– Я теж задрімала, а прокинулась – вона вже співає!

– Нічого собі!

– Співає, усміхається і діда по обличчю гладить. Ми її переодягнули і поклали в ліжко. Вона як лягла, одразу ж попросила свого Ромку принести. А ми їй розповідаємо, як він усю ніч біля неї просидів. Дивний кіт, наче людина. Буває, як погляне – аж мурашки по шкірі, – немов що сказати хоче.

* * *

Таня опустила очі – вона була одягнена в нічну сорочку з вишивкою на грудях.

– Це моя сорочка, – сказала Лара. – Гарна, правда?

– Як так могло статись? – запитала Таня. – Я була в Градні, я все пам’ятаю…

– Не були ви в Градні, – мовив дід, підводячись із табуретки. – Ви весь час були тута.

– Це неправда!

Він махнув на неї рукою:

– Доцю, я в сарай піду, корову провідаю.

– Йди, тату, йди.

Коли двері за ним зачинились, Таня вхопила Ларису за руку:

– Лара, я бачила Рому, я спала з ним, повір мені! Я пам’ятаю його запах, я знаю, як пахне його дім, я все пам’ятаю… – вона замовкла. – Як я сюди потрапила?

– Ми зустрілися з тобою на дорозі.

– На якій дорозі? Я була сама?

– Ти сиділа на зваленому дереві, твій одяг промок до нитки. Ти розповіла, що йдеш до Градна, і ми тебе підвезли. Ми приїхали сюди, ти переодягнулась у мої речі, взула черевики мого сина, а коли вийшла за ворота, впала. Ми з татом притягнули тебе в будинок. – Лара знизала плечима. – Ось і все. Всю ніч тобі було зле, а півгодини тому ти прокинулась.

– Котра година?

Лара подивилась на маленький годинник на руці:

– П’ять хвилин на одинадцяту.

– Де мій одяг?

– Плащ на вішаку, все решта – на стільці біля пічки. Я її розтопила, щоб висушити речі. Я нічого не прасувала, боялась зіпсувати. Туфлі теж сухі, я їх натерла касторовою олією. – Лара нахилилась і витягла з-під ліжка туфлі.

Вони були як нові.

– Твій телефон дзвонив кілька разів, та я не відповідала. Подумала, коли отямишся, передзвониш. А зранку він розрядився. Пищав, пищав і погас.

– Мій телефон? Я ж загубила його.

– Нічого ти не загубила.

Лара висунула шухляду. Там лежав телефон, ключі від машини і гроші.

– А парасоля? – розгублено запитала Таня.

– Яка парасоля?

– Та, яку ти мені давала.

– Висить на вішаку.

– Але ж я її теж загубила…

– Як ти могла її загубити?

– Дорогою в Градно.

– Ну, я не знаю, які тобі докази навести…

– Не потрібно ніяких доказів. – Таня сіла на край ліжка. – Я все сама перевірю.

– Як?

– Повернуся в Градно і перевірю.

– З глузду з’їхала? Подивись на себе, ти немов з хреста знята!

– Мені треба йти.

Щойно Таня звелась на ноги, підлога захиталась і перед очима все попливло.

– Лягай у ліжко, ти ніде не була! Це маячня!

Таня вперто захитала головою.

– Ти казала, що в тебе є авто? – спитала вона.

– Є, а бензину немає.

– Зовсім нема?

– Ну, не зовсім…

– Ларисо, будь ласка, завези мене в Градно, я дам гроші. Благаю тебе!

– Добре. Тільки випий бульйон, я зранку приготувала. Він стоїть у пічці, на тебе чекає.

Дивлячись на жовті кружальця жиру, що плавали на поверхні бульйону, Таня думала про те, що не сказала Роману найважливішого.

* * *

У «Жигулях» трясло не менше, аніж на возі. Одинадцять кілометрів ґрунтового шляху вони проїхали хвилин за двадцять, не промовивши ані слова. За пагорбом машина виїхала на асфальтову дорогу.

– П’ятий будинок праворуч від перехрестя, вулиця Дачна, тридцять два, – сказала Таня.

Лариса тільки гмикнула.

– Ось тут. – Таня показала на металеву хвіртку.

– Сама підеш, чи як? – запитала Лара, зупинивши авто.

– Сама піду, – відповіла Таня і вийшла з машини.

Вона розстібнула жакет, поправила спідницю і підійшла до хвіртки. Хотіла постукати, але хвіртка раптом сама відчинилась.

Точніше, її відчинила маленька дівчинка.

– А ви хто? – запитала вона.

– Мені потрібен Роман, – відповіла Таня, поглянувши на стежку.

– Мамо! – озирнувшись, крикнула дівчинка.

З-за будинку вийшла висока жінка років тридцяти, одягнена у спортивний костюм.

– Доброго дня! Кого ви шукаєте?

– Романа, – відповіла Таня.

– Ви помилились, тут немає Романа.

– Неправда, – сказала Таня, зазираючи жінці за плечі, – це його дім.

– Це мій дім! – заперечила жінка.

Але Таня вже зайшла у двір.

– Стійте, ви куди? – закричала жінка. – Вертайтесь негайно!

Не слухаючи її, Таня стрімголов побігла до річки. Насправді, вона не бігла, а ледве пленталась, і пристань наближалась дуже повільно.

– Це катер Романа, – сказала вона.

– Це катер мого чоловіка!

– Рома ваш чоловік?

– Йдіть звідси, ви лякаєте дитину! – Жінка притисла до себе дівчинку.

Але Таня продовжувала торочити своє:

– Він у будинку?

– Йдіть негайно! Борю!

Таня кинулась до будинку. Двері відчинились у неї перед носом. На порозі стояв високий чоловік. У руках він тримав бейсбольну биту.

– Що відбувається? – запитав він, дивлячись на Таню зверху вниз.

Дівчинка підбігла до батька. Жінка помітно осміліла.

– Вона каже, що тут живе якийсь Рома.

– Або ж ви зараз забираєтесь звідси, або я вас спроваджу, – сказав чоловік, насупивши густі чорні брови.

– Я все можу пояснити…

Біля хвіртки з’явилась Лариса.

– Борю, Лєно, привіт! – крикнула вона, наближаючись до будинку. – Все добре, вона зі мною.

– З тобою? – Чоловік не зводив з Тані очей. – Ненормальних треба тримати у психлікарні.

– Ходімо, – сказала Лариса і потягнула Таню за рукав.

Таня відштовхнула руку.

– Можливо, на перший погляд я ненормальна, але я точно знаю, що цієї ночі була в цьому будинку. У великій кімнаті є камін, перед ним решітка, на поличці стоїть годинник, який поспішає на чотири хвилини…

Коли вона це розповідала, обличчя жінки і чоловіка витягувались.

– Ларо, хто вона така? – прогримів Борис, бавлячись битою. – Мені це не подобається.

– Я потім все поясню. – Лара знову вхопила Таню за рукав. – Ходімо!

Таня запхала пальці під перуку і зняла її.

– Я вам не ворог, – тихо мовила вона. – Я приїхала сюди, щоб знайти батька моєї дитини. В мене в голові пухлина, я вмираю. Мій син залишиться сам, у нього нікого немає, тільки я і Роман. Я знайшла Рому тут, він палив листя, в цьому будинку ми були вночі.

– Що? Це мій дім, і цю ніч в ньому був я, а ось як ви туди потрапили – це вам доведеться пояснювати! – Борис блиснув очима на дружину. – Лєно, я казав тобі не пускати до хати чужих? Казав?

– Я її вперше бачу, – тремтячим голосом відповіла дружина.

– Вперше? Ми ще про це поговоримо. Ларо, забирай свою хвору, інакше я за себе не відповідаю.

Таня притисла перуку до грудей.

– Благаю вас, вислухайте мене!

– Забирайся, поки я не проламав твою лису башку!

– Борю, будь ласка, людина хвора, – заступилась дружина.

– Хвора? Я теж зараз поголюся налисо і піду по хатах винюхувати, що де стоїть. Звідки вона знає про годинник? Геть звідси! – гаркнув він, наближаючись до Тані.

Від відчаю хотілось кричати. Лариса вже сіла в машину, а Таня продовжувала стояти на дорозі й дивитись на будинок. І раптом з хвіртки вибігла дівчинка. Вона підбігла до Лариси, дала їй якийсь папірець і сіла на лавку біля огорожі. Таня підійшла до машини.

– «Зателефонуйте об одинадцятій сорок п’ять», – прочитала Лара. – І номер телефону. Це тобі від Олени. Напевно, щось хоче розповісти, щоб чоловік не чув. Дякую, – сказала вона дівчинці.

– Котра година? – запитала Таня, прочитавши записку.

– Майже пів на дванадцяту.

Таня сіла в авто:

– Скажеш, коли буде за п’ятнадцять. – Дивлячись у дзеркало, вона натягла перуку.

– Добре. – Лариса повернула ключ, і двигун зі стуком завівся.

– Ти дозволиш подзвонити з твого телефону?

Лара заперечно похитала головою:

– На моєму «МТС» копійки залишились, а в Лєни «Київстар».

– Я заплачу.

– Звісно, заплатиш, а як мені рахунок поповнити? В яке місце я запхаю твої гроші?

Лариса розвернула машину і мало не збила собаку. Собака заскавчав і кинувся до сходинок магазину.

У масті собаки можна було побачити якісь риси від породи колі.

– Стій! – закричала Таня.

– Я її навіть не зачепила!

– Зупинись!

Лариса натиснула на гальма. Таня вискочила з авто, і в ту хвилину з магазину вибігла жінка у білому фартуху з мереживом.

– Ларко, ти шо? З глузду з’їхала? Мало скотину не вбила! – Вона погладила собаку по голові. – Налякали тебе, мій хороший! Ну нічого, зараз ми тим паскудам покажемо!

– Ви в магазині працюєте? – запитала Таня.

– А шо, не видно?

Жінка продовжувала заспокоювати собаку.

– Скажіть, а хто тут має чистокровну колі?

Продавщиця задумалась.

– Чистопородну? А нашо вам? Песики потрібні?

– Ні, мені не потрібні цуценята. Вчора ввечері, ось там, на пагорбі, я зустріла сивого чоловіка років сімдесяти, з колі. Ви не підкажете, де він живе? Мені треба його знайти.

Жінка випросталась:

– Чистокровної колі тут ні в кого нема, дачники вибирають ротвейлерів або вівчарок.

– Може, хтось у гості приїздив?

– Не знаю… – Вона подивилась на собаку. – Та раз ця псіна така, значить, була тут колі, а в кого – не знаю. – Вона нахилилась до пса. – Але ж ти ладний у мене!

Собака гавкнув і замахав хвостом.

– Але я вчора бачила чоловіка з колі, він місцевий.

– Вчора? – перепитала продавщиця, затуляючись рукою від сонця. – А який він на вигляд, той ваш мужчина?

– У плямистому костюмі, такі військові носять, в армійському взутті, фетровий крислатий капелюх, із мисливською рушницею, з карбованим візерунком на прикладі.

– Піжон, значить, – усміхнулась продавчиня. – Такого чепуруна я коли б побачила, то вже ніколи не забула. Ні, не бачила. Це ж треба, в капелюсі!

До ґанку підійшла жінка, і продавчиня повернулась у магазин.

Таня задумливо дивилась їм услід.

– Ну, їдемо чи будемо стояти? – незадоволено запитала Лариса.

– Мене всі обманюють, або я збожеволіла… – пробурмотіла Таня.

Проїхавши ще одну калюжу, Лариса простягнула телефон:

– За п’ятнадцять дванадцята. Давай, дзвони. Але багато не балакай, у мене мало грошей на рахунку.

Таня набрала номер Олени.

– Доброго дня, це – Таня.

У відповідь вона почула шепіт:

– Запишіть номер.

– Ларо, запиши номер. Лєно, почекайте.

Лариса зупинила машину і витягнула з бардачка шматок олівця і потерту карту доріг.

– Кажи.

Таня продиктувала номер, і Лара записала його на берегах карти.

– Це номер жінки, яка продала нам будинок, – тихо продовжила Олена, – її звуть Ольга Максимівна Демиденко. Сусіди казали, що в неї є син Роман.

– Лєно, дуже дякую.

– Хай щастить.

– Чий це номер? – запитала Лариса.

– Ольги Демиденко, це мама Романа. Я мушу їй зателефонувати!

– Але ж це не мобільний номер, а стаціонарний. – Лара невдоволено поморщилась. – Усі мої гроші згорять.

– Я заплачу!

На щастя Лариси і нещастя Тані, на дзвінок ніхто не відповів.

– Ларо, допоможи мені дістатись до свого авто. У мене кожна година на рахунку…

– Як я допоможу? В об’їзд не вийде, дорога не для моєї тарантайки, та в мене і бензину забракне…

– Перевези мене на човні.

– Я ж казала тобі, що мій човен іще не готовий, його треба обробити смолою.

– На березі є човен ченців.

– Ну, знаєш, я не беру чужого, не спитавши.

– Перевези, Ларо, я тебе благаю! Я не тільки заплачу тобі, а й бензин наллю, там літрів п’ятдесят. Собі залишу тільки, щоб до заправки доїхати. А ти візьми із собою каністру.

Лариса невдоволено нахнюпилась, подумала і зітхнула: