Вчителька відповіла не одразу:

– Так, Тетянко. Мені соромно, але це зовсім інше, це непереборне бажання. На щастя, воно в мене одне.

– Ось і в мене було єдине непереборне бажання.

– Якщо єдине, тоді не все так страшно. До речі, Галя приходила, вибачалась. Я розказала їй, де ви працюєте. Це її засмутило. Мені її справді шкода.

– А мені ні, – сказала Таня. – Оксано Прокопівно, я дуже хочу спати, я вам ще зателефоную. До побачення!

– До побачення, моя люба! Бережіть себе!

Таня поклала телефон, повернулась обличчям до стіни і почала провалюватись у сон.

* * *

Михайло зайшов у палату і обережно зачинив за собою двері. Таня лежала на спині і, здається, спала.

– Привіт, – тихенько промовив він і подивився на температурний аркуш. На ньому було чотири записи, останній з яких – «39,2», що був півгодини тому. – Це пурпурові троянди, – продовжив Осока, намагаючись приховати своє хвилювання. – Ти пам’ятаєш пурпуровий колір? Моя секретарка завжди з такою помадою, це жахливо, а вона не розуміє. І ніхто їй навіть не натякне про це. Дивно, правда? Я теж їй нічого не кажу, але, мабуть, треба сказати.

Осока підійшов до консольного столика, на якому стояла велика скляна чаша, на дві третини заповнена кольоровими кульками. Поклав троянди поряд. Узяв жменю кульок і почав їх розглядати.

Рука затремтіла – і кульки зі стуком посипались на підлогу.

– Чорт! – крикнув він, розгублено спостерігаючи, як вони розбігаються по палаті.

– У цій палаті надто часто згадують про чорта, – зітхнула Таня.

– Ой, привіт! – Михайло намагався ногами зупинити кульки.

– До біса їх! – Вона замружилась і поклала руку на чоло.

Осока підійшов до ліжка.

– Мені казали, що ти приїхав разом зі мною на швидкій.

Михайло кивнув головою.

– Тепер тобі все відомо.

Він знову кивнув.

– Це ти розповідав про Індію?

– Так. Ти чула мене?

– Так, чула, але не могла поворухнутись.

– Нічого, скоро будеш бігати і зможеш поїхати куди завгодно.

– Ні, я вже нікуди не поїду. Хіба на крилах полечу. – Таня закашляла. – Де моє авто?

– Тут поряд, на стоянці. Я вчора пригнав.

– Я дуже вдячна тобі.

– Не варто… А хто такий Рома? Ти кілька разів повторювала це ім’я, ну… коли була непритомна. І коли по телефону зі мною розмовляла…

– Роман – це батько Дмитра. – Таня закашляла. – Я полетіла в Київ, щоб його знайти.

– Знайти? Ти не знаєш, де він? Ви що, не спілкуєтесь?

– Ні.

– Знайшла?

– Не вийшло.

– А хто така Ольга Демиденко?

– Романова мати. У його батьків є будинок у Жовтоводську, я там теж була, але нікого не знайшла. Мені сказали, що їх давно ніхто не бачив. – Вона замовкла і подивилась Осоці в очі. – Осоко, мені знову потрібна твоя допомога, мені більше нема кого попросити.

– Будь ласка, Ладно, я все зроблю, що зможу.

– Знайди Рому. Поїдь до Києва, до Жовтоводська, знайди його. Я вмираю, я не можу залишити Дмитрика самого.

– Досить! Я не хочу про це чути!

– Дай сказати! – Таня знову закашляла, немов хотіла виплюнути свої легені.

Осока витягнув блокнот і ручку:

– Мені потрібні прізвища, адреси, телефони. Все, що тобі відомо.

Він записував, розпитував і знову записував, і весь час ловив себе на думці, що він теж сам, що йому скоро тридцять дев’ять, а не має дітей. Що він утомився від Софії, що вона тримає його залізною хваткою, спекулюючи тим, що він її жаліє. Він слухав Таню, і чим більше вона говорила, тим більше він хотів мати власних дітей, щоб так, як вона, переживати за них, страждати і перед обличчям смерті думати не про себе, а про дітей.

– Ніби все, – сказала Таня, і після короткої паузи промовила: – Ні, ще одне… Моє прізвище Зоріна. Я змінила його.

Михайло згорнув блокнот:

– Я все зрозумів. До Києва полечу завтра, а поки що пошукаю щось у Неті і зателефоную до одного хлопця, він мені винен. Він обожнює перетрушувати спідню білизну непростих людей і їхніх нащадків. А Рій, виходить, був непростим дядьком.

Таня звелась на подушки і схопила Михайла за руку:

– Ти знайдеш його, я вірю.

Вона заглядала йому в очі, немов там ховалась відповідь на найважливіше питання в її житті. Потім відпустила його руку і дістала із сумки гаманець.

– Ось, візьми, – Таня простягнула Осоці банківську картку, – тут достатньо грошей.

– Розуму позбулась? Я не братиму.

Осока нахилився і поцілував її в щічку.

– Я зроблю все, що зможу. Тримайся, я не дозволяю тобі розкисати. Коли я приїду, щоб ти була як огірок! – Він подивився на підлогу й усміхнувся. – Уявляю, як буде сваритись санітарка, збираючи ці кульки.

Він уже виходив із дверей, коли Таня покликала його.

– Якщо я тебе не дочекаюсь… ось, – Вона витягнула із сумки грубий зошит. – Це мій щоденник, віддаси його сину.

Михайло насупився:

– Не смій так казати, не смій втрачати надію, це злочин проти твого сина. А ще ти обіцяла стати моїм замом! – Він погрозив Тані пальцем.

В якусь мить в її очах загорілась іскра надії – і одразу ж згасла. Такі малесенькі вогники спалахують в очах дітей, які ще вірять у казки і чари.

– Я тобі телефонуватиму, – сказав Осока і вийшов з палати.

Щойно двері за ним зачинились, Таня подзвонила лікарю.

За кілька хвилин Тарас Олегович стрімко зайшов до неї.

– Давайте швидко, маю багато справ, – сказав він.

* * *

Найбільше дратувала в лікарні квапливість лікарів. І хірурги серед них найбільше поспішали. Таке враження, що десь на них чекає щось значно важливіше, аніж пацієнт зі своєю хворобою. Це «щось важливіше» таїться у неквапних теревенях із гарненькими медсестрами, у розгляданні каталогу з автомобілями за горнятком кави, у балачках по телефону з ландшафтним дизайнером. Чи може дорівнятись до цього пацієнт? Він же лише машинка для друку грошей.

Одного разу Таня йшла коридором і побачила розгублену жінку. Її голова була забинтована, а в долоні вона тримала таблетки й капсули.

– Вам допомогти? – запитала Таня.

– Їх так багато, – сказала жінка, дивлячись на свою руку. – Я не знаю, що з ними робити…

– А лікар дав вам схему приймання ліків?

– Ні.

– Хто ваш лікар?

– Симоненко.

Таня прочитала всі інструкції та на аркуші накреслила таблицю. Вертикально розмістила назви ліків, а горизонтально – години прийому. Із цією табличкою вона пішла в ординаторську. Там був майже весь персонал і стояв неймовірний гомін.

– Почекайте за дверима, – поважно сказав Симоненко, навіть не поглянувши на таблицю.

Таня вийшла з ординаторської і залишила двері відчиненими. Стоячи до дверей спиною, лікар продовжував розповідати про переваги свого нового авто. Потім обернувся і з невдоволеним обличчям хотів зачинити двері. Але Таня його зупинила.

Вона зайшла в ординаторську і сказала Симоненкові, що він безсердечна істота, що не має права називатися лікарем, і що його пацієнтка, яка чекає на його допомогу, вклала вагому частину у його новий триклятий автомобіль. І хоча б із цієї причини він повинен приділити їй більше уваги. Гомін затих. Лікарі один за одним вискочили з ординаторської, а Симоненко вткнувся носом у таблицю.

* * *

– Обережно, – сказала Таня, – на підлозі кульки.

Тарас Олегович із невдоволеною гримасою подивився спочатку на підлогу, а потім на квіти:

– Це ваш редактор буянив? Я ж сказав, що квіти приносити не можна… – він схилив голову до плеча. – Слухаю вас.

– Маю до вас прохання…

Таких прохань Тарасу Олеговичу чути ще не доводилось. Вислухавши хвору, він вийшов у коридор, тихенько зачинив за собою двері в палату і задумано підійшов до вікна. Внизу він бачив Осоку, той розмовляв по телефону і ходив туди-сюди біля машини. Проходячи повз сестринський пост, Тарас Олегович наказав забрати квіти із палати Ладної та пішов далі по коридору.

Він давно так не бігав, і за дві хвилини опинився внизу. Осока вже сідав у авто.

– Ей! – закричав Тарас Олегович. – Зачекайте!

Михайло зупинився.

– Ви добре знаєте сина Ладної? – запитав лікар, підійшовши до нього.

– Не більше, аніж дітей інших співробітників.

– Скільки йому років?

– Здається, трохи за двадцять. Студент…

– Де він живе?

– Тут, у Харкові.

– У Харкові? Дивно, вона вже лежала тут, а він жодного разу не приходив. Ви не знаєте, які в них стосунки?

– Чому ви ставите такі питання мені? Запитайте в Ладної, вона ж мама.

– Не можу. Річ у тім, що вона щойно попросила мене у випадку її смерті не повідомляти синові, спалити тіло в крематорії, а прах зарити під лавкою у парку, в Жовтоводську, це під Києвом. Вона намалювала план парку, лавку вказала. – Лікар розгорнув складений вчетверо папір. – Гроші залишила. І тільки після цього можна сказати синові про її смерть, ось його номер телефону. Вона категорично заборонила дзвонити йому до того…

Осока подивився на папір і промовчав.

– Я вважаю, що це недобре – не казати синові, – мовив Тарас Олегович. – Думаю, ви єдиний, хто може якось вплинути на неї.

Осока скуйовдив волосся і пробурмотів:

– Дурня якась…

– Це не дурня, це хвороба, – зітхнув він, – і медицині вона не під силу, в її мозку вже відбулися незворотні зміни. Може, зателефонувати її синові, нехай прийде? Це ж для нього буде такий удар…

– Удар? – не приховуючи єхидства перепитав Михайло. – Його мама хворіє, а він жодного разу не прийшов! Та пішов він знаєте куди!? Вона не хоче його бачити, і крапка! Слухайте. – Осока боляче стиснув плече лікаря. – Мені треба зараз їхати… це її бажання… це для неї. Зробіть усе можливе, аби вона мене дочекалась, прошу вас.

– Це від мене не залежить.

– Прошу вас!

Тарас Олегович побачив в очах Осоки сльози.

До вхідних дверей лікар розмірковував про ситуацію, що склалася, але тільки переступив поріг, як одразу про все забув.

Якби не такі властивості характеру, він би вже давно збожеволів у стінах цієї клініки, яку всі називали «Помірки».

* * *

Аеропорт «Бориспіль» зустрів Осоку мжичкою і сильним вітром, але це не зіпсувало його настрій – у Київ він прилетів не з порожніми руками. Осока вже дещо дізнався. Щоправда, це «дещо» було нечітким, і заради уточнення він мусив зустрітися з одним журналістом.

– Вулиця Володимирська, 51, – сказав Михайло, сівши в таксі. – Скільки звідси їхати?

– Зараз заторів немає, за годину доїдемо, – відповів таксист.

– Чудово. Я можу найняти вас на цілий день?

– А куди вам ще потрібно?

– Можливо, у Жовтоводськ.

– Я не проти.

– Чудово.

Осока дивився у вікно і спіймав себе на думці, що такого з ним ще не було: жодна жінка, окрім мами, не змушувала його так хвилюватись.

* * *

Якщо ви прийшли в редакцію о дев’ятій годині ранку і бачите на робочому місці журналіста, це означає, що він просидів тут усю ніч.

Вигляд у Олеся Марценюка, штатного працівника газети «Сьогодні», був ще й який: пожований, розтріпаний і злий. Ноут, що лежав на столі, розповідав про колотнечі, в які потрапляв його власник: на полірованій кришці було жорстко надряпано непристойне слово з п’яти букв. На огорожах і в під’їздах воно красується у варіанті з трьох букв, а тут до нього додали закінчення «ло».

– З’явився – не запилився, – буркнув Олесь, скривившись.

«Печія в нього, чи шо?» – подумав Осока, зняв плащ і кинув на спинку стільця.

– Ми тут говорити не будемо, – сказав Олесь. – Пішли.

Він запхав ноутбук під пахву, цигарку в зуби, штовхнув ногою двері й пішов до запасного виходу в кінці коридору. У коридорі пахло хлоркою і на підлозі ще були де-не-де мокрі плями. Біля сірих металевих дверей, що вели до сходів, стояло чотири пластмасові стільці.

– Бери, – сказав Олесь і схопив крайній стілець із наклейкою «Сьогодні» збоку.

Михайло послухався і взяв такий самий стілець. На двох інших була наклейка «Громада».

Вони піднялись сходами, і Олесь штовхнув білі фанерні двері. Зайшли у маленьке порожнє приміщення з брудним вікном – у курилку.