Ну спився, хоч і молодий іще, ну працює на мийці, хоч і добре вчився. Буває… Чого ревти? Чому з усього влаштовувати трагедію?…
Зробив невеличке коло, щоби проїхатися біля Ладиного будинку, – добре, що майже всі вікна її помешкання виходили на дорогу. Світилося в усіх, шкода тільки, що не можна було зазирнути на цей її дванадцятий поверх (і навіть камінцем не поцілити)! Інакше б він їм показав! Він би показав і розказав цим двом задавакам, як змовлятись проти законних чоловіків!
Та хай їм! Забагато честі! І часу шкода на таких…
Ліка вирішила засліпити його блиском вечірнього вбрання, хоча запросив він її всього лише до «Японо-території»… Після вчорашньої відмови, правду кажучи, взагалі перехотілося її бачити, але ж не скасовувати зустріч, яку сам запропонував?
Розумна. Своїми сірими очима ніби в душу зазирає. А запитань скільки ставить! Начебто на співбесіді на вакантну посаду… А проведімо тест на серветках! Та будь ласка! А чому ти поклав виделку на самісінький краєчок тарілки? А чи любиш ти позувати для фото? А для відео? Чи любиш ти бути об’єктом зображення, обговорення, словом, у центрі уваги? А чи пам’ятаєш свій перший сексуальний досвід (вибач, якщо тобі неприємно про це говорити, ми відразу змінимо тему)…
І весь час цей сірий, дуже серйозний, аж гіпнотичний погляд (тільки не на того ти, голубко, напала)! Спробував пожартувати, але анекдот ніби застряг у горлі… Мабуть, не та аудиторія. А от Льона завжди сміялася з його жартів і шпильок. Це був один зі способів примирення: образити, а потім щось таке смішне швидко придумати і, дочекавшись її усмішки, списати все на жарти.
А ця дивиться. Вивчає. Цікаво, яке місце вона відведе йому в своїй психологічній таблиці? Розташує його ім’я в графі «придатний для подальших стосунків» чи пожбурить у віртуальну смітничку для спаму? Ні! Цією не покеруєш. Ця собі ціну знає, а зараз ще й нашвидку визначить і його приблизну вартість як потенційного партнера для розбудови стосунків. І раптом відчув, як від цих її термінів і фахових слівець повіяло такою нудьгою і холодом… От ніби все правильно каже про взаємини, партнерство, відповідальність. Так, усі ці слова й мусять визначити й окреслити сутність взаємин, але ключовим для нього все-таки стало слово «мусять». Годі з нього цих повинностей! Щойно ледве відкараскався від одних, щоб одразу шию в нове ярмо встромити?
Ні. Хай краще невизначеність, недомовленість, непевність. Уже він будував усе за графіком і планом, і ось, здається, добудувався. Далі вже нікуди. Хочеться тепла, а тут сіра крига закритого погляду, тестування, анкетування…
І така вся гумово-обтічна, як лискучо-слизька поверхня великого гімнастичного м’яча, що він його купив дочці на Перше вересня. Ніде не зачепишся, а захочеш наступити – впадеш набік чи завалишся горілиць: важко й передбачити траєкторію польоту… Із такою й не посваришся! І причепитися не знайдеш за що, – майнула десь на споді несподівана думка. Вона ж увімкне цю свою психологію і викрутиться з професійною спритністю…
І навіть зрадів, що вона не погодилася поїхати до нього на каву… (тести в ліжку? це вже занадто!). Вже біля її під’їзду, коли він завбачливо відчиняв перед нею двері, Ліка раптом взяла його за руку і з чарівною усмішкою промовила:
"Київ.ua" отзывы
Отзывы читателей о книге "Київ.ua". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Київ.ua" друзьям в соцсетях.