Наталка Сняданко - Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки

Те, що з моїм новим оточенням мені дуже пощастило, я зрозуміла відразу. Мені важко сказати, що саме уявляла собі моя майбутня «опер-сім'я», прочитавши в моїй анкеті, яку заповнила товаришка з німецької філології, про «середньо-початковий рівень володіння мовними ресурсами», але треба віддати належне їхньому терпінню.

У перші дні мій «середньо-початковий рівень» виявляв себе переважно в тому, що я брала в руку яблуко і старанно повторювала за фрау Де Ляфорте: «дер апфель», потім міняла яблуко на грушку і знову старанно повторювала: «ді бірне», а потім, щоб мене не вважали цілковитою ідіоткою, хапала банан і, радісно посміхаючись, повідомляла: «айне банане». Стежачи за цим захоплюючим шоу, мої дії намагалися наслідувати й близнюки: «Леся», – повторювали вони за мамою і показували пальцями в мій бік. «Леся ніхт ферштеєн», – пояснювали вони за мене сусідам чи продавцям у крамниці, коли в мене виникали труднощі з подоланням мовного бар'єра.

Перші два тижні пішли в мене на ознайомлення з предметами найближчого оточення: «дас бетт», «ді лямпе», «дер тіш». Мені кортіло порозвішувати на кожному з цих предметів папірці з їх назвами, як робив свого часу Джек Лондон, розвішуючи в себе в помешканні цидулки з філософськими, літературознавчими та іншими науковими термінами в період, коли інтенсивно займався самоосвітою. Слова, які завдяки цьому постійно потрапляли йому на очі, він краще запам'ятовував. Так само робили герої твору Маркеса «Сто років самотності», намагаючись не забути назви предметів, коли ті невблаганно зникали з пам'яті внаслідок таємничої хвороби.

Спершу наше з фрау Де Ляфорте спілкування виглядало доволі ритуалізовано. Ритуали починалися з самого ранку, відразу після того, як Леа відвозили до школи. Сім'я Де Ляфорте, як і решта добропорядних мешканців Бернсбаха, вперто дотримувалася думки, що дітей до школи, дитячого садка та спортивних чи художніх гуртків обов'язково слід возити машиною, а не водити пішки, навіть якщо школа, дитячий садок чи спортивні та художні гуртки розташовані на сусідній вулиці, а у Бернсбаху практично все було розташоване у межах п'ятнадцятихвилинної прогулянки. Багатьом дітям, Леа теж до них належала, через це доводилося вставати і виходити з дому набагато раніше, ніж якби вони ходили пішки, оскільки на дорогах у ранковий час створювалися корки. Доцільність машинних перевезень мотивувалася необхідністю захисту дітей від сексуальних маніяків. І за рік мого проживання у сім'ї Де Ляфорте справді трапився один випадок нападу маніяка на двадцятирічну дівчину, яка поверталася з дискотеки у не дуже тверезому стані. Це сталося на протилежному кінці країни, за багато миль від початкової школи Бернсбаха, але містечко ще кілька тижнів після цього гуділо і майже всі вуличні сусідські розмови рано чи пізно торкалися того, як слушно роблять батьки, які не пускають своїх чад самостійно гуляти вулицями.

Отже, щоранку, залишившись удвох, ми з фрау Де Ляфорте сідали на підлогу у вітальні і, передаючи одна одній мій «німещко-украшський-украшсько-німещкий» словник темно-брунатного кольору, провадили неквапні, а подекуди і геть сповільнені, рясно оздоблені жвавою жестикуляцією та мімікою, діалоги.

Перша розмова була присвячена розпорядку дня, за яким живе сім'я Де Ляфорте, а віднині житиму і я. На двері моєї кімнати було пришпилено листок із видрукуваним на комп'ютері «Таґесабляуфом», себто розкладом, згідно з яким сніданок тривав від 8.04 до 8.26, «ігри з близнюками» – від 8.27 до 12.14, обід – від 12.14 до 13.03, післяобідня перерва – від 13.06 до 15.09, «ігри з близнюками» – від 15.11 до 17.03, післяобідня перерва – до 19.12, вечеря – від 19.21 до 19.46, бейбісіттінг – від 20.01 до 21.11. Кожного разу, коли я спускалася на сніданок о 8.06 або поверталася з пообідньої прогулянки о 15.15, фрау Де Ляфорте мовчки дивилася на годинник, і її мовчання було достатньо промовистим.

Ця напрочуд терпляча жінка, напевно, не раз пошкодувала про своє рішення запросити «опер» слов'янського походження. З виразом приреченості на обличчі вона майже щодня мусила нагадувати мені, що горнятка ставлять у машину для миття посуду з правого боку, а склянки – з лівого, бо так їх потім зручніше ставити до шафи, де я, знову-таки, постійно, хоч і ненавмисно плутала, в якому порядку потрібно вишиковувати горнятка: голубі поперед жовтих, а сині попереду чорних – чи навпаки – чорні попереду голубих, а червоні спереду від жовтих, або жовті попереду синіх, а голубі позаду червоних – чи червоні позаду голубих, а чорні попереду синіх. Найгіршим при цьому було те, що той порядок, у якому розташовувала горнятка фрау Де Ляфорте, мав під собою логічне обгрунтування (дорожчий посуд ховається за дешевшим на той випадок, якщо до шафи з горнятками досягнуть всюдисущі руки Жана та Надін), а я розташовувала посуд без жодного обгрунтування, постійно плутаючи дорожчі горнятка з дешевшими. Так само ненавмисне, хоча й постійно я забувала, що посуд треба мити, напустивши в рукомийник води, адже за воду потрібно платити, а під час миття під проточною водою витрати води набагато більші.

Важко давалася мені й решта домогосподарських премудростей, на зразок: розвішуючи мокру білизну, потрібно блузки перевертати догори ногами, щоб не видно було слідів від прищіпок, а штани вішати за пояс, прищіпаючи при цьому кожну з половинок до іншого мотузка, бо так сохне швидше; білизну, що важить менше, треба розвішувати позаду важчої, щоб усе висихало одночасно і т. д.

Я вже не кажу про систему класифікації сміття, для осягнення якої варто було б попередньо пройти додатковий спецкурс. Згрубіла система ця виглядає так: окремі сміттєві категорії становлять скло, папір, пластик та рештки їжі. Скло розподіляється за кольорами: зелені пляшки не можна викидати в один контейнер із білими, а ті з брунатними. На пластмасових упакуваннях слід шукати зелений кружечок. Змішувати упакування з кружечками й без у жодному разі не можна. Бо перші екологічно чисті і надаються до повторної переробки, а про другі цього не можна сказати з певністю. До смітника з рештками їжі не можна додавати шкірки від цитрин і ліки. Суворо заборонено також виливати ліки до каналізації. Усі речовини з підозрою на токсичний вміст, ось як старі батарейки, пензлі від побілки тощо, належать до окремої категорії сміття.

Підозрюю, що всіх нюансів мені збагнути так і не вдалося. Кожна з категорій сміття зберігається в спеціальних стандартних посудинах відповідного об'єму і кольору, які називаються «тонами», або в поліетиленових торбинках певного кольору зі спеціальними написами. Тут дуже важливо нічого не переплутати. Бо якщо Ви запхнете ту частину відходів, місце якої в жовтій поліетиленовій торбинці, – до сірої «тони», а папір викинете до контейнера з пляшками, на Вашу адресу неминуче прийде чималий штраф. Те саме трапиться, якщо Ви раптом не розрахували кількість продуктових відходів, що їх продукує Ваша родина, і заплатили, скажімо, за щотижневе забирання 30-літрової тони, тоді як насправді Вам доводиться втискувати в неї майже 40 літрів. Уже не кажучи про сором, якого Ви натерпитеся від сусідів, якщо раптом Ваша «тона» стирчить перед дверима в четвер, тоді як сміття Вашого будинку забирають по п'ятницях. Адже існує спеціальний графік, згідно з яким, якщо Ви мешкаєте на вулиці А і маєте смітник розряду В, то Ваше сміття забиратиметься кожної парної п'ятниці місяця рівно о 7.17. Якщо ж Ви мешкаєте на вулиці С і маєте смітник розряду D, то Ваше сміття забиратиметься лише по парних п'ятницях місяця рівно о 8.28. Усі, хто ще досі є власниками механічних годинників, можуть звіряти їх за цим графіком. Якщо ж Ви забули, коли саме потрібно виставляти на дорогу свій смітник, то виходу у Вас немає. Або ж Ви протягом наступних двох тижнів не викидаєте нічого до смітника, що неможливо вже хоча б з огляду на кількість поліетилену, паперу та пінопласту, в які запакована їжа в супермаркетах. Або ж прямуєте до мерії і купуєте за кругленьку суму спеціальну поліетиленову торбинку, без якої Ваше сміття ніколи не заберуть. Окремий графік сміттєзбирання існує для кожного з видів сміття.

Стежити доводилося не лише за сміттям, горнятками і кількістю спожитої води. «Ігри з близнюками» зовсім не були чимось ідилічно спокійним, заколисуючим і відволікаючим од основних турбот. Справа в тому, що цих жвавих дітей треба було постійно тримати в напруженні і за кілька годин «ігор» вичерпати до решти їхній запас енергії з тим, щоб вони могли заснути, а я – оклигати для нової порції «ігор». Якщо ж якісь рештки енергії вичерпати не вдавалося, то під час обідньої перерви обов'язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючі діти перевертали шафу з одягом, що займала півкімнати (тричі за моєї пам'яті) і чудом уникали придушення під її вагою, знаходили можливість відчинити ретельно перевірені мною перед виходом із кімнати дверцята від цієї шафи (ключ від котрих весь цей час знаходився у моїй кишені), витягти з шафи дитячу косметичну олію і натерти нею власні дупці, зачіски, ліжка, підлогу і вікна в кімнаті, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного.

Під час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного і натерти вмістом своїх підгузників ту ж таки багатостраждальну підлогу. Увечері їх одягали у спальні мішки зі спеціальним захистом, що запобігав самостійному роздяганню і утруднював пересування, хоча і не настільки, як хотілося б. Улюбленою нічною розвагою Жана було нечутно прокрастися в цьому мішку сходами догори і зайти до моєї кімнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев'яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливість материнського сну і можливість зіслизнути у міжсходинковий простір донизу, вже не кажучи про банальну можливість просто послизнутися.

Коли я вже без допомоги словника могла розповісти, що мене звати Олеся Підобідко, народилася я в Україні, зараз перебуваю в Німеччині, років мені 23 і ще кілька не менш пізнавальних речей, справи пішли краще. Я вирішила розширити коло свого спілкування за межі родини і почала зав'язувати контакти із сусідами.

Одним із них був гер Мюллер, який завжди дуже привітно зі мною вітався і при нагоді любив розповісти про своє перебування в російському полоні та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, він постійно забував, що саме це означає, і, щоб не плутатися, називав це «русіше м'юзік».

Інші сусіди не поспішали входити зі мною в ближчий контакт, ввічливо посміхалися на всі мої спроби зав'язати розмову і заклопотано поспішали далі.

Неподалік від «деляфортівського» будинку було училище, де готували «папірмахерів». Там не бракувало осіб, із якими мене об'єднувало володіння мовою Пушкіна і частини творів Шевченка. Усі вони були чоловічої статі, що теоретично мало б стимулювати процес спілкування. Але чомусь не стимулювало. Можливо, причина крилася у споконвічному антагонізмі українського і російського. Можливо, мене недостатньо приваблювали не обтяжені зайвою інтелігентністю обличчя цих юнаків і розмови у стилі: «Ну шо, Вася, бля, єбаньом, сука, в Бадєн. Пракатимся і пажрьом заадно», які час від часу долинали до мене з вулиці.

У суспільне життя Бернсбаха мені вдалося інтегруватися вже десь аж під кінець мого «оперства». Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної допомоги з Бернсбаха до Львова. Дружина гера Мюллера, фрау Мюллер, яка заснувала товариство, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася.

Висока, доглянута Меґґі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберґ, 45-річна засновниця товариства, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, а також не платити аліментів жодній із колишніх дружин. Поки він працював, Меґґі все більш чи менш влаштовувало. Певна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов'язково їй про це повідомляв, а також незадоволених амбіцій, сексуальної невдоволеності, поступового старіння, нездобутих чоловіків, нездійсненої кар'єри, некуплених суконь, нескинутих кілограмів. Але все це виявилося дрібницями, коли чотири роки тому чоловік пішов на пенсію.