Тетяна Белімова - Київ.ua

А якщо все навпаки? Що, як він винятковий козел і вже після першого побачення вимагатиме чогось нереального й надовго зіпсує її й так нелегке життя? І нащо вона погодилася в якомусь незрозумілому душевному пориві? І як тепер відмовити? Передзвонити й придумати щось (захворіла! от і по ТВ казали про епідемію грипу!), чи просто не піти й внести його номер у чорний список?

Що за фатальна загадка її життя? Вона завжди подобалася чоловікам, молодшим за неї на два-три роки… Ось і цей Льоша був на два класи менший (так, на два класи!). Та крім цього було ще дещо. Він ніколи їй не подобався, чого б мав зараз сподобатися? Зараз ця зустріч була геть невчасна: тут би собі і своєму нинішньому становищу дати раду, а вже потім ходити на побачення. А погодилась, мабуть, просто з вдячності (хтось виявив до неї інтерес!) і якоїсь незбагненної ностальгії (зустріч із кимось, хто знав тебе двадцять років тому, проживав спільне з тобою дитинство), хоч і розуміла: не варто. Шанс давати йому і собі надію чи примару якогось нового щастя – не варто! Як і не варто підвищувати власну самооцінку за рахунок чужих почуттів…

За цими думками зовсім забула, який сьогодні день! День побачення не лише з Льошею, а й «батьківський» день: діти мали зустрітися зі своїм татом! Випадково глянула у вікно і завмерла від несподіванки: його машина вже була під будинком, майже на сорок хвилин раніше призначеного часу!

Сидів у машині. Навмисно приїхав зарані. Настав момент першої вилазки! Треба нарешті провести розвідку в цьому Ладиному кубельці, де засіла Льона! Бо якось усе туманно й незрозуміло. Він же був переконаний, що вони там усі купою і довго так не протримаються. Все чекав, коли Льона почне не лише свої речі вимагати, а й попроситься назад! Тоді б він їй сказав! Він би все їй сказав! Вона б зрозуміла, де тепер її мешкання! Але ось минув січень, добігав кінця лютий, а вона й не думала повертатися. Він просто отетерів, коли почув від дітей:

– А тьотя Лада поїхали, ми її в аеропорт проводжали. Здається, на Кубу, ой, у Канаду… Що вона там робить? Живе, мабуть… Мама сказала, що вона не скоро повернеться…

Оце так новини! Це зовсім у його плани не входило! Невже Лада звалила? От тобі й патріотка! Щира українка… дочка професора Могильницького (тільки й щирості, що вишиванку на свята вбрати). А Льона що ж? Буде в її помешканні жити? І як тепер Льону звідти викурити? Як на неї вплинути? Чим допекти?

– Мамо! Тут дзвонить чергова знизу, каже, що до нас якийсь дядьо прийшов.

– Який ще дядьо?

Злякано поглянула на годинник на стіні – ще є півгодини! Та й чого б йому сюди підніматися (сказав дітям, що буде під будинком у машині чекати). Хто це може бути? Точно не Льоша! Він навіть адреси не знає!

Ще раз подивилася у вікно. «Дядьо» – це їхній тато, більше нема кому бути! Тільки не це! Схопила чоботи, на бігу накинула пальто, втиснула дочці ключ у руку й майже прокричала в її широко розплющені злякані очі:

– Зараз за вами тато прийде! Замкнете двері, ключ залишите в тьоті Люсі, чергової! Я бігтиму, бо запізнююся!

Саме встигла вибігти довгим коридором на сходи, коли почула як приїхав ліфт, і важкі чоловічі кроки залунали в протилежному від неї напрямку, віддаляючись у бік Ладиного помешкання. Почула його голос, відповіді дітей на його привітання. Дрібно тремтіли руки, аж чобіт не могла взути, стояла тут, у закапелку сходового майданчика, в тоненьких колготках, не відчуваючи холоду кахлів.

Що йому треба? Нащо прийшов? Адже переказував через батьків, що не хоче її бачити! То до чого ж ці відвідини ще й без жодного попередження і запрошення? О, повертається ключ у замку… Вийшли, сміються з його жартів: усе, немов раніше, але все й геть не так!

Підійшла до віконечка. Ні, так нічого не видно. Треба швидко спуститися хоч до сьомого, а може, й до п’ятого поверху. Третій поверх – інша річ! Усе видно. Красивий, як завжди. Нове пальто купив: чи це те, що вони перед Новим роком разом вибирали? А це хто вилазить із машини? Це не Лариска! Це якась фарбована драна кішка! Ну навіщо? Навіть на побачення до дітей тягати своїх курв? Невже ці дві-три години не можна цілком приділити лише їм?

Почекала, поки його машина від’їхала, спустилася вниз, хотіла швидко прошмигнути, та чергова тьотя Люся, побачивши її, вибігла назустріч:

– Ось, будь ласка, ваші ключики. Дітки залишили. А це, мабуть, їхній тато по них приходив? Ваш хлопчик так на нього схожий!

Усміхаючись, забрала ключ. Вдала, що не почула, не зрозуміла запитання. Багато знатимете, швидко постарієте, хоча їй це вже, здається, не загрожує!

Ще стільки має вільного часу, але ж не повертатися в квартиру? Повільно пішла алейкою до метро. Замість того чорного, що бовталося на ній, як на вішаку, і замість гріти лише акумулювало холод, купила нове красиве червоне пальто! Знала – їй личить, бачила – багато хто озирається на неї. Озирайтеся! Дивіться! Нічого не зрушиться всередині! Весна не настане! Вона прийде в місто, але не в її душу! Розтопить лід, та не здолає криги, що скувала серце! Там тепер вічна зима. Ніщо вже не поворухнеться. Ніколи. Може, воно й на краще?

Не щастить у коханні, а на роботі (за законом сполучених посудин) – навпаки! Прийшла звільнятися, щоби перейти на нове, краще оплачуване місце (давно вже зманювали, та раніше в неї не було такої гострої фінансової мотивації, як тепер), а їй запропонували очолити сусідній відділ. Погодилася. Нащо кудись переходити, притиратися, якщо можна залишитися майже на старому місці? Діти здорові, вона – теж, робота є, а решта… якось буде.

Яскраве сонечко засліпило, аж сльози виступили! Сіла на лавочку біля якогось дому: треба ж усе це негайно підправити. Не йти ж до того Льоші з розквецяною під очима тушшю? Рука знову почала тремтіти, аж тоненькі срібні браслетики закалаталися і химерно задзвеніли на зап’ястку. Заховала на ходу люстерко до сумки. Все-таки шкода, що ця станція неглибока, навіть на ескалаторі не прокатаєшся! Розтанула за скляними дверима з надписом «Вхід».

Ледь вловний аромат її парфумів залишив у повітрі над лавочкою, де вона щойно сиділа, легенький слід. Бездомна руда кішка застрибнула на неї і вдоволено замуркотіла, пригрівшись на сонечку.

Набридло жувати цю вже достоту гумову від тривалого ремиґання жуйку. Натиснув на кнопку склопідіймача. Зовсім забув, що вона працює від запалення, а мотор заводити не хотілося, щоб увагу не привертати (вже й так охоронець кілька разів пройшовся поруч, ніби між іншим, прогулюючись-покурюючи, і, безумовно, впізнав і його, і його автівку. Хоча, зрештою, це й не дивно: скільки разів він бував тут давніше, коли забирав Льону з роботи…). Тихенько відчинив дверцята й смачно сплюнув на асфальт. Скільки можна сидіти в тому офісі? Невже вона не знає, що діти вдома самі? Не хвилюється зовсім?

Все вийшло спонтанно й по-дитячому якось, коли він зробив ту суботню вилазку в Ладину квартиру. Діти сказали, що мама щойно пішла, навіть запитували, чи він її зустрів. Але ж те її чорне куценьке пальтечко висіло на вішаку в передпокої! Не побігла ж вона без нього? Це досить-таки підло – змушувати дітей брехати! Зачинилася, мабуть, у ванній і чекала, поки він піде. Оце все, на що вона здатна! Але зараз він її таки діждеться, вже нікуди вона не дінеться: вихід тут один, хочеш не хочеш, а доведеться повз нього пройти…

Раптом у голові промайнуло: а що, як вона сьогодні (так, саме сьогодні – за підлою й незбагненною логікою життя) відпросилась і пішла раніше? А він сидить тут уже дві години, мерзне? Швидко набрав доньчин номер:

– Привіт, сонечку! Що робиш? Мама вже погодувала вас вечерею? А, поїхала у відрядження?… До Дніпропетровська?… У п’ятницю зранку повернеться? Це з нової роботи? А ви з ким? Із бабусею?

Оце так новина! Яка ще нова робота? Яке ще відрядження? Зроду-віку нікуди вона не їздила… Щось тут не так! Не поїхала вона ні в яке відрядження! А якщо не поїхала, то де ж вона? З ким? Де сьогодні ночуватиме?

Завів мотор, різко вирулив із цього підворіття на вулицю. Ззаду завищали гальма, навіть здалося, що хтось щось кричить йому навздогін. Та йдіть ви! Їздити навчіться! Бо куплять права, а люди мають через це проблеми. Встиг загальмувати, отже, все зробив правильно!

Чорний – аж нітрохи не відбиває неживого ліхтарного світла – сніг на узбіччях. Обігнав прибиральну машину, яка, скажено ревучи, невтомно загрібала металевим ковшем цю хрумку, перемішану з багном льодяну кашу, залишаючи по собі прометений гладенький слід. От би й для людей вигадали таку машину, яка би прибирала на душі: проїхалася гігантськими колесами, прогребла металевим совком і розчавила все, стерла на порошок, вивезла в невідомому напрямку, розвіяла по незнаних полях весь смуток і радість. А потім – стерильна пустка і жодної причини хвилюватися: ні почуттів, ні спогадів…

Набрав Лялю. Поза зоною… Все ясно: медитує, відкриває в собі третє око для «натхненної праці», буде всю ніч мазюкати фарбами по картону – шукати «втілення картини»… Ні, вона таки справді схиблена на своєму мистецтві! Ніби нормальна жінка, молода, гарна, з перспективною роботою, а починаєш спілкуватися і розумієш: не все так просто. А потім розумієш, що все дуже й дуже непросто. І це починає напружувати. Чого він має витрачати на таку свій час? Нехай шукає собі однодумців-мистецтвознавців. А він уже, мабуть, узяв тут усе, що можна було взяти. Треба шукати новий об’єкт для розробки.

От раніше, коли вони жили з Льоною і ще й не думали розлучатися, перспектива такого життя, яким він жив тепер, дуже його приваблювала. Сам собі пан: куди хоче, туди йде, де хоче, там і ночує – головнокомандувач власного параду, диригент свого життя, сценарист, режисер і виконавець головної ролі в одній особі, молодий і вільний, забезпечений і незалежний, цілком нормальний мужик без відхилень, у розквіті літ. Таким був Ростик, щасливо розлучений п’ять років тому. Таким став і він…

Він потрапив-просочився на той бік дзеркала-вітрини суперового магазину, в яку досі лише нишком зазирав, поглядаючи на дружину й дітей. І ось тепер, опинившись усередині, він не відчував тієї радості буття, яка, марилось йому, мала б витати серед цих обраних, небожителів. Чогось бракувало для повного щастя. Ось тільки б зрозуміти чого? Тепла – теплої смачної вечері – теплого, зігрітого чиїмсь ніжним тілом, ліжка – теплих сонних рученят навколо твоєї шиї – теплого живого дихання на плечі? Річ зовсім не в тому, переконував він себе. А в чому? В чому тоді річ? Раніше він ніколи над цим не замислювався, бо жив – наче дихав, наче пив воду великими спраглими ковтками. Але минулого вже не існує! Воно померло, поховане в спільну могилу з майбутнім. Є лише це божевільне тут – і – тепер!

Якби можна було, як у фантастичному фільмі, здійснити стрибок крізь час, дати затягнути себе зі швидкістю світла у чорну діру небуття, пройти її всепоглинальними спіралями і вийти з іншого боку без болю, без суму, без цих шизоїдних думок! За кілька секунд прожити кілька років очищувального й лікувального світла! Жив же він колись без Льони? Жив? Жив. І знову житиме.

Адже Ростик живе. І вдоволений, і успішний. Чомусь недоречно згадалося, як вони з Льоною півроку тому навідалися до приятеля в Інститут Стражеска і як Ростик, скориставшись тим, що Льона пішла мити фрукти, встромив йому в руку папірець із телефоном дочки і взявся швидко й гаряче, мов у лихоманці, просити зв’язатися з нею і покликати сюди. Але він не зв’язався. Не додзвонився до Ростикової дочки, бо телефон той уже два роки був недійсний… А потім, одужавши, Ростик ніколи не повертався до цієї розмови.

Так, Ростик – це поганий приклад. Він якийсь такий… трохи хворобливий чи що? Але ж він на дванадцять років старший! Що ж? Було берегтися замолоду. От із ним точно такого не станеться (інфаркт! слово якесь фатальне для чоловіків після сорока), бо в нього спортивне минуле, хороша спадковість, міцні нерви і загалом – ситуація під контролем.

Треба перебороти себе, привчити до думки, що так повинно бути й вороття немає! Навіть якщо вона на колінах благатиме повернутися – почати все спочатку – заради нього – заради неї – заради дітей – задля їхнього кохання, – він спокійно і впевнено натисне на кнопку «відмовити». Відмовити? Так, остаточне й тверде «відмовити»!

І так солодко ставало від цієї думки. Відмовити. Раз і назавжди викреслити її зі всіх списків пам’яті, як у тій пісні: «зітри із меморі». І це буде остаточна й цілковита перемога над нею! О, він знав багато її слабких місць! Він завжди знав, як морально пригнітити її, принизити, змусити заплакати, звинуватити у всіх смертних гріхах, підтримувати в ній думку (як вічний вогонь), що вона винна в усіх їхніх суперечках і непорозуміннях, змусити благати-випрошувати прощення, аби лише помиритися. Та от чого він не знав, не вмів, не зробив – закріпити досягнутий ефект назавжди, щоб весь час, щодня вона була слухняна, шовкова, зацькована, покірлива, впокорена. Вона якось уміла піти в себе, пірнути під кригу своєї свідомості (тоді в неї ставало таке обличчя, яке він сам для себе означив «як… у Зої Космодем’янської»), забитися в панцир свого піднесеного світогляду, поновлювати душевну рівновагу, відновлюватись, як фенікс із попелу, нагадувати про свої права після виконання своїх обов’язків. А він хотів просто стабільності. Нічого більше. Твердої віри, що завтра буде повторенням сьогодні, а сьогодні – повторенням учора. І так – день у день, рік у рік…