Pan Spilka.

Freiburg.

У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно перетинати кордони, а й давала дозвіл на працю в країні з одним із найвищих у Європі рівнем заробітної плати протягом трьох місяців на рік. Моя попередня «Опер-віза» дозволяла працювати лише в «опер-сім'ї». Остання була зобов'язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням та платити 3 марки за годину роботи, тоді як «не опер» довелося б заплатити 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати прибиральницю-слов'янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки навіть уважали, що користуватися послугами саме слов'янок – це доброчинність, і, спостерігаючи за процесом прибирання, співчутливо розпитували про те, чи правда, що люди в Україні живуть значно бідніше, ніж у Німеччині.

Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і в кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а при відсутності грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.

Про те, як не варто обирати собі житло

Я почала з газетного оголошення.

Студентка шукає кімнату, в якості оплати за яку готова виконувати будь-яку домашню роботу.

На перше моє оголошення відгукнулося лише троє чоловіків. Перший називався Шмідтбауер і відразу ж поцікавився, чи вмію я мити вікна. Почувши ствердну відповідь, запропонував мені одну зі своїх трьох кімнат, за що я б мала пилососити та мити вікна в решта двох, а також пришивати йому відірвані ґудзики. Я поцікавилася, чи не могли б ми спершу познайомитися. Він погодився і призначив місце зустрічі. За півгодини Шмідтбауер передзвонив ще раз і, важко дихаючи в слухавку, запитав, чи не зацікавила б мене пропозиція займатися сексом із «добре забезпеченим і майже струнким» бізнесменом.

Наступний зацікавлений, не називаючи свого імені, відразу ж перейшов до суті. Його цікавив еротичний масаж, причому бажано в мене вдома.

Третій житлодавець називався Клаус. Як і його попередники, важко дихав у слухавку і, не витрачаючи часу на зайві пояснення, запропонував займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи, і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала б одержати від 20 до 25 марок. Що сильніший запах, то більше.

– Ну як? – запитав Клаус і задихав ще важче. – Я розумію, що у Вас, як і в кожної порядної дівчини, виникають певні проблеми морального плану…

– Ну що ви. Які проблеми? Звичайно, я погоджуюся. Де ще можна так легко заробити гроші? Це просто щасливий випадок, що Ви подзвонили. Скажіть, а якщо я раптом попісяю випадково у Вашу дорогу білизну? Знаєте, у мене є такий маленький недолік. Тоді її прати чи віддавати брудною? Та що я такі дурниці питаю. Звичайно, брудною, що сильніший запах, то більше задоволення отримує клієнт. Може, Вам ще співробітниці потрібні? У мене тут є кілька товаришок, я в них можу запитати. А можемо взагалі інтернаціональний бізнес започаткувати. Наприклад, ношені майтки з України. Там знаєте, скільки гарних дівчат, і ціни набагато нижчі. Вони за 5 марок хоч півроку не будуть ці майтки знімати. А ще в нас там вода рідко буває, тож за сильний запах можете не турбуватися. Слухайте, а чоловічої білизни не потрібно? А то мій хлопець саме шукає роботу…

На цьому Клаус поклав слухавку.

Наступне оголошення я формулювала вже обережніше:

Студентка шукає кімнату.

Оплата за домовленістю.

Зі старих знайомих відгукнувся лише безіменний спраглий еротичного масажу, крім того, подзвонили ще троє в справах масажу звичайного і троє з потребами сексу по телефону. Нарешті газета потрапила й до рук, не стурбованих сексуально. Мені вдалося познайомитися з Міхаелем, власником фірми, що мила вікна на замовлення підприємств і приватних осіб. Працюючи для цієї фірми в темпі 10 вікон за годину, можна було протягом цієї години заробити 12 марок. Значно менше, звичайно, ніж за ношені майтки, зате значно більше, ніж за годину будь-якої роботи в Україні.

Останнім подзвонив італієць, що назвався Роберто Арґентіно і повідомив, що в нього є кімната. На мої подальші запитання я почула лаконічну відповідь:

– Приїхати – побачити, – сказав адресу і поклав слухавку.

Арґентіно був італійцем із Мілана, 35-річним водієм вантажних автомобілів. Невисокого зросту, з густим, але не кучерявим чорним волоссям, у темних окулярах і білих штанах. Саме таким я завжди уявляла собі Остапа Бендера. Перше, що він сказав, коли ми зустрілися, було: «Я дуже поганий володіти німецька».

Як це йому вдалося після десяти років життя у Фрайбурзі, я так і не збагнула.

Роберто жив у чотирикімнатній квартирі недалеко від центру міста. Відтоді, як од нього пішла дружина і він залишився жити з дочкою, Берто (він одразу запропонував називати себе по-домашньому) шукав безкоштовну домогосподарку. Він був безробітним, тому не міг дозволити собі послуги платної прибиральниці. Четверта кімната в квартирі була вільною, тому моє оголошення зацікавило Берто.

Під час п'ятигодинного спілкування з господарем помешкання я намагалася довідатися:

1) якими будуть мої майбутні обов'язки;

2) коли можна буде переїхати;

в) на чому я спатиму (у запропонованій мені кімнаті, крім кошика з брудною білизною, не було нічого).

Але довідатися вдалося лише, що:

1) Берто ненавидить насильство;

2) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

3) Берто зневажає всіх осіб жіночої статі, крім своєї доньки;

4) донька – найдорожче, що в нього є;

5) всі жінки прагнуть тільки одного;

6) всі жінки прагнуть тільки того, аби обдурити чоловіка;

7) всі жінки прагнуть тільки того, аби використати обдуреного ними чоловіка;

8) всі жінки – відьми, і тому їм не можна вірити;

9) у жінок можна закохуватися, але їх треба зневажати;

10) вищесказане стосується всіх жінок, але не тієї одної, у яку можна закохатися по-справжньому;

11) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

12) Берто ненавидить насильство.


Сам Арґентіно поцікавився, чи в мене немає проблем із наркотиками, і, почувши негативну відповідь, запропонував мені стати йому донькою, а його доньці – матір'ю. Я ще раз запитала, коли можна буде переїхати, і почула:

– Хоч зараз, їхати, забирати свої речі і переселятися. Правда, потім я може не бути вдома. Але може і бути.

Я запропонувала домовитися на якийсь інший день і годину, коли Берто точно буде вдома, на що почула у відповідь:

– Ти сприймати все занадто серйозно. Посміхнутися, і в тебе бути менше проблем.

У день переїзду Берто зустрів мене в засмальцьованому халаті, із сяючою усмішкою і склянкою вина в руці.

– Чого ти не повідомити сьогодні, що приїхати? Я позичити друг машина і перевезти тебе і твоя майно. Сьогодні вільний день. Гріх займатися справи, коли на дворі сонце. Я тому не планувати нічого наперед, бо ніколи не знати, який день сонце.

З кімнати, котра відтепер мала стати моєю, зникла брудна білизна, але більше нічого не змінилося. Я спробувала ще раз поцікавитися стосовно ліжка, але Берто, продовжуючи широко усміхатися, відхилив двері своєї спальні:

– Вистачати місця?

– Але ж це твоє ліжко.

– Моя люба, я вже тобі казати і ще не раз повторити. Ти занадто серйозно сприймати життя. Ловити мить і насолоджуватися нею, поки молода. Ось чиста рушник, іти змити твій втома, а потім ми понасолоджуватися це яскравий сонце і ця прекрасний вино. Усе, що ти потрібно, стояти на горище. Коли я мати вільна час, ми обставити твій кімната. А зараз я спати у вітальня.

Після душу настрій у мене трохи покращився. Я теж одягла халат та домашні капці, і ми з Берто розташувалися на балконі ласувати сонцем і вином. У процесі поступового спорожніння пляшки мені ще не раз довелося почути викладену у стислому варіанті 12 заповітів життєву позицію Берто, а також глибоку життєву мудрість про те, як важливо ловити мить, посміхатися і не сприймати все занадто серйозно. Берто говорив дуже повільно, довго підшукуючи потрібне слово і намагаючись увиразнити сказане кожним порухом тіла. Відчувалося, що він часто виголошує цей монолог, але, як кожен справжній митець, щоразу намагається знайти нові нюанси, вдосконалити форму і зміст:

– Розумієш (це було його улюблене слово), розумієш, ти просто ще занадто юна і недосвідчена, щоб зрозуміти простий істина. Цей істина простий, як день, і складний, як життя. Дехто прожити життя, перш ніж цей істина збагнути, розумієш? Я повторювати це знову і знову, хоча ти все одно занадто молода, щоб збагнути. Розумієш, на світі існувати тисячі жінки, мільйони, мільярди, більярди жінки. Кожна з них по-своєму гарна, розумієш? Якщо захотіти, то в кожна з них можна закохатися. Я, наприклад, закохатися тисяча рази на день. Кожна з вони можна навіть мати, якщо захотіти. Кожен чоловік може здобути десятки, навіть сотні жінок, якщо постаратися. Але все це нічого не означати. А знаєш чому? Ні, ти не знаєш, ти ще занадто молода і недосвідчена, щоб знати. Усе це нічого не варто, бо закохатися по-справжньому можна лише в одна, розумієш, в одна…


– Добрий день, – Сабіна.

На порозі тераси стояла усміхнена жінка середнього віку, поруч із нею дівчинка тринадцяти років.

– Рафаелла, добрий день.

– Олеся.

– Це моя донька, – найдорожче зі всього, що в мене є. А це моя колишній дружина.

– Дуже приємно, – збрехала я. – Я збираюся працювати у Вашого чоловіка.

Сабіна розуміюче кивнула:

– Я думаю, Ви – це саме те, що йому потрібно.

Я намагалася не думати, що вона мала на увазі, але виправдовуватися не хотілося, тим більше, що в банному халаті і домашніх капцях це все одно виглядало б непереконливо.

– Ну, щасливо, я пішла, – Сабіна ще раз привітно усміхнулася і зникла в дверях.

– Я допоможу тобі обставити кімнату. Я пішла до Катрін, – звертаючись до батька з цією фразою, Рафаелла приліпила жуйку до одвірка. Берто запитав доньку ще щось італійською, вона відповіла і теж зникла в дверях.

– Ну от, бачиш, все і владнатися, – настрій Берто помітно покращився. Розумієш, Рафаелла – дуже вразливий дівчинка, я не хотіти нічого остаточно вирішувати, не порадитися з вона. Зараз могти починати і з меблями. Я вже тобі казати і ще не раз повторити: не сприймати все настільки серйозно. Посміхнутися, і в тебе бути набагато менший проблема. А зараз ми обідати. Італійський кухня – найкращий в світі, щоб ти знати.


Пізніше, десь через місяць після того, як я переїхала до квартири Роберто, Сабіна ще раз заходила в гості, вона привезла Рафаеллу після візиту до бабці. Берто не було вдома в цей час, і ми мали нагоду поспілкуватися «по-жіночому».

– Я не вважаю себе емансипованою жінкою, – зізналася вона. – Але навіть мій батько, який усе життя утримував сім'ю і є прихильником родини консервативного зразка, був проти того, щоб я приносила своєму чоловікові капці до дивана, коли він повертається з роботи, питала в нього дозволу, щоб купити нові панчохи, чи мовчки терпіла, коли він піднімає на мене руку або приходить додому п'яним. Не кажучи вже про зради, які Берто часто не приховував навіть від мене, бо вважав, що чоловік має право на маленькі примхи. Берто – хороший, дбайливий, добрий, але в нього такі застарілі погляди на життя. Мої батьки були проти нашого шлюбу, вони й досі вважають, що іноземцям – не місце в Німеччині. Тому ніколи не запрошували нас до себе, коли в них збиралися їхні друзі, адже вони лікарі, а зять – водій, та ще й італієць. Мама під час шлюбу так і сказала: «Добре, що він не негр і не японець». Вони дуже соромилися цього.

Та й мої колишні друзі поступово почали уникати зустрічей із нами. Знаєш, Берто так погано говорить по-німецьки, а часом за столом у компанії дозволяє собі якісь шоферські жарти або просто напивається. Це так незручно в пристойному товаристві. Я намагалася пояснити йому, що так не можна, але він нічого не хоче слухати, вважає, що чоловік не повинен слухатися жінки. А мені в товаристві його друзів було нецікаво, ці італійці-емігранти, які протягом перших 20 років переживають, щоб їх не позбавили громадянства, а потім обурюються, що в них із німцями неоднакові громадянські права. Вони економлять на пральному порошку, зате щонеділі напиваються у своїх ресторанах і б'ють своїх дружин, у них багато дітей і собак, у квартирах – таргани й антисанітарія, вони неосвічені і вульгарні, про що з ними говорити?

Берто – хороший сім'янин, відповідальний і дуже любить нашу донечку. Ми були дуже щасливі деякий час, але потім… Жодна жінка не може цього витримати. Йому треба було одружуватися з італійкою. Німкеням надто важко зрозуміти цей патріархальний світ. Можливо, тобі вдасться знайти з ним спільну мову. У вас, в Україні, чоловіки теж, напевно, б'ють своїх жінок, а ті мовчки терплять і ночами плачуть у подушку?