– Нехай, помагати, так помагати.

Коли вони під’їхали до будинку Лариси, її тато підвівся з лавки біля воріт.

– Ви шо так довго? – обурився він. – Обід уже давно охолов.

– Ти ж знаєш нашу дорогу! – відповіла Лара.

– Я її ще з дитинства знаю, гарніше не стала. Щас ворота відчиню.

– Я не буду заїжджати, я відвезу Таню.

– Кудою це ти її повезеш?

– Кудою-кудою! До річки. Їй додому треба.

– Мат-т-ти рідна! – Дід сплеснув руками. – Та в неї вночі температура була за шорок, кудою вона поїде?

– Тато, не чіпайте її, я потім усе поясню, – сказала Лара, прямуючи до сараю.

– Ну, раш так. – Він махнув рукою. – Поїмо і поїдемо. І я з вами прогуляюсь.

Після обіду Таня поклала на стіл гроші:

– Це вам, дякую за все.

Лариса взяла папірці, перерахувала, і задоволена пішла в іншу кімнату.

– Ларо, дай мені, будь ласка, папір, мені треба номер телефону переписати, – крикнула їй вслід Таня.

* * *

Втрьох вони штовхнули човен у річку. Лариса ступила перша.

– Сідай, – сказала вона і поклала руки на весла.

Дід витер піт із чола:

– Шашливо тобі, доцю, не поминай лихом.

Таня обійняла його, зняла туфлі й ступила в човен.

– Нехай вибачать мені брати-ченці, що взяла без дозволу, – сказала Лариса і почала гребти, керуючи човен до протилежного берега.

Авто було цілим, неушкодженим і вимитим дощем. Лара спритно запхала гумовий шланг у бак. Коли дві дванадцятилітрові каністри наповнились, вона витягнула шланг, струсила й обережно повісила на каністру.

– Вибач, коли що не так, ми народ простий, – сказала вона, витираючи руки об кофтину.

– Ти теж мені вибач, стільки клопотів зі мною.

Вони обійнялись, і Лара поплескала Таню по плечах:

– Ну, час рушати.

Таня витягнула з багажника сумку.

– Який гарний колір, я такої бірюзи ще не бачила! – вигукнула Лара. – Певно, дорога?

Таня не відповіла.

– Я питаю, сумка дорога?

Таня кивнула.

– Скільки коштує?

– Не пам’ятаю.

– Не пам’ятаєш! – хмикнула Лара. – А ким ти працюєш?

– Я журналіст.

– А-а, ну, так вам багато платять.

– Не всім.

– Слухай, а ти дійсно бачила свого Рому?

– Так, я його бачила, – відповіла Таня, витягаючи годинник з-під сидіння.

– Таню…

– Що?

– Ти, справді, скоро помреш?

Таня вдягнула годинник на руку і промовчала.

– Може, треба операцію зробити?

– Може, і треба, – нервово відповіла Таня.

– А чому в тебе такий старий годинник? Це ж неподобство.

– Для мене він безцінний.

– А-а… подарунок, мабуть?

– Так.

Лара зажурилась.

– Ти зараз до Харкова їдеш?

– Ні, я їду шукати Рому.

– Жартуєш?

– Я ніколи не жартую.

Лариса шморгнула носом і незграбно торкнулась рукою Тетяниного чола:

– Знову гаряча! Як же ти поїдеш? Боже, що ж мені з тобою робити? На, тримай. – Вона зняла кофтину. – У мене таких багато, бери.

– Не треба, тобі буде холодно.

– Бери, у моєму багажнику повно всякого барахла, я знайду чим загрітись, а в тебе нічого немає. Ввечері холодно буде. Бери, кажу!

– Не треба, в машині є кондиціонер.

– А, ну да, я забула. А в моїй таратайці пічка ледве працює.

Авто завелось із першого разу. Таня поставила телефон на зарядку і хотіла зачиняти двері, але Лариса зупинила її.

– А ось ще… – Вона запнулась. – Може, тобі треба приїхати в монастир? Його тут не просто так побудували, тут було багато дивного, такого, що важко пояснити. Віряни приїжджають здалеку, щоб вилікуватись…

– Я не вірю в Бога, – перебила її Таня. – Дякую тобі за все, але мені треба їхати, – вона стримувала в собі бажання накинутись на Лару, бо та забирає в неї безцінний час.

– Послухай. – Голос Лари тремтів. – Ти така молода, за що тобі таке?

– А ти запитай у свого Бога.

Таня розвернулась і поїхала до шосе. Вона ще довго бачила в дзеркалі заднього виду темну постать. Лариса самотньо стояла посеред темного поля і махала їй рукою.

Таня продивилась повідомлення на телефоні. Сім разів дзвонив Осока. Вона набрала телефон сина, але Дмитро не відповідав.

– Я люблю тебе, – сказала вона, слухаючи гудки.

Завтра об одинадцятій відкриття виставки, і вона повинна туди потрапити.

Таня різко загальмувала і зупинилась на узбіччі. Так різко, що їй посигналили. Усі, мабуть, крутять пальцями коло скроні й показують непристойні жести. І жодному не спала думка, що їй стало зле.

Вона довго борола свій відчай і сльози. Але поборола. Сама, як завжди.

Потім знову зателефонувала Ользі, і знову ніхто не відповів. Пошук в Інтернеті адреси за прізвищем і номером телефону нічого не змінив, і вона подзвонила Осоці.

– Де ти? – вигукнув він. – Я вже другий день телефоную, а ти поза зоною.

– Я під Києвом. Мені потрібна твоя допомога.

– З радістю допоможу тобі.

– Запиши, будь ласка, телефон. – Вона продиктувала номер.

– Чий це? – запитав Осока.

– Ольги Максимівни Демиденко. На дзвінки ніхто не відповідає. Мені потрібна адреса.

– Ти в Інтернеті дивилась?

– Так, але там нічого немає.

– Окей, я спробую пробити по своїх каналах.

– Я дуже сподіваюся на тебе.

– Дай мені п’ятнадцять хвилин.

Таня заправилась і поповнила рахунок Лариси. Коли вона виїхала з заправки, задзвонив телефон.

– Записуй, – сказав Осока. – Цей номер зареєстрований на Максима Роя за адресою: Київ, селище Золоте, вулиця Полтавська, одинадцять.

– Отакої… Це, мабуть, дідусь Романа.

– Якого Романа?

– Не має значення, є номер квартири?

– Це приватний будинок. Золоте – одне із елітних селищ під столицею.

– Знаю.

– Коли будеш у Харкові?

– Сподіваюсь вилетіти сьогодні нічним рейсом.

– Бажаю успіху!

– Дякую, Осоко, він мені зараз дуже потрібний, як ніколи.

* * *

«Жовта преса» писала, що Золоте – це велика кількість приватних ворожих фортець, що змушені стояти поряд. Огорожі в селищі такі високі, що за деякими не видно навіть дахів будинків.

На розі вулиць Полтавської та Зеленої Таня повернула ліворуч і через дві ділянки опинилась біля будинку номер одинадцять із височезним парканом і автоматичними воротами. Вона вийшла з авто і натиснула на дзвінок. Почекала, знову натиснула, але тиша за огорожею була незмінна.

Вона вкотре набрала номер телефону, але ніхто не відповів. Перейшла на протилежний бік вулиці, щоб побачити бодай щось, але побачила лише верхівку темного даху. Таня думала над тим, що ж їй робити далі, аж раптом біля воріт із табличкою «Полтавська, 13» зупинилось авто.

Таня побігла до нього. Скло опустилось, і вона побачила вгодоване жіноче обличчя.

– Чого треба? – невдоволено запитало воно.

– Я шукаю Максима Роя і його дочку Ольгу, вони ваші сусіди…

– Не знаю таких, – відрізала жінка і підняла скло.

– Мені дали ось цю адресу: Полтавська, одинадцять. – Таня не відходила від авто, що заїжджало у двір.

Скло знову опустилось.

– Геть з моєї території, зараз собак спущу!

– Будь ласка, допоможіть мені, – молила Таня. – Я приїхала з Харкова…

Але її слова нічого не змінили на ворожому виразі обличчя жінки.

– Мені плювати, звідки ти приїхала, хоч із того світу, – сказала дама, вивалюючись із машини. Під пахвою вона тримала болонку з пишним бантом на голові. Болонка піддзявкувала. – Тобі теж плювати, моя дівчинко, – сюсюкала дама і цілувала собаку в маківку. – Зараз ти поїси, моя лялечко, – заголосила вона і, важко перевалюючись з ноги на ногу, пішла до будинку. – Свєтка! Ми збираємось їсти!

На порозі вже стояла дівчина у фартуху з мереживом.

– Доброго дня, Анжеліко Іванівно!

– Обід!

– Хвильку, Анжеліко Іванівно!

– Ворота зачини!

– Хвильку!

– Вибачте, я шукаю Максима Роя і його доньку, – сказала Таня, коли служниця підійшла.

– Знати нічого не хочу. Вийдіть за ворота!

– А хто може знати?

– Кінь в пальто!

Таня дивилась, як зачиняються ворота, аж раптом її хтось покликав.

– Агов, панянко, кого шукаєте?

На протилежному боці вулиці, біля огорожі, стояв, пахкаючи сигаретним димом, літній опасистий чоловік у ратиновому пальті й каракулевій шапці-вушанці.

– Максима Роя і його дочку Ольгу.

– А навіщо вони вам?

– Насправді, я шукаю Романа, ми разом учились. Улітку буде зустріч випускників, усіх знайшли, а його ніяк не можемо. Я в Києві у відрядженні, ось і вирішила заїхати.

Чоловік кинув недопалок на землю:

– Максим помер п’ять років тому, у жовтні. Я й сам не одразу дізнався. Тут зараз яка мода? Нікому нічого не казати. Під’їхав до воріт, натиснув кнопку – і шмиг у двір! Раніше такого не було, раніше у Роїв життя кипіло, гості приїжджали, шумно було. А тепер тиша. Ось скажіть, як можна було такий будинок покинути? Жили, жили, аж раптом гоп – і все! У них там бур’ян – осьо який! Мені ось так буде, – він провів по горлу кривим пальцем.

– І ви не знаєте, де вони зараз?

– Мені вони не доповідали. Я хто такий їм? Біднота, вони й ніколи не віталися зі мною. Вони багаті, а я ось. – Він тицьнув пальцем за спину, де стояв старий пошарпаний будинок. – Я тут усім як кістка в горлі. Але я свою землю не продам, мій батько тут помер, і я тут помру, і нічого вони мені не зроблять, ці олігархи і депутати!

– Це ваше право – жити там, де ваше серце.

Чоловік примружився:

– А ви розумієте, що до чого.

– А з ким Рої віталися?

– Ні з ким, – заперечно махнув головою. – Тут ніхто ні з ким не вітається, а тим більше Рої. – Він підвів указівний палець. – Максим був великою партійною шишкою. Кажуть, він Горбачова знав особисто, а ця Анжеліка вирішила, що коли влада комуністів закінчилась, то Рої вже бідні й продадуть їй будинок. Пішла вона до них і сказала, що купить. А її так послали, що вона два дні на прислугу кричала, дівки боялись слово сказати. Дурепа вона, не розуміє, що Рої ніколи не збідніють, – він засміявся. – Чорта їй лисого, а не дім Максима, їй до гробу жити в будинку номер тринадцять. Ви б оселилися у будинку з номером тринадцять?

– Навряд чи.

– Вона і до мене підкочувалась, мовляв, продавай, зараз ніхто грошей не має, а в мене є! Але мене не купиш, я їй так і сказав.

Таня подивилась на годинник.

– Дякую, мені треба їхати, усього вам найкращого, – сказала вона і пішла до авто.

– Агов, ви куди?!

Вона повернулась:

– Мені треба встигнути на літак.

Чоловік підійшов до неї:

– Я ще не все вам розповів. – Він багатозначно закашляв і зашепотів. – Минулого травня там стріляли. – Він показав на будинок Роїв.

– Стріляли?

– Ага, вночі. Три постріли, один за одним, і з різної зброї. Ось після тієї ночі стало тихо, немов будинок вимер.

– А хто стріляв і навіщо? – запитала Таня.

Чоловік знизав плечима:

– У цьому селищі все шито-крито… І мало не в кожного зброя є. Раніше як було? Душа і ворота відчинені – заходь хто хоче, все про всіх знали, нічого не приховували. Весілля всією вулицею святкували, і в останню дорогу всі проводжали. Ось у старшого сина Роя, Васьки, було кохання із дівчиною з цього будинку. – Чоловік показав на високу огорожу, поряд із його хатиною. – Усі думали, що одружаться, весілля чекали. А вона раптом гоп – і за іншого заміж вийшла. Прожила з ним трохи, років п’ять-шість, а потім захворіла і померла. Ось так… Пліткували, що відтоді життя Васьки пішло шкереберть. Не в сенсі грошей, звісно…

– А де він живе?

– Не знаю я, це ж давно було, років сорок тому. Знаєте, хто тут жив? – пожвавився чоловік, показуючи пальцем на ворота Анжеліки. – Міністр! – Він знову звів указівний палець. – А тепер? Тьфу! Баба без роду без племені, але з доларами. Так… Як розвалили Совєтський Союз, сюди понаїхав бандитський непотріб із мандатами і понастроював мури…

– А поліція приїжджала після тієї стрілянини? – продовжувала випитувати Таня.