* * *

– Що означає – не жаліла? – запитала Таня.

– Те й означає, – буркнув Гринчук. – Допоки півень не клюнув в одне місце, вона нікого не слухала. – Він збільшив швидкість і обігнав автобус. – Стала слухати, тільки коли захворіла. Але вже пізно. В неї рак.

– У мене теж, – мовила Таня.

– О Боже, – видихнув Гринчук і поглянув на Таню. – Що ж це таке робиться на світі білому?

Більше вони ні про що не говорили.

У прокаті Таня здала машину, сіла в патрульну, і її завезли до терміналу.

– Я вас проведу, – сказав Гринчук, коли вони приїхали в аеропорт.

Левченко залишився в машині, а Гринчук повів Таню в зал. Він постійно йшов попереду, немов хотів розчистити їй дорогу. Прощаючись біля каси, сержант стиснув її руку у своїй руці, побажав не сумувати і пішов.

* * *

Таня зовсім не очікувала, що в Харкові її зустрінуть. Осока підійшов до неї, тримаючи в руках букет невеличких троянд:

– З поверненням!

– Ти? Дякую. – Вона взяла троянди. – Ти дуже уважний.

– Я радий, що ти вдома, чесне слово. – Осока притиснув долоню до серця і усміхнувся.

– Ти п’яний?

– Так, трошки, я був у гостях. – На його обличчі бігала нетвереза усмішка. – Де твій багаж?

– Я без багажу.

– Ходімо до таксі, допоки люди не збіглись. Я без авто.

– Не потрібно, моє тут, на стоянці.

Коли вони зайшли на паркінг, Михайло запитав:

– Ти знайшла Ольгу Демиденко? Я дав правильну адресу?

– Адреса правильна, але я нікого не знайшла.

– Чому?

– Вдома нікого не було.

– Може, треба ще раз поїхати, я складу тобі компанію.

– Краще б ти зараз не приїжджав, – різко мовила Таня.

– Чому? – розгубився Осока.

– Бо ти п’яний!

Вона пришвидшила ходу, Михайло майже біг за нею. Раптом вона зупинилась і розгублено подивилась навколо.

– Щось не так? – співчутливо запитав Осока.

– Я не пам’ятаю, де залишила авто.

– Не проблема, дай талончик.

– Талончик? Який талончик?

– Паркувальний, – сказав Осока, уважно вдивляючись їй в очі. – З тобою все гаразд?

– Та все добре зі мною! – огризнулася Таня.

Раптом земля захиталась, машини підскочили і, блимнувши вікнами, гірляндою застигли в повітрі. Щось шорстке торкнулось щоки.

Це був асфальт. Таня спробувала підвестися, але асфальт знову втік з-під ніг.

– Таню!

Михайло ще щось кричав, а можливо, то був не він – вона чула голоси, немов потрапила під воду. Пил лоскотав ніздрі, було тяжко дихати. Хтось підняв її за плечі і посадив. Сидіти було незручно, у спину впиралось щось тверде. Це було колесо автомобіля. Панчоха порвалась, коліно було вимащене чи то брудом, чи то кров’ю, але болю Таня не відчувала.

– Що з вами? Я лікар, – почула вона.

Таня підвела голову і побачила стурбоване жіноче обличчя. Ця стурбованість її розсмішила. До такого сміху, що її почало розривати на частини. І вона засміялась. Спершу тихо, а потім сильніше. Вона сміялась, і з кожним нападом сміху в потилиці наче щось росло. Тепер це «щось» хотіло вибухнути в черепі й видавити очі.

Мабуть, «йому» це вдалося. Обличчя лікаря було останнім, що вона бачила.

* * *

До відкриття виставки залишалось дві хвилини, але мами не було. Це засмутило Дмитра. Він був упевнений, що мама приїде, незважаючи на те, що він її не запросив. У Фейсбуці вже давно висіло оголошення, ректорат розіслав батькам запрошення, але особисто мамі він нічого не казав. Він узагалі давно їй нічого не казав.

Під час церемонії відкриття Димко був неуважним і шукав її очима. Увечері хотілось зателефонувати і дорікнути, але вона ж скаже: «Ти мене не запросив». І що він на це відповість?

Чому йому раптом захотілось її побачити? Можливо, тому що він покохав, а навпроти, смакуючи піцу, сидить кохана?

Розділ 6

Мабуть, у жодному місті немає лікарні з назвою «Помірки». «Я лежу в Помірках», – каже хворий, і напрошується порівняння: потьмяніти, померти. Кожен харків’янин здригається, коли чує це слово, оскільки в цій лікарні лежать онкохворі. Та й у назві немов ховається холод вічної ночі: «Сизі померки ночі… Нехай його важка покриє хмара, і померки наповнять його страхом».

Михайло Осока відчинив багажник і взяв букет троянд.

З аеропорту він разом із Тетяною поїхав на кареті швидкої допомоги. В Помірки. Довго чекав у вестибюлі, але його до неї не пустили – вона так і не прийшла до тями. Наступного дня він приїхав з білими трояндами, його впустили, він просидів біля неї, говорив усе, що спадало на думку, і вірив, що вона його чує і це допоможе їй прокинутись. Він познайомився з лікарем, і той сказав, що у палаті не можна тримати квіти, але Михайло знову приніс троянди. Ну і нехай вони собі стоятимуть на столі чергової медсестри – Тетяна, напевно, все чує, і їй приємно.

Він ішов коридором і згадував незворушне обличчя Тані, її тремтячі повіки. Здавалось, що вона ось-ось розплющить очі, але цього не відбувалося. І ще він згадав вираз її обличчя, коли вона сказала: «Ти п’яний», – він був настільки злий, що по його тілу побігли мурашки.

Чим ближче він підходив до палати, тим страшніше йому було від усвідомлення, що насправді сталося. Одна мить – і людина, яка ходила, говорила, чула, бачила, усміхалась, сумувала, любила, ненавиділа, надіялась, мріяла і сама керувала своїм життям, раптом стає безпорадною. Добре ще, що він був поряд. Йому було нелегко, він дуже налякався, але допомогла невідома жінка-лікар, яка казала, що йому робити.

* * *

– Покладіть її в машину, – сказала лікар.

Михайло взяв Таню на руки і поклав на заднє сидіння авто.

– Не так далеко, нехай ноги залишаться ззовні, – скомандувала лікарка. – Сідайте біля голови і підсуньте під голову подушку.

– Яку? – розгубився Осока.

– Та ось вона, на сидінні!

Михайло взяв надувну подушку, запхав Тані під голову руку, щоб підвищити, і раптом волосся з’їхало їй на чоло. Від несподіванки він підскочив і вдарився головою.

– Перука? – запитала лікар, просуваючи голову в машину.

– Здається, що так.

– Не бійтесь, знімайте.

Михайло дивився на голомозу Тетянину голову.

– Чого розсілись? Шукайте документи! – крикнула лікар, розстібаючи верхні ґудзики на Тетяниній сорочці. – Мгм… в неї висока температура.

Він почав порпатись у сумці й знайшов баночки з капсулами.

– Що це? – запитав він.

– Погані справи, – відповіла лікар, примружуючи зір на баночки. – Вона онкохвора.

– Що ви сказали? – перепитав Михайло, чудово розуміючи, про що йдеться.

– Документи шукайте! – блиснула очима лікар.

Осока простягнув водійські права Тані. Лікар кудись зателефонувала і за кілька хвилин повідомила, що Таня стоїть на обліку в онкологічній клініці.

– Її треба везти в Помірки, – завершила вона, повертаючи Михайлові ліки і водійське посвідчення. – Зараз викличу швидку.

* * *

Таню поклали в палату, вікна якої виходили на берег озера, за озером стояв густий сосновий ліс. Осоці сказали, що вона вже лежала тут минулого року і зараз у неї рецидив.

– Доброго дня.

Таня розплющила очі.

Обличчя Тараса Олеговича наблизилося:

– Як ви почуваєтесь?

Його холодні пальці стиснули зап’ясток.

– Я в лікарні…

– Так.

Таня перевела погляд на стіну. Вона вже була в цій палаті – колись на протилежній стіні висіло щось невелике і прямокутне. Можливо, картина або фото. Її забрали, дірку в стіні майстерно замазали, але залишилась світла пляма. Це було помітно, тільки коли лежиш. Раніше біля вікна стояв стілець, а тепер там було крісло з дерев’яними підлокітниками. А ще на консольному столику біля дверей з’явилася скляна ваза з кульками.

– Я вже тут лежала.

– Так, це та сама палата. Вона була вільна, коли вас привезли.

– Привезли? Хто мене привіз?

– Швидка допомога, з аеропорту. І ваш друг вас супроводжував, Осока.

– З аеропорту? Котра година?

Лікар поглянув на зап’ястя:

– Пів на десяту.

– Чудово, я ще встигну. – Таня втерла зіпріле чоло і сіла. – Тарасе Олеговичу, мені треба поїхати, я ненадовго. У сина відкриття виставки.

– Коли?

– Об одинадцятій. – Вона звісила ноги з ліжка.

Стіни захитались, але Таня не впала, встигнувши спертись на плече лікаря. Він підтримав її і допоміг стати на ноги.

– Зі мною все гаразд, – промовила вона, поборюючи шалену неміч.

Ноги тремтіли і підломлювалися, груди стисло, не даючи вдихнути, миттєво заболіли всі м’язи спини, плечі, руки, немов вона цілий день тягала щось важке.

– Мені треба їхати, – прошепотіла вона і знесилена впала на руки лікаря.

Він поклав її та накрив ковдрою.

– Мені треба їхати… Відкриття виставки, він не пробачить мені.

Тарас Олегович сів на край ліжка.

– Таню. – Його обличчя стало надто серйозним. – Який сьогодні день?

– Який? Звісно, понеділок.

– Сьогодні середа.

– Середа? Яка середа? Що ви таке кажете? Сьогодні понеділок. Я прилетіла в Харків у неділю вночі.

– Сьогодні середа, – вперто повторив лікар, – двадцять сьоме квітня.

– Двадцять сьоме квітня? Я вам не вірю! – Таня сіла і знову спробувала встати, але він грубо вхопив її за руку.

– Якщо ви будете так поводитись, я випишу вас до бісової мами!

Вона знесилено впала на подушки і стулила повіки. Лікар знову накрив її ковдрою.

– Ви знущаєтесь над собою, як остання… як остання ідіотка!

– Не кричіть на мене!

– Знаєте що, Тетяно, змініть собі лікаря. – Він здійняв обидві руки. – Я погоджуюсь. Ви не хочете лікуватись, ви нічого не хочете, а я не хочу битись головою об стіну. І не хочу виглядати непрофесіоналом. Все, крапка!

Тарас Олегович хотів підвестися, але Таня вхопила його за рукав:

– Зачекайте… як таке могло трапитись? Більш ніж дві доби…

– Дуже просто. У вас двостороння пневмонія, висока температура. Ви були непритомні, вас ледве привели до тями.

– Але при пневмонії не непритомніють…

– Так, це правда, але ваша пухлина нікуди не зникла. – Лікар забрав руку, підвівся і пройшовся палатою. – Ви хотіли, щоб я вам казав правду. Так ось. – Він заклав руки за спину і похитався на каблуках. – Така довготривала непритомність свідчить про незворотні процеси, але розпочати лікування я не можу і не хочу. Нехай цим займаються інші, – нервово закінчив він.

– Чому?

– Чому? – Його погляд налився злістю. – Я не можу так працювати, я не розумію, що відбувається. Ви завжди слухали мене, боролись, тому минулого разу ми перемогли. А зараз я розмовляю з глухим пацієнтом. Ви розумієте, до чого це призведе?

– Розумію. Пробачте мені…

Тарас Олегович насупив брови, щось пошукав поглядом на підлозі й зітхнув:

– В інституті нам розповідали історію: під час війни в одній палаті лежали два солдати одного віку і з однаковими пораненнями. Один одужував, а інший марнів на очах. В кінцевому результаті вижив тільки один. Знаєте чому? – Він зробив багатозначну паузу. – Бо він хотів жити.

– Я хочу жити.

– Тоді якого біса ви втекли? Що мені тепер робити, чорти б вас забрали! – Тарас Олегович повернувся до Тані спиною і обперся руками об підвіконня.

– Мені треба було знайти одну людину, – пояснила Таня.

– І що, знайшли?

– Знайшла! – з викликом відповіла Таня.

– Я радий, – відповів лікар, але радості в його голосі не було. – Мені потрібно іти.

Коли він пішов, Таня набрала номер учительки.

– Оксано Прокопівно, це Таня.

– Ой, яка я рада вас чути! Ви знайшли Рому?

– Так, я бачила його, але потім ми знову загубились. Сама не знаю як…

– Загубились? Треба ще раз шукати! – жваво відповіла Оксана Прокопівна.

– Поки що це не просто. Я трішки застудилась.

– Ну, як ви так, дівчинко моя, – дорікнула вчителька. – Треба тепло вдягатись, погода тепер примхлива. Треба себе шанувати!

Таня усміхнулась:

– Оксано Прокопівно, в житті буває різне… буває, нема бажання себе шанувати. Як із вашим оселедцем.