– Дякую, я дійду сама, – сказала Таня, одягаючи сукню.

– До Градна не так уже й близько: одинадцять кілометрів. Кобила моя, звісно, стара, ледве йде, але їхати – то не йти.

– Дякую, але у возі дуже теліпає. Вона і справді тепла. – Таня розправила рукава сукні, – і зовсім не кусюча. О, тут і кишені є!

– Матуся плела. Вона була знана майстриня, їй замовлення навіть із Києва приходили. – Лариса зачинила скриню. – Вам вирішувати, як добиратись, але пішки далеко, понад дві години.

– Нічого, дійду. – Таня поклала телефон, ключі, гроші та залишки їжі до кишень. – Ви можете позичити мені парасолю?

Лара зняла з вішака стару чорну парасолю, і вони вийшли надвір. Холодний вітер колихнув дерева.

– Шкода, що ми човен не встигли зробити, – мовила Лариса. – Він у затоці, це поряд. Градно вниз за течією, ми швидко б дістались… – Вона спинилася. – Отже, йдіть дорогою і нікуди не звертайте. Пройдете яр, а коли підніметесь на вершину пагорба, то внизу, біля річки, побачите ваше село. Чекаємо вас на зворотній дорозі. А речі я висушу, не бійтесь, з ними нічого не станеться.

– Я не боюсь.

Вітер дужчав, і з кожним поривом ставав дедалі холоднішим.

– Вечір у квітні завжди такий, навіть сніг може впасти, а зранку і сліду немає. – Лара подивилась у небо. – Не схоже, щоб цієї ночі холодно було. Йдіть, а то до сутінків не встигнете.

Таня подивилась на дорогу. Її сіра звивиста смужка втікала за горизонт.

– Тут у когось є машина? – запитала вона.

– Є, але зараз до заправки не дістатись. У мене є «Жигуль», і що з того? Ось і доводиться кобилкою їздити, її бензином не заправиш… Знаєте, все ж таки светр одягніть. Давайте вашу торбинку потримаю.

Таня віддала Ларисі свій рюкзак і взялась одягати светр. Чи вона різко поворухнулась, чи горловина стиснула голову, але вона раптом відчула різкий біль у потилиці. Вона зняла светр з голови і вхопилась рукою за огорожу.

* * *

Таня стояла на вершині пагорба і роззиралась навколо. Вона не могла зрозуміти, як сюди потрапила. Ну, це, мабуть, перший провал у пам’яті. І, звичайно ж, не останній. Парасолі й рюкзака не було, кишені були порожні. Вона поглянула навколо, шукаючи очима речі, але нічого не знайшла.

Неподалік пагорба текла річка. Вздовж берега стояли дво-і триповерхові особняки, а поміж них виднілись пристані з катерами. З іншого боку річки будинків не було, і аж до виднокола тягнувся густий сосновий ліс. Сонце вже торкалось верхівок дерев.

Таня пішла вниз і раптом почула: «Доброго вечора», – і озирнулась.

Їй усміхався високий сивий чоловік. Йому було за шістдесят років, можливо, навіть за сімдесят, – він із тих чоловіків, яким вік тільки додає чарівності. Одягнутий у плямисту армійську куртку, заправлену в штани з широким шкіряним ременем. Масивну бляху прикрашав тризуб. Взутий він був у високі військові берці, а на голові – франтівський фетровий капелюх. На плечі висіла мисливська рушниця, на прикладі якої вився викарбуваний візерунок. Біля ніг його сиділа шотландська вівчарка.

– Доброго здоров’я, – мовив він, піднявши капелюх.

Риси його обличчя були чимось знайомі.

– Доброго вечора, – відповіла Таня.

– Краса навколо, правда? – сказав він, дивлячись на річку. – Казкова місцина. Все ніяк не можу залишити це місце.

– Так, справді гарно, – підтакнула Таня. – Це Градно?

– Так.

– Ви місцевий?

– Так.

– Ви можете допомогти мені знайти одну людину?

Чоловік уважно її вислухав і, поправивши капелюх, сказав:

– Зрозуміло, вам потрібен он той дім з червоним дахом з черепиці, п’ятий від кута. – Він показав на двоповерховий будинок, оточений соснами. – Там ви знайдете те, що шукаєте.

Він знову підняв капелюх, попрощався і пішов по траві геть від дороги. Граційно перебираючи лапами, колі побігла попереду господаря.

Таня спустилась з пагорба і зайшла в село. Тут дорога була асфальтована і чиста, немов її хтось помив.

«Вулиця Дачна», – минаючи квартал, прочитала вона табличку на стіні кутового будинку, але дачників не було видно. Вулиця зяяла порожнечею, тільки ворони каркали і від річки кілька разів пролунало гукання сови.

Таня повернула на вулицю, пройшла чотири будинки і ось перед нею саме той, з череп’яним дахом – вулиця Дачна, тридцять два.

«Зайти у двір, звісно ж, неможливо», – подумала вона і натиснула на ручку металевої хвіртки.

Хвіртка відчинилась без скрипу. Широка стежка, викладена тротуарною плиткою, вела за будинок, до річки. Звідти віяло ватрою, і внизу, над самою землею, повз її дим.

«Ти побачиш, яка там краса. За річкою будинків немає, тільки густий ліс. Коли сонце ховається за верхівки дерев, а над водою здіймається пара, я сідаю біля річки і мрію. Знаєш, про що я вчора мріяв, коли отак сидів?» – запитав Роман. «Ні». – «Я мріяв про те, щоб об’їздити з тобою увесь світ, а подорож наша розпочнеться з дідової дачі».

– Агов, тут хтось є? – Прислухаючись до тиші, Таня стала на стежку. – Аго-о-в!

Біля будинку вона знову зупинилась і прислухалась. Ще раз крикнула: «Агов!» – і пішла до річки.

Біля ватри, спиною до неї, стояв чоловік. Під її ногою тріснула гілка, і чоловік обернувся.

Тремтячою рукою Таня провела по обличчю, волоссі, поправила светр, плаття. Кров відійшла від голови. Ледве втримавши рівновагу, вона затамувала подих.

Скільки разів вона уявляла собі цю зустріч! Її уява завжди малювала галасливу вулицю, вона виходить із дорогої машини, вона гарно одягнена, чудово виглядає, вона – це уособлення успішної жінки. І раптом вона бачить Романа. Їхні погляди зустрічаються, він усміхається, біжить до неї. Він неймовірно щасливий її зустріти, а вона холодна як лід. Вона проводить по ньому байдужим поглядом і холодно відповідає на його запитання.

На неї дивився Роман. Він усміхався. Та ж сама усмішка, яку вона згадувала мало не щодня. Прямі темні пасма падали на високе чоло і обрамляли його тонке обличчя. Роман попрямував до неї. Що ж робити? Допоки вона збирала свої думки, він уже був поряд.

– Таню! – видихнув він. – Тетянко… привіт.

– А тут справді гарно. – Вона ступила вбік і попрямувала до берега. – І вода така чиста і прозора, хоч напийся. Не думала, що ще є такі річки. – Вона підійшла до дерев’яної пристані, біля якої стояв катер із темною смужкою збоку, і роззирнулась навколо. – Це ж треба, міст зрізало, а пристань не зачепило. Напевно, крига сюди не доплила?

– Таню, – покликав її Роман, але вона не озирнулась і пішла по пристані.

На краю вона зупинилась – далі не було куди йти, а так хотілось! Хотілось утекти він його погляду і неминучої розмови. О, якби не ті обставини, вона б ніколи так не принизила себе, ніколи б не ступила сюди зі своїм божевільним проханням! Він вислухає її і відмовить, без сумніву. Звісно ж, він одружений і ніколи не візьме на свої плечі такий тягар. А ще… Після того ранку він ніколи не повірить, що Дмитро – його син. Це закономірно, ніхто б на його місці не повірив.

Таня продовжувала говорити дурниці про пейзаж і повітря, коли Роман підійшов до неї. Він узяв її за плечі і розвернув до себе. Кров застукала у скронях і кінчиках пальців, немов усередині хтось завів механізм, що відраховував секунди. Вона дивилась у його очі, і з кожним рахунком з пам’яті витирались нагромадження фраз, що готувала вона довгими ночами для цієї зустрічі. П’ять… чотири… Зникав осад, образа, один за одним згасали софіти, що освічували сцену, на якій вона неодноразово прокручувала цей епізод. Три… два… В душі виростало щось велике, що колись спресувалось у найвіддаленіші куточки. Один.

У серце гарячою хвилею полилось минуле, і Таня зі здивуванням знайшла там лише щасливі спогади. І жодного сумного, немов пам’ять оберігала її душу. Раптом вона захотіла мовити до Романа тільки найніжніше. Ті слова, які вона шепотіла, коли він приходив у її сни.

– Я так довго шукав тебе…

Але вона все ще боялась обійняти його.

Таня поглянула на будинок, галявину.

– Ти сам?

– Так.

Вона подивилась на своє недолуге взуття.

– Я залишила речі у знайомих на хуторі, довелось переодягнутись, перевзутись. Це не мої речі, мої змокли. Моє авто… з прокату авто залишилось на другому боці річки.

Роман не зводив з неї очей.

– Якби ж ти знала, який я щасливий тебе бачити, – прошепотів він.

Його очі розповідали більше, аніж усі слова на світі. Напевно, саме за це вона покохала його так сильно, як тільки могло її серце. Йому неможливо було не вірити, він був єдиною людиною, яка їй ніколи не брехала – вона відчувала це з першого погляду, інтуїцією маленької жінки. І вона відчула це зараз. Але…

Життя навчило її жити минулим, обдумувати кожне слово, кожен учинок, щоб раптом не оголити свою правду, не сказати зайвого. Навіть під час звичайних розмов, Таня чула у собі голос, який редагував усе, що вона хотіла сказати. Цей голос був присутнім завжди і всюди. Він виснажував і вимотував, бо часом бували хвилини, коли хотілось відкрити душу і скинути важку ношу. І коли та, жадана, фраза вже майже злітала з уст, голос одразу ж нагадував, що вона пошкодує про це. І вона замовкала, з гіркотою розуміючи, що руйнує крихкі мости між собою і навколишнім світом. «Ти якась відгороджена», – одного разу сказала їй співробітниця на корпоративі. Відтоді Таня дедалі менше відвідувала такі заходи. Чоловіки залицялись, але все закінчувалось після першого-другого побачення. Вони всі були інакшими, не такими, як Роман. Вони мали інакші руки, волосся, запах, голос, усмішки, вони ходили не так, як він, і розмовляли по-іншому. І як не намагалась вона знайти в комусь хоча б щось схоже, їй це не вдавалось.

– Ти вся тремтиш. Ходімо, я розпалю камін. – Роман обійняв її та повів до будинку.

Прислухаючись до шарудіння трави під ногами, Тетяна вперше не захотіла чути внутрішнього голосу, що постійно бубонів: «Не піддавайся, це лише миттєва слабкість! Ти ще пошкодуєш!»

«Пошкодую? – запитала вона. – Я не матиму на це часу, я не маю майбутнього – лише спресоване в лічені дні, воно вже не належить мені. Я хочу жити теперішнім, цією хвилиною, хочу насолоджуватися скупими моментами, що подарувала доля».

Голос замовк, і Таня немов знову стрибнула у воду. Але цього разу вода не обпекла її нестерпним холодом, вона була теплою і ласкавою. Таня відчула себе живою і справжньою. Вона обійняла Романа, обійняла його так, як ніколи нікого не обіймала – тепер вона мала право на щастя, нехай крихке, але це щастя її, до останнього подиху. Вона дивилась коханому в очі, і в її серці прокидалась любов.

– Невже це справді ти? – Він дивився на неї і, здавалося, не вірив.

Таня засміялась.

– Ти смієшся. – Роман усміхнувся. – Мені часто сниться, що я чую твій сміх, але тебе не бачу. Я шукаю тебе і не можу знайти. Це так важко. А тепер ти знайшла мене… Панночко моя, якби ти знала, який я щасливий!

– І я… я теж щаслива, мій любий.

– Ти зашарілась, як тоді, в автобусі. – Він поцілував її в скроню. Його дихання було гарячим. – Ти пам’ятаєш, як ми зустрілись?

– Так.

– І я пам’ятаю. Це було немов учора… ти стояла поряд, така тендітна, ніжна. Пам’ятаю, як ти показувала мені Жовтоводськ, як ми їли пиріжки, сиділи в парку на зеленій лавці. А потім линув дощ, а ми заховались під листям густого дуба. Пам’ятаєш веселку після дощу?

– Звісно, що пам’ятаю… Веселка… Неймовірна краса.

– Я пам’ятаю, як уперше поцілував тебе. Я думав, отримаю за це ляпас, натомість ти лише притулилася до мене. Твоє волосся пахло сонцем, і раптом я зрозумів, що ти не така, як усі. Ти здавалася такою маленькою і безпорадною, а я вперше відчув себе великим та сильним. Я прийшов додому і довго не міг заснути, я мріяв про наше спільне життя – як буду захищати тебе від усього світу. Кохана, я пам’ятаю кожну хвилину, яку ми були разом, кожен наш день і кожну ніч. Пам’ятаю, як ми поїхали в Київ і цілу добу були в орендованій квартирі, а коли повертались додому, ти задрімала на моєму плечі. Твоя слина попала на мій коричневий светр, і на сорочці залишилась коричнева плямка. Я потім ще довго одягав ту сорочку.

– Я теж усе пам’ятаю, – луною відізвалась Таня. – В автобусі по радіо грала пісня крокодила Гени, і ти сказав, що не любиш її, бо вона недобра. Тоді я заперечила тобі, але зараз усе інакше. А пам’ятаєш, як ти поїхав до Львова і передав поштою бірюзову сумку у чорну смужку? Вона лежить у моїй шафі, її ручки потріскались, але я не можу її викинути. Відтоді я купую лише бірюзові сумки. І червоний спортивний костюм усе ще лежить.