Вона сіла в авто і зняла взуття. Вилаяла себе, що нелогічно було брати в дорогу взуття на підборах, витерла ноги серветкою і взулась.

Отже, потрібен човен. Де його знайти? Йти вздовж берега полем по багнюці? Божевільне рішення, та єдине можливе. Вона повернула ключ, натиснула на газ і знову поїхала до знесеного моста.

Роззулася. Пройшовши босоніж в обидва боки не менше кілометра і не побачивши жодного човна, вона повернулась до авто.

Чому життя зажди пропонує їй такий вибір? Чому не залишить її у спокої зараз, коли вона вже не той гравець? Вона поїдала очима другий берег і вдивлялась у далечінь – раптом хтось побачить її й прийде на допомогу? Але навколо не було нікого.

Вона сіла в авто і увімкнула кондиціонер. Солодка втома розлилась по тілу, очі заплющились. Таня згадала, що вночі не стуляла очей, і, вибачаючись сама перед собою за свою малодушність, прошепотіла:

– Я змушена поспати… півгодинки… я всю ніч не спала.

У голові крутилась думка: «Не можна спати, ти втратиш час, якого у тебе немає!»

Вона вимкнула обігрів і вийшла з автомашини. Ні, спати вона не буде, вона відпочине потім. Це не вперше – не спати по кілька ночей, цього разу вона теж не здасться. Тільки потрібно перейти на другий берег. Це ж дрібниця! Це не те, що з фурами – вона не ризикує, хіба що здоров’ям, яке вже нічого не варте.

Таня підійшла до стрімкого берега. Два метри висоти, річка метрів сімдесят, течія досить сильна. Іще б! По річці досі сплавляють ліс. Температура води, мабуть, градусів п’ять. Від протилежного берега до Градна близько двадцяти п’яти кілометрів, вона пішки пройде їх за п’ять-шість годин. Про все дізнається і повернеться назад.

Вона сіла в авто і поїхала на заправку. Там купила поліетиленові пакети, мотузку і канцелярський ніж. Повернувшись до річки, запхала п’ять пакетів один в одний. Сумку заховала в багажник, швидко роздягнулась і поклала одяг і взуття в п’ятишаровий пакет. Також спакувала туди контейнер Оксани Прокопівни, телефон, ключі від авто, гроші й кілька разів перемотала пакунок мотузкою. Холоду вона не відчувала, тому що була сконцентрована на бажанні досягнути своєї мети.

Таня прив’язала пакет до плечей, як рюкзак, і, притиснувшись животом до землі, ковзнула з берега у воду. На метровій глибині вперлась ногами у виступ. Вода не була холодною – вона була крижаною. Настільки крижаною, що обпікала. Таня присіла і, набравши повітря в груди, відштовхнулась від виступу.

Течія тягнула вліво, але Таня відчайдушно протистояла натиску. Не відводячи погляду від човна, вперто гребла до берега. В якийсь момент здалося, що вона не проплила й десяти метрів. І в ту ж хвилину все її тіло зібралось у пружину, і жінка наввимашки подолала відстань, стала ногами на дно. Не відчуваючи ані втоми, ані пронизливого холоду, Таня ступила на берег і дістала одяг із «рюкзака». Одяг був сухим. Вона одягнулась, витягнула пакети, чотири натягла на туфлі, а краї зав’язала на ногах.

Полонені німці на вулицях Сталінграда! Різниця тільки в тому, що на їхніх ногах замість пакетів були шмати. Заховавши до кишені телефон, гроші й ключі від авто, Таня знову зробила з пакета рюкзак, запхала туди їжу і вийшла на ґрунтову дорогу.

До першого хутора вона дісталась за годину. Там було з десять напіврозвалених хат, що стояли з обох боків дороги – п’ять з одного і п’ять з другого. На будинки ці будівлі не були схожі. На лавці сиділи бабуся і великий сірий кіт.

– Доброго дня! – сказала Таня, – Градно там? – Вона вказала рукою вперед.

Бабуся усміхнулась і закивала головою.

Коли позаду залишилось вже три хутори, горизонт розколола блискавка і над головою загриміло. Таня пішла швидше, шукаючи очима сховок, але нічого в полі не було видно. Сильний вітер притис до землі високу траву, і вона побачила щось зовсім не схоже на навколишню природу. Дрібний дощ зірвався з неба, коли вона добігла до дугоподібної залізобетонної конструкції завдовжки в три метри і заввишки в півтора. Дощ линув, тільки-но вона встигла сховатись. Він лив як з відра. Присісти ніде було – дуга стояла на ріллі. На стелі чорніли сліди від сірників. Такі сліди в дитинстві на стінах і стелях під’їздів залишали хлопчаки – запалювали сірник і кидали в стіну, перемагав той, чий сірник приклеювався першим. Отже, це обжите місце, тож потрібно вважати, щоб у щось не стати. Вона роззирнулась навколо, але ніяких купок випорожнення не знайшла.

Присіла навпочіпки і втиснулась підборіддям у коліна. Дощ був затяжний, він міг іти увесь день і всю ніч, а парасолька залишилась у сумці. Задряпало в горлі. Таня кашлянула і притисла долоню до чола. Чоло було ще холодне, але ниючий біль розливався м’язами і поясницею. Це віщувало температуру. Вона зняла з плечей пакет і витягнула їжу.

Їжа… Вона могла бути засобом маніпулювання, приниження і підпорядкування, тому Таня не любила цирк. Стрибнеш з тумби на тумбу – отримаєш шматочок цукру, не стрибнеш – не отримаєш.

* * *

У перший вечір у квартирі вітчима вона захотіла пити і пішла на кухню. Ще не встигла підійти до холодильника, а вітчим уже тут:

– Що ти тут забула?

– Хочу пити.

Він взяв склянку і набрав води з крану. А в холодильнику були пакети з соком, Таня бачила.

Зранку вона пішла в школу без сніданку, оскільки вітчим і мама спали. А ввечері, коли вона була сама вдома, дуже захотілось їсти, тож відчинила холодильник. І раптом на голову впав будильник. Як він там опинився? Таня зібрала уламки і залишила їх у кухні на столі.

Вона вже спала, коли вітчим і мама повернулися додому. Вітчим увірвався до її кімнати і мовчки висипав уламки будильника їй на голову. Зранку знову Таня пішла, не поснідавши.

* * *

Подумки вона подякувала Оксані Прокопівні – сама б вона і не подбала б про їжу. Треба з’їсти лише млинці… ну, можливо, ще яблуко. Повітря, незвичне своєю свіжістю, стимулювало апетит, і руки самі потягнулись за бужениною.

Таня побачила, що майже все з’їла, залишилися тільки один солодкий сирок і шоколад.

Від сидіння навшпиньках ноги заніміли. Дощ усе лив. Вода вже підтікала до ніг. Спираючись руками об стіну, вона перейшла ближче до середини, і вода одразу заповнила сліди від взуття.

Чи є сенс ховатись? Скоро ноги будуть у воді. Треба йти. Таня запхала залишки їжі в кишеню плаща і вийшла зі сховку.

З кожним кроком одяг дедалі важчав. Намагаючись заспокоїтись, вона рахувала кроки, збивалася з рахунку і починала спочатку.

«Я сильна, мені все вдасться», – подумки казала Таня, уже не витираючи воду з обличчя.

Один подвійний пакет зірвався з ніг разом із туфлею, другу вона зняла сама і зупинилась. Немає краю цій дорозі, вона йде в нікуди! В нікуди!

– Боже, чому ти такий жорстокий?! Що я тобі зробила? – закричала Таня.

Загриміло, і яскрава блискавка розрізала небо.

– Хочеш добити мене? Бий сюди! Чого чекаєш? – Вона вдарила кулаком собі в груди. – Сюди! Давай!

Блискавка засвітилась ще раз, але далеко, і дощ несподівано вщухнув.

За ялинником дорога пішла вгору. Стало легше йти – ґрунт був змішаний з піском. На вершині гори Таня сіла на звалений стовбур і палицею зішкрябала бруд зі взуття. Сонце пригріло, повітря стало п’янким. Хотілось спати, очі самі заплющувалися. І склепилися…

Вона прокинулась від шуму. До неї йшла кобила зі скрипучим возом. Поводи тримала жінка у вітрівці та джинсах. Поряд з нею сидів охайний дідусь у грубому светрі й штанях. Його волосся було легке як пух, ворушилось від найменшого подуву вітру. Він усміхався і дивився повз Тетянину голову.

– Стій! Тпр-р-р! – Жінка натягнула поводи. – Доброго дня!

– Доброго, – відповіла Таня, ледве тримаючи голову вертикально.

Сон ще тримав її.

– Ви ж зовсім промокли! Куди це ви прямуєте?

– В Градно.

– Сідайте. – Жінка махнула на віз. – Нам по дорозі.

– Дорога туткайво одна, – хихикнув дід.

Таня сіла.

– Ну, пшла! – Батіг свиснув у повітрі, і кобила повільно зрушила з місця. – Під брезентом є ковдра, вона стара, але зігріє, – сказала жінка. – І кофта там є. Одягніть, якщо не бридитесь. Не бійтесь роздягнутись, тато погано бачить.

Таня зняла плащ і поклала на бік возу. Жакет і спідниця були мокрими до нитки, вона їх теж зняла і вдягнула грубу в’язану кофтину. До поясу закуталася в ковдру і лягла на брезент.

– У вас там дача? – запитала жінка, не обертаючись.

– Ні.

– Ви до когось приїхали?

– Так.

– А звідки?

– З Харкова.

– Ну, тут не Харків, тут треба гуляти в іншому взутті.

– Я не гуляю, я тільки-но приїхала.

– Тільки що?

– Так, тільки що.

– З Харкова і без речей?

– Моє авто залишилось з того боку річки.

– А сюди як потрапили? Ченці перевезли?

– Ні, сама переплила.

Жінка і дід повернулись одночасно.

– Так вода ж кришана! – прошамкав дід.

Таня не відповіла, і вони знову втупились у дорогу.

– Заради чого ви так ризикували? – запитала жінка після тривалої мовчанки. – Отак у гості?

– Я шукаю одну людину, його звати Максим, прізвища не знаю, – відповіла Таня, дивлячись на конячий хвіст. – Знаю, що у нього є дочка Ольга і онук Роман.

– Максим? – перепитала жінка. – Він у Градні живе?

– У нього там дача.

– А скільки йому років?

– Думаю, за сімдесят.

– Що ще знаєте про нього?

– Його зять був директором Жовтоводського лікеро-горілчаного комбінату.

Дід ожив:

– Лікеро-горілчаного? Во жа кого треба було виходити, доню, а то пішла жа голь прикатну. І де він тепер? Шукай вітра в полі.

– Жив у Градні один Максим, – сказала жінка. – Відлюдькуватий був і дуже поважний, але він, здається, помер.

– Той, шо супроти продуктового мешкав? – запитав дід.

– Так.

– Звісно, вмер. Тіки його, кажись, не Максимом звали. Хоча, кажись, Максимом…

Таня повернулась на спину і потупила погляд у рвані хмари. Якби не біль по всьому тілу, вона б злізла з воза і пішла пішки – краще пішки йти, аніж отак теліпатись. Та і кобила йшла повільніше, аніж найлінивіша людина.

– Ось, приїхали, – нарешті повідомила жінка.

Таня підвела голову і побачила кілька будинків, що стояли по один бік дороги. З другого боку чорніло оброблене поле. Біля поля стояв трактор, який обсіли ворони, а навколо трактора ходили кури.

– Ось наша хата, з флюгером. Ну як, перепочили?

– Так, перепочила, – збрехала Таня.

Здавалось, коли вона стане на землю, то ще буде теліпатись, як у возі. Кобила пішла швидше і зупинилась біля воріт.

– Скотина, а свою хату знає! – засміявся дід і закректав, коли злізав із воза. – Пішли в хату, треба вас нагодувати, потім до свого Градна пійдете.

– Я дуже вам вдячна, але не маю часу.

– Часу нема? – дід засміявся. – Молода – і туди ж! Часу нема! Шо мені тоді казати? – Розтираючи поясницю і трясучи головою, він пішов до воріт.

Плащ зовсім не підсох, спідниця і жакет були мокрими і бридкими на дотик. Від однієї думки про те, що це треба вдягнути, Таня аж затрусилась.

– Вам треба переодягнутись, – сказала жінка. – По радіо передавали, до вечора буде холодно, навіть мороз може бути.

– Але в мене нічого нема, – зітхнула Таня, вдягаючи плащ.

– У мене є. Як вас звати?

– Таня.

– А мене Лариса. Ось і познайомились. Я чай приготую, вип’єте з малиновим варенням, а то, дивись, і захворієте. У вас губи сині.

Таня подивилась на телефон, вже було по четвертій.

– Дякую, але мені треба йти.

– Як знаєте, – знизала плечима Лариса. – Ходіть, одяг пошукаємо, у нас із вами один розмір.

Стара платтяна шафа із потьмянілим від часу дзеркалом пахла лавандою.

– Здається, вас врятує плетена шерстяна сукня. – Лариса взяла з полиці полотняний мішок. – Десь я маю ще светр з шерсті, напевно, в скрині.

Вона відчинила скриню, і аромат лаванди ще більше вдарив у ніс.

– Мені б взуття зручне, розмір тридцять восьмий, – попросила Таня.

Лариса вийшла з кімнати і повернулась із чоловічими черевиками, плетеними шкарпетками і спортивними штанами.

– Ось, це речі мого сина, все чисте. Він зараз у Києві мешкає, а я ніяк не викину старі лахи. Все думаю, а раптом треба буде. Ось і настав їхній час. Ну, чого стоїте? Вдягайте плаття, у ньому не змерзнете. Светр поки не треба, а то зіпрієте, він теплий, мама додала до нього собачу шерсть. Чекаю вас на подвір’ї, а я тим часом дам кобилі води, а тоді відвезу вас.