Анастасія Вінник - Коли повертається веселка

Таня стрибнула у річку. І мало що пам’ятала потому. Вона тонула і ловила кошенят, аж поки хтось не вхопив її за комір. Це був сусід, котрого всі називали Шпаком, він повертався на човні з риболовлі. Діти порозбігались. Дядько Шпак сказав, що тут завжди топлять кошенят. Усіх їх, порятованих, Таня принесла до себе в сарай, і молоко для них брала в бабусі з сусідньої вулиці.

Кошенята зміцніли, двох вона віддала, а рудого Ромку залишила собі, бо відчувала, що він єдиний у цілому світі, хто її любить.

Любий Ромко… Звісно, його вже немає…

* * *

Таня згорнула щоденник. Спати зовсім не хотілось. Притискаючи зошит до грудей, вона підійшла до вікна. Будинки, занурені в сон, майже голі дерева, дитячий садок, автомобільна стоянка – усе це було, як у дитинстві, але жодних емоцій не викликало. Байдуже вона поглянула на вікна квартири вітчима і подумала, що зараз для неї важливим є цей щоденник, бо зможе розповісти її синові більше, аніж вона сама.

Вона розгорнула зошит, узяла ручку й написала:

«Вибач мені, сину, я нічого не могла змінити. Я люблю тебе».

Ось і все. Більше немає слів.

Дивно – спочатку думаєш, що сказати, а коли настає час, розумієш: слова не потрібні. Якими б вони не були змістовними чи привабливими, вони не можуть передати болю. Особливо болю, назбираного роками, коли позаду ночі без сну, зачинені перед носом двері, порожні та байдужі очі тих, хто за покликом крові й сумлінням був зобов’язаний підставити плече.

На стіну падали сонячні промені. Таня подивилась на годинник. Десять хвилин по сьомій.

Оксана Прокопівна вже давно поралась на кухні. Таня замоталась у рушник і вийшла з кімнати. Вчителька тримала в долоні якісь капсули.

– Доброго ранку! Ось, п’ю від тиску і остеопорозу. Не допомагають, а я все ж п’ю, дурнувата стара!

– Ви не стара. – Таня усміхнулась. – Ви доросла.

Та що можна сказати жінці, яка о такій порі вже із зачіскою та макіяжем?

– Тетянко, ви йдіть у ванну, а я приготую кави.

Таня швидко прийняла душ, розчесала перуку, одяглася і зайшла до кухні, де вже пахло кавою.

– Сідайте. – Оксана Прокопівна пригубила гарячий напій і поставила горня на тарілочку. – Я рада, що пам’ятаєте мене, що приїхали. Я півночі не спала, згадувала… – мовила вона. – Ох, життя-буття…

– Оксано Прокопівно. – Таня взяла горнятко. – Я хочу вас попросити, щоб ви нікому не розповідали, що я була тут.

– Ви могли б і не просити, я все розумію. Але Галя, вона все розкаже…

– Та до біса її, – перебила Таня вчительку.

– Ви зараз до Градна поїдете?

– Так.

– Тетянко, я… – Оксана Прокопівна опустила очі. – Я що хочу запитати… Вибачте, може, я помиляюсь, але мені здається, що ваша душа хворіє. Я зараз іду на утреню, може, підете зі мною? Ви давно в церкві були?

– Думаю, ще тоді, коли мене хрестили.

– А хрестик ваш є?

– Був колись у бабусі, а потім зник…

– Підемо разом? Бог милосердний, він вам допоможе, і ви з чистою душею поїдете далі.

– Бог милосердний? – із насмішкою в голосі запитала Таня. – Якби він був милосердним або якби взагалі був…

Оксана Прокопівна перехрестилась і боязко прошепотіла:

– Не кажіть так, він усе бачить і чує.

– Тоді він іще й жорстокий, а жорстоких я зневажаю.

Обличчя вчительки витягнулося:

– Не кажіть так, на все Божа воля. Ви не знаєте його планів.

– Не знаю? Ось що я вам скажу: не вірте вашому Богові, він злодій. Він просто кидає кості, кому і як жити, і байдуже йому, добрий ти, поганий чи злий. – Таня подивилась на годинник. – Мені час іти.

Оксана Прокопівна розтулила рот і закліпала очима.

– Тетянко, якщо хочете щось сказати, я вас вислухаю.

– Дякую, Оксано Прокопівно, але мені справді треба йти.

На якусь секунду Таня завагалась – у ній змагались два почуття: бажання довіритись живій людині, а не щоденнику, і необхідність негайно їхати.

– Є така народна мудрість: невимовлена таємниця – це смертельна хвороба… Можете мені довіритись, – запропонувала вчителька.

Її слова боляче стиснули серце.

– Вже надто пізно, – сказала Таня, підводячись з-за столу.

– Ви про що? – захвилювалась учителька.

– Мені час їхати.

– Ось, я зібрала вам у дорогу, – з розчаруванням сказала Оксана Прокопівна.

На підвіконні стояв одноразовий контейнер, три його відділення були заповнені бужениною, шматочками помідорів і млинцями. Поряд лежали два солодких сирки, плитка шоколаду, яблуко, одноразові виделка і ложка, серветки і пакетик із зубочистками.

– Дарма ви, я б могла все собі купити.

Оксана Прокопівна усміхнулась:

– Ви заїдете по дорозі назад?

– Не знаю.

– Тоді зателефонуйте мені, коли повернетесь додому.

Таня дістала свій мобільний:

– Продиктуйте номер.

Виходячи з дверей, вона зупинилась.

– Оксано Прокопівно, вибачте, я не хотіла вас образити. – Таня змовкла, намагаючись знайти потрібні слова. – Ви чудова, все відчуваєте без слів. Так, у мені живе біль, який ніколи не зникне, але поділитись ним неможливо. Вибачте мені.

– Усе добре. І я маю надію, що ми ще побачимось. Ви хороша людина, хоч і не вірите в Бога.

Навколо було порожньо. Десь поряд гавкало цуценя. Таня роззирнулась довкола, але нікого не побачила. Вона витягнула із сумки ключі від автомобіля і поглянула вгору – у квартирі вітчима було відчинене вікно.

На капоті темніли сліди від котячих лап, під двірником стирчала кольорова реклама. Таня зім’яла папір і кинула на землю.

Коли вона прищепляла ремінь безпеки, побачила худорлявого і блідого чоловіка років тридцяти з маленьким собакою на повідку. Спираючись на палицю, він підняв зім’яту рекламу і, кульгаючи, попрямував до смітника. Вона вийшла з авто.

– Ти двірник?

Кульгавий зупинився.

– Я тебе питаю! Ти – двірник?

Весело гавкаючи, песик побіг до Тані, але кульгавий притримав повідець.

– Доброго ранку, – сказав він, кидаючи папірець до смітника.

– Учити мене зібрався? – І хвиля гніву, спричинена соромом, накрила Таню.

– Та ні, що ви, я тільки прибрав сміття.

Раптом їхні погляди зустрілись – і гнів розбився на друзки, залишивши в Таниній душі гірку піну.

Ну чому місто дитинства викликає в ній таку злість? Здавалось, що повітря було отруєне ненавистю до людей, добра, усього людського. Чому лише за секунду воно розбудило в ній звіра, що був готовий кинутись у бійку? Вона проклинала себе – вона зовсім не хотіла когось образити.

Чоловік усміхнувся:

– Ви не виспались? Нічого страшного, сонце здійметься вище – і настрій покращиться. Я люблю прокидатися рано, особливо у вихідний день. Бачите, навколо, крім нас, більше нікого немає. Це добре…

Собака, махаючи хвостом, дивився то на свого господаря, то на Таню.

– Так, я не виспалась. Я журналіст, працюю до ночі.

– А-а… – Він присів на лавку. – Ви в місцевій газеті працюєте?

– Ні, я з Харкова.

– А я з Києва. Ми з мамою приїхали сюди нещодавно. Так сталось, що мене збила машина і мамі довелось продати квартиру, щоб оплатити лікування. Я живий. – Він радісно усміхнувся. – Це чудово, бути живим.

– Так, це чудово…

– Ви у Жовтоводську в справах?

– Та ні… Я тут мешкала, дуже давно, в дитинстві. Приїхала подивитись.

– Я вас розумію, я теж люблю приїздити в Київ, дивитись на вікна свого дому, гуляти у дворі. Дитинство неповторне, правда? Ви за дитинством сюди приїхали?

– Ні, я приїхала просто подивитись, – уперто повторила Таня.

– Я двічі був у Харкові, – сказав чоловік. – Гарне місто, особливо пам’ятник Шевченкові. Та й харків’яни відрізняються від киян.

– Чим? – запитала Таня більше із ввічливості, аніж із цікавості.

– У вас багато гарних жінок, особливо на Сумській вулиці. І багато інтелігентів. Як вам у Харкові?

– Краще, ніж тут.

– Справді? – Він зацікавився. – Я теж вважаю, що Жовтоводськ – якесь незграбне і незатишне місто, тут є щось таке, що заважає жити. Ми тут уже майже десять років, а друзів так і не знайшли. Кажуть, що кожне місто має своє обличчя, у Жовтоводська воно недобре. У мене склалося враження, що я тут, як незваний гість. Мама зі мною погоджується, зараз підшуковуємо квартиру в Києві. Нехай маленьку, але в Києві. Ви не знаєте, чому тут так погано?

– Тут мало любові, – відповіла Таня. – Щиро бажаю вам повернутися додому.

– Дякую. І вам усього найкращого.

Собака гавкнув, і Таня сіла в авто.

Залишаючи місто дитинства, вона все більше розуміла, що немає у світі місця, де б вона могла, затамувавши подих, промовити: «Тут минуло моє дитинство». У старенькому будинку, де почала пізнавати світ, вона відчувала постійну провину. Перед ким? Цього вона так і не зрозуміла, але їй ніколи не хотілося пройти поряд із тим будинком чи позаглядати в щілини, зайти і почути, як скриплять двері. Годі вже й казати про помешкання вітчима – уособлення небезпеки і зла. Там вона завжди почувалась, як у потязі: все готувалась вийти на зупинці з назвою «Щастя», все чекала, що ось-ось оголосять станцію. Але її так і не оголосили, довелось стрибати під час руху. І ніхто не помітив, як вона стрибнула. І ніхто не зауважив, що вона могла стрибнути на землю і більше не звестись.

Що ж таке притягує до рідних стін? Що змушує із хвилюванням дивитись на вікна і торкатись поручнів у під’їздах, у дворі шукати стару лавку, на якій бавилась ляльками? Любов, ніжність, турбота і хвилювання в очах мами. Без цього все тьмяніє, без цього немає дитинства, немає щастя, все чорне. Скільки вона чекала, що мама скаже: «Я люблю тебе», – обійме, подарує відчуття, що вона потрібна їй, що своїм народженням вона ощасливила маму. Це ж не тяжко – сказати: «Я люблю тебе», – і вдячне дитяче серце від щастя вискакуватиме з грудей.

Термометр показував, що на вулиці чотирнадцять градусів. Варто купити светр. О дев’ятій ранку Таня зателефонувала синові, але він не відповідав. Наступний дзвінок був головному редакторові.

– Михайле, я, можливо, не повернусь до понеділка.

– Добре. У тебе все йде за планом?

– Так.

– Моя допомога потрібна?

– Ні, дякую. Мені просто потрібен час.

На заправці вона залила повний бак у авто, а потім виїхала на окружну. За шістдесят кілометрів повернула на сільську дорогу, всю в ямах і калюжах; чорно-сіра смужка вигиналась поміж чорними, тільки-но обробленими полями. Ані будинків, ані людей, тільки два лелеки у великому гнізді на сухому дереві. В кінці смужки, якщо вірити «Ґуґлу», має бути міст.

Але моста не було. Не довіряючи власним очам, Таня вийшла з машини. Колись тут таки був міст, про що нагадували дерев’яні стовпчики, що стирчали з води. На другому березі, поряд із величезним пеньком, дном догори лежав човен.

Тані здалось, що вона заблукала, тому повернулась на трасу і зупинила автобус.

– Міст був, – сказав водій. – Але його знесло брилою льоду, ще не відновили. Грошей нема. Місцеві винні, берег тут увігнутий, щовесни затори. Раніше лід спилювали, а тепер нема кому. Дачники спилювати не будуть, це ж усе лаве, – уїдливо додав він. – Ось і мають тепер холеру.

– А як іще можна потрапити до Градна?

Водій знизав плечима:

– Ніяк. Місцеві ченці на човні пливуть, коли їм треба в райцентр. Попросіть, вони вас перевезуть, не відмовлять, вони не дачники. Але їх ще дочекатись треба.

– А де вони переправляються?

– Та там, де був міст, де ж іще!

– Я бачила човен на іншому березі. Може, це їхній?

– Може, й їхній…

– А об’їхати ніяк? Довго їхати?

– Годин шість… якщо проїдете. Там зараз хіба трактором або панцирником, а ваша машина і сто метрів не проїде.

Автобус рушив, залишаючи по собі куряву їдкого диму. Таня підняла комір плаща, але це не врятувало від раптового подуву холодного вітру. Як вона могла забути про светр? Ні, чорт забирай, вона не забула – на заправках не продають светрів, а звертати з дороги часу не було. Заховавши змерзлі руки під пахви, вона ходила по дорозі туди-сюди, допоки не намочила ногу в калюжі.

Зла на свою безпорадність, вона копнула колесо, наче воно винне у всіх її бідах. Плакати не хотілося, кортіло лягти на землю і забутись. Але не назавжди, адже ще не все завершено.