Цього разу вийшло вже краще, але я не збиралася зупинятися на досягнутому. Після третьої спроби Віталік розтиснув зуби і ми почали цілуватися вже зі спільної згоди. З кожним разом це вдавалося нам усе краще.

Хвилин так за 15 мені почало здаватися, що час би вже переходити й до подальших дій: йому – намагатися помацати мене за груди, мені – опиратися. Але, оскільки, судячи з Віталікового вигляду, йому так не здавалося або здавалося щось зовсім інакше, довелося мені знову порушити норми поведінки порєдної галицької панни. Спершу я поклала праву Віталікову руку на своє ліве персо, потім сіла йому на коліна і допомогла лівій руці залізти під спідницю. Особливої активності Віталік не виявив і на цьому етапі, але принаймні не опирався.

Так почався новий етап наших стосунків. Згадуючи своє рокерське дитинство і поради Ді Снайдера, я намагалася повторити все те, чого колись навчилася разом з іншим шанувальником Шекспіра. Спочатку трохи заважала Віталікова нерішучість, але поступово ми перестали соромитися одне одного, і наші пестощі стали різноманітнішими та вишуканішими.

Сезон сільськогосподарських робіт невблаганно підходив до завершення, а це означало, що незабаром батьки Віталіка не будуть більше щосуботи ходити на дачу і сидітимуть удома перед телевізором, час від часу з профілактичною метою зазираючи до нас у кімнату. І тоді шанси на перехід наших стосунків із оспіваної багатьма поетами платонічної фази в оспівану багатьма, переважно сучасними, прозаїками фазу інтимну знову стануть мінімальними.

Часом я намагалася переконати себе, що так навіть краще, оскільки існує гарантія не завагітніти. Що, можливо, ті несміливі пестощі, якими ми займалися, дають значно більше задоволення, ніж звичайний статевий акт. Принаймні про щось таке я колись читала. Але порівнювати не було з чим, а припущення мене не задовольняли.

Однієї неділі Віталікові батьки в черговий раз пішли на дачу і дали нам можливість досхочу заглибитися у виснажливу любовну гру, у якій ми, треба визнати, поступово досягали все більшої майстерності. Виконання цієї складної прелюдії дозволяло досконало вивчити примхи кожного куточка шкіри одне одного, навчитися зчитувати бажання зі стулених вуст, коливання грудей чи схвильованого подиху. Наші фантазії були, здавалося, невичерпними, але те єдине, найбільше бажання, яке переслідувало мене від самого початку нашої гри, так і залишалося нездійсненим. Я вирішила поквапитися і витягла із сумочки маленький поліетиленовий пакуночок із кожному зрозумілим англійським написом.

– Зачєм ти ета? – запитав Віталік, коли, роздягаючись, я виклала пакуночок із кишені.

– А как ти думаєш? – несподівано для себе я перейшла на «общепанятний».

– Но нам вєдь і так харашо, – спробував боронитися мій партнер.

– А так может бить лучше, – я залишалася невблаганною.

Заперечити мені було важко, тож Віталік зітхнув і почав роздягатися й собі.

То було нелегке випробування. Ми вперто намагалися пестити одне одного, але наші думки були зосереджені на кольоровому пакуночкові на столі, який, усупереч сподіванням, зовсім не збуджував і не надихав на пізнання нового і досі незвіданого, а гіпнотизував, немов крихітний удав, наші погляди й думки, лякав страхом болю і невідомості. Мені почало здаватися, що коли цей пакуночок залишиться невикористаним, то зі мною станеться щось страшне. У мене виростуть роги, відпадуть вуха, розтовстіють литки, з'явиться непереборна відраза до чоловіків чи у чоловіків з'явиться відраза до мене, і мені так ніколи й не вдасться знайти того, хто переспить зі мною по-людськи, позбавить мене постійного відчуття власної неповноцінності, страху, що хтось довідається, страху, що все так і залишиться, страху, що буде ще гірше…

Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.

– Я нє магу, – змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. – Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.

– Нєт, – рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. – Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.

– Что? – перелякався Віталік, але не ризикнув чекати на відповідь і побіг виконувати наказане. Я витягла з косметички черговий кольоровий пакуночок і продемонструвала щойно засвоєну операцію одягання ґумових мішечків на тверді предмети подовгастої форми. Віталік стежив за моїми діями, широко розплющивши очі і не помічаючи, що його власний предмет подовгастої форми вже давно перестав бути твердим, ґумовий мішечок на ньому зморщився і поволі зсувається донизу.

– На, дєржі, і сдєлай всьо бистра, – сказала я тим же суворим голосом, яким колись змушувала цього хлопця вперше себе поцілувати.

Можливо, тим, хто замість викрутки використовує в подібних ситуаціях більш традиційні предмети, тобто частини тіла, більше болить, і вони відчувають у цей момент саме ту неодноразово оспівану гаму відчуттів від «невимовного», «невблаганного» чи «пекучого» болю до не менш невимовної, невблаганної чи хоча б просто насолоди. Якщо це так, то не раджу Вам брати на озброєння мій досвід.

Можливо, мають рацію індійці, коли дефлорують дівчаток ще у віці немовлят. Тоді відчуття болю не змішується з чуттєвою насолодою і не викликає пізніше відчуття страху та закомплексованості. Це питання для психоаналітиків.

Тому повернімося до Віталіка, викрутки, цноти і пов'язаних із цим проблем. Я уважно простежила за тим, щоб Віталік узяв у руки викрутку, лягла на диван у «Позицію № 1 із подушкою під сідницями», як це рекомендував усе той-таки Ді Снайдер, розслабила внутрішні м'язи, міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Минуло трохи часу. Мені довелося ще раз вдихнути, видихнути, розслабитися, але відчути нічого так і не вдалося. Тоді я розплющила очі.

Віталік сидів навпроти, напружено стискаючи у міцно стуленому кулаці викрутку і дивився в стіну.

– Ти що? – запитала я.

– Зараз, зараз, – від хвилювання він навіть перейшов на іноземну мову. – Зараз, зараз. Закрий очі.

«Не закрий, а заплющ», – мало не вирвалося в мене, але я вчасно стрималася і вмостилася зручніше на подушці, знову розслабила внутрішні м'язи, заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Мені довелося повторити всю процедуру ще двічі, аж поки моєї розпластаної на подушці цноти торкнулося щось гумове і прохолодне. Спершу було просто лоскітно, далі стало приємно. Мої внутрішні м'язи розпружувалися вже без вольового зусилля з мого боку, я відчула стан легкого збудження і почала уявляти собі, як цей предмет вдирається в мене, викликаючи спершу сильний спалах раптового болю, потім перетворює цей біль на пекучий і пульсуючий та з холодного і лоскітливого стає пекучим, катуючи мене аж до найвищої больової точки, на якій у мені щось напнеться до краю й обірветься, приносячи полегшення, а, можливо, й повертаючи теперішню насолоду.

– Там телефон. Я падайду – з полегшенням зітхнув Віталік, коли мою мрійливість обірвав несподіваний різкий звук.

Віталік підійшов до слухавки, але перш ніж устиг її підняти, дзвінок обірвався й затих. Потім він іще раз зітхнув, тепер уже без полегшення, і поплентався назад, до дивана.

– Закрой глаза, – сказав він рішуче, я послухалася і не встигла ще навіть глибоко зітхнути, вже не кажучи про розслаблення внутрішніх м'язів чи концентрацію на своїх відчуттях, як у мене всередину проникло щось тверде, так, ніби мені вставили занадто велику клізму чи під час чергового візиту до гінеколога лікар переплутав гінекологічний пінцет із обтягнутою презервативом викруткою. Якщо Ви, звичайно, можете уявити собі різницю чи настільки забудькуватого гінеколога.

Жодного моря крові, втрати свідомості чи хоча б бажання застогнати, вже не кажучи про якісь там крики. Віталікові у зв'язку з цим, здається, довелося пережити значно більше.

Потім він пішов на кухню й приніс звідти пляшку вина і склянки. Ми випили, не досягнувши такого бажаного зараз сп'яніння, але відчувши, що посміливішали. Потім поцілувалися і постояли якийсь час, міцно притиснувшись одне до одного і відчуваючи, як хвиля збудження і страху пульсує нашими жилами.

Віталік взяв мене на руки і поніс до дивана. Я лягла на подушку, вмощуючись якнайзручніше, і цього разу зовсім не мала наміру заплющувати очі. Навпаки, я із задоволенням спостерігала, як Віталік натягає презерватив на предмет, пардон, частину тіла, яка викликає в мене значно більше емоцій, ніж будь-яка, навіть найтвердіша викрутка.

Потім ми доторкнулися животами, і я знову відчула вже знайоме лоскотання, повільне втискання, проникнення в мене, яке цього разу зовсім не нагадувало клізму, вже не кажучи про забудькуватого гінеколога. З'явилося навіть відчуття легкого болю, точніше, просто пекучості, що хвилями рознесла збудження по всіх клітинах. За першим поштовхом був другий, третій, а потім сталося щось дивне.

Віталік раптом зітхнув, скотився з мого спітнілого живота і відвернувся до стіни.

– Ти що? – запитала я.

– Нічєво. Адевайся. Хватіт на сєводня.


У наших стосунках раптом настав момент, коли ми почали багато говорити про мрії. Точніше, я почала часто розповідати про те, що, мабуть, дуже нудно прожити все своє життя в одному місті, ніколи нікуди не виїжджаючи, нічого цікавого не побачивши, про те, як жахливо, напевно, прокинутись одного ранку і раптом усвідомити, що в тебе вже дорослі діти, що життя твоє нібито вже минуло, хоча насправді воно ще і не починалося, і що зраджено й забуто всі дитячі мрії та плани. Мені все частіше починало ставати страшно при думці, що можна прожити довге й одноманітне життя, у якому все буде «як у людей», і так ніколи по-справжньому й не відчути подих солоного морського вітру на щоці, а тільки кухонний запах пансіонатської їдальні з триразовими котлетами і вічно поламаним душем, що можна жити так близько від гір і не знати, як виглядає світанок десь на галявині поряд із Говерлою чи навіть у Славську, як не знаю я цього досі, хоча вже маю майже закінчену вищу освіту.

Я розповідала Віталікові про те, що раптом із жахом усвідомила: я не вмію відрізняти їстівних грибів від отруйних, не знаю назв багатьох квітів, птахів і дерев, і мені часто сняться вітрила. Напевно, це банально й екзальтовано, зате романтично. Я раптом почала звертати увагу на людей на вулицях, аналізувати те, як вони вбрані, і вишукувати поглядом тих, чий стиль одягу відрізнявся од загальноприйнятого на наших вулицях сіро-чорного уніфікованого параду шкірянок, норкових шапок і тренувальних штанів у сполученні із лакованими мештами на високих обцасах.

Мені раптом захотілося побувати на Рю де Ріволі, Пляс де ля Конкорд і Алєксандерплятц, скуштувати кальвадосу, лазаньї, круасанів і берлінерів, відчути гемінґвеївський настрій у Памплоні, знайти вуличку в Празі, на якій народився Кафка, побувати в барі, де напивався Генрі Міллер, не кажучи вже про будиночок на Майорці, де помер Шопен. Реальним із цього всього було лише відвідання гірки Волошина в Коктебелі, куди ми збиралися поїхати відпочивати, але зірвалося й це, бо у друзів, із якими ми збиралися їхати, щось там не вийшло, а їхати вдвох Віталік не хотів із убивчою мотивацією: «А что там дєлать вдвайом?»

На всі мої розповіді він реагував достатньо стримано й часто переводив розмову на те, як я уявляю собі своє подальше життя, чи думала я про наше з ним спільне майбутнє, як ставлюся до того, щоб ми коли-небудь одружилися, і в чиїх батьків ми мали б жити в разі одруження. Останнє діяло на мене немов холодний душ, я обурювалася, не розуміла, як можна думати про якісь там квартири, коли існують речі настільки високі й поетичні.

Віталік почав ображатися на мене частіше, ніж раніше. Можливо, він мав рацію і не варто було ходити без нього в театри і на виставки, коли в нього не було на це бажання або часу, можливо, не варто було заводити знайомих, які, запрошуючи мене піти кудись разом, казали: «Тільки не бери з собою цього свого зануду». Я добре знала, що Віталік не зануда, що він може кататися в дощ на скейті, що він любить «Пінк Флойд» і що в нього є відчуття польоту. Але останнім часом ця його здатність почала проявлятися все рідше, він усе частіше говорив про те, що заздрить своїм старшим одруженим друзям, яким не потрібно гуляти з дівчиною в парку, а потім відпроваджувати її серед ночі додому, і які в неділю можуть спокійнісінько поспати собі на дивані, у той час, коли дружина готує обід.