…Таня тримала в руках телефон, натиснула на кнопку – і екран засвітився, годинник показував пів на дев’яту. Вже можна подзвонити синові… Вона довго слухала монотонні гудки. Апарат не відповідав, як завжди. Але на цей раз вона не заплакала. Вона зрозуміла, що плакати марно, адже це нічого не змінює. Нічогісінько…

Таня вийшла на лоджію і вмостилась у кріслі.

«Думай про лоджію», – наказала вона собі й надпила з горнятка кави.

Так завжди хотілось, щоб тут було затишно, щоб вечорами хмеліти від вина, споглядаючи зірки, а зранку годувати пташок. Скільки разів вона приходила сюди просто так? Мабуть, ніколи. Лише у справах, заклопотана, щоб вивісити або зняти білизну, полити квіти, помити підлогу чи зігнати нахабного голуба. Чи не тут стоять крісла, щоб розмовляти з сином? Чи не для цього тут насаджено квіти? Не було часу… Потрібно було закінчити ремонт і аж тоді розпочати справжнє життя: ходити по хаті і не перейматися, що забруднишся об шпакльовані стіни, перед сном читати цікаві книжки, а не розрахунки за ремонтні роботи, проглядати модні журнали, а не каталоги будівельних матеріалів. І щоб ніколи не чути вигуків ремонтників. Щоб старі труби не змушували бігти додому із кінотеатру. А паркетник, єхидно усміхаючись, не просив би більшої оплати. А не заплатиш більше – заховає проколене яйце під підлогу, і доведеться потім зривати настил у пошуках джерела нестерпного смороду.

І хоча б один раз на тиждень відвідувати школу танців… Колись давно тато казав, що вона, Таня, його маленька принцеса, – а всі принцеси вміють танцювати. Вечорами тато брав свою маленьку красуню на руки і кружляв із нею під звуки танго, притиснувшись кінчиками носа одне до одного. «Танго – танець обіймів і щастя», – казав він, і Таня, обійнявши тата за шию, почувалася найщасливішою дівчинкою у всьому світі. І якщо десь звучало танго, Таня заплющувала очі і… в її голові випливали спогади з того, особливого, танцю з батьком.

А ще хотілося щовечора готувати смачну вечерю в затишній кухні, а потім разом із сином переглядати дурнуваті передачі по телевізору або ж балакати про все на світі.

* * *

…Якось у магазині Таню гукнула однокласниця. Богдана приїхала в Харків у відрядження і була здивована, зустрівши її. «А в Жовтоводську всі кажуть, що ти померла», – сказала вона. Після другого келиха вина Богдана запропонувала Тані роботу. Потрібно було супроводжувати фури з конфіскатом із Києва до кордону з Білоруссю. На кордоні – «своя людина», все пройде і всіх пропустять. Після того як фури перейдуть кордон, товар заберуть, а Таня отримає гроші. Четверту частину суми Таня залишить собі, а решту покладе на певний банківський рахунок. Таня погодилась і після восьми таких поїздок виплатила кредит за синову квартиру, а за наступних п’ять – освіжила ремонт у своєму помешканні, купила нові меблі і дещо відклала на «чорний день».

Довго чекати не довелось – гроші пішли на лікування. Але то вже пізніше…

Півроку тому Богдана знову зателефонувала, і Таня полетіла до Києва.

– Час уже не той… – мовила Богдана. – Але давай ще раз спробуємо. Вийде – зірвемо джекпот.

– А якщо не вдасться?

– Твої втрати – лише ціна квитка на літак.

Таня знову погодилась. Увечері чотири завантажені фури рушили звичною дорогою. Коли до кордону залишалось кілометрів сто, зателефонувала Богдана і повідомила, що «їхнього» митника заарештували.

– Викидай все в ліс і біжи звідти, поки митник не розколовся!

Водій запропонував поїхати іншою дорогою, щоб не проходити митницю. «Я тут орієнтуюся, – мовив він, – проїдемо, накинете по п’ятсот баксів на кожну фуру». За годину вони звернули в селище і вже, коли стемніло, виїхали на дерев’яний місточок. Перед мостом стояв знак – не більше трьох тонн.

– Виходьте з машини і візьміть свою сумочку, – сказав водій.

Наступні події Таня бачила, як уві сні: фура від’їхала від моста і завмерла, світло фар упирається в колоди, мотор гарчить. Спершу тихо, потім голосніше… і фура перетворюється на залізного звіра, який готується стрибати. Пролетівши повз Таню, фура перерахувала колоди і зупинилася на другому березі. Водій помахав рукою і наступна фура, прогарчавши та обдавши Таню пилом та їдким димом, перелетіла через річку на другий бік. Після четвертої фури Таня перейшла міст. Колона швидко переїхала через ліс, конфіскат опівдні передали покупцеві, і вона знову отримала гроші. Джекпот…

* * *

…Щось зашаруділо над головою, і до лоджії залетів горобчик. Він сів на край столу і одним оком безстрашно подивився на Таню.

– Ти від Дмитрика прилетів? – усміхаючись, запитала вона.


…Таня забрала Дмитрика із садочка, і він, затинаючись від емоцій, розповідає їй, як минув день. «Мамо, я потоваришував із горобчиком. Він сьогодні прилетів разом зі своїми друзями, вони завжди разом літають, бо так легше вижити, а ще так веселіше. І їх було так багато! Всі посідали на кущик і замовкли. А потім мій друг щось сказав – і вони всі почали так балакати! Одночасно всі! Я нічого не міг розібрати», – сумно сказав син. «А як ти дізнався, що це був твій друг? – запитала Таня. – Вони ж усі однакові». – «Ні, мамо, не однакові. Мій має синю плямку на голові».


– Доброго ранку, – сказала Таня.

Горобчик кліпнув очима. У нього не було синьої плямки на голові.

«А може, плямка є, просто я не бачу?» – подумала Таня і пішла в кімнату.

Вона не бачила синього кольору. І не лише синього.

* * *

…Головний редактор дивився у вікно, коли автівка Тетяни Ладної зупинилась на протилежному боці вулиці. Осока взяв цигарку до рота і жадібно затягнувся.

Дверцята відчинились – і він побачив Таню. Приталений сірий жакет, чорна коротка спідниця, чорні лаковані туфлі, бірюзова сумочка. Вона ніколи не вдягалась яскраво, але завжди виглядала вишукано. Особливо в чорному пальті (ще тиждень тому вона його вдягала). Жінки перешіптувались, начебто це річ від відомого італійського дизайнера і коштує шалені гроші. Може, коханець подарував? Вкотре Осока спіймав себе на думці, що зовсім нічого не знає про цю жінку, хоча й працює з нею ось уже п’ятий рік. А як можна було щось дізнатися про неї, якщо вона ні з ким не спілкується? На чоловіків вона не звертає уваги, на жінок теж. Може, фригідна? Та хіба з такими блакитними та глибокими очима бувають фригідні? Очі мов озера, в яких можна потонути. Він уже давно потонув. А тепер вона ще й схудла та змінила зачіску, її коротке волосся подобалось йому більше, ніж довге. Можна не сумніватись, що в неї хтось є, якщо вона зовсім не звертає на нього уваги. А може, він погано старається? Може, варто просто запросити її на вечерю? Якщо ж вона скаже: «Вибач, я не можу», – зовсім не потрібно червоніти, тоді можна сказати: «Давай обговоримо важливе питання… Я хочу запропонувати тобі посаду мого заступника». Ось і все, таким чином можна вирішити дві проблеми. Перша – як стати її чоловіком, а друга – знайти хорошого заступника. Адже нещодавно заступник заявив, що звільняється, оскільки рейтинг журналу падає і невдовзі впаде нижче плінтуса, і ніщо не зможе зупинити цей процес. Він помилився, і, мабуть, уже жалкує. Та ні, хай іде під три чорти!


Вітання сипались звідусіль. Таня усміхалась і дякувала, відповідаючи, що це заслуга всієї команди.

– Невдовзі ми переплюнемо «Максим», – сказав головний редактор, оглядаючи Тетянин кабінет. – Як тобі тут, не тісно?

– Ні.

Осока нервово поправив краватку:

– Слухай, Ладно, я давно хотів запросити… запропонувати тобі посаду свого заступника.

«Як завжди, сказав не те, що хотів», – подумала Таня.

Те, що хотів, Михайло говорив після ста п’ятдесяти грамів коньяку, і деякі жінки йому вірили. Але щоразу його історії повторювались. Спочатку йшлося про роботу, потім про покійну маму, за якою безмежно сумує. Далі він вихваляв красу своєї пасії. П’яніючи ще більше, він розповідав, що задля очей такої привабливої співрозмовниці готовий піти хоч на ешафот. А потім вони їхали до найближчого готелю. Мабуть, готель і був тим «ешафотом». Чекаючи на таксі, Осока театрально кидав свій шкіряний портфель на землю, і тримаючись за голову руками, стогнав: «Ти багіня!» Улещена пані, отримавши стільки чоловічої уваги, врешті здавалася і обдаровувала Михайла палкими пестощами… Але він швидко здувався, неначе пробита кулька. Більше не дивився в очі, задля яких був готовий піти хоч на край світу, натомість – втікав із готелю. Звичайно ж, заплативши.

Осока вдома, Осока на роботі та Осока під градусом – це три різних людини. На роботі – сама скромність і сором’язливість. Сором’язливий він переважно тому, що минулого вечора був п’яний як чіп і зовсім не пам’ятав, кому що обіцяв. Добре, що не забував, із ким їздив «на край світу». Удома на Михайла чекала дружина Софія. Вона була старша за нього на одинадцять років, колись працювала у відділі реклами, була так само запрошена в готель, але, на відміну від інших жінок, не дозволила Михайлові залишити її там. Вона привезла його до нього додому, роздягнула та поклала спати. Зранку повідомила, що болить голова і вона прийде на роботу пізніше, і Осока залишив їй ключі від квартири. Він думав, що Софія приїде на роботу і поверне ключі, але так не сталося. Вона вирішила залишитись того дня в нього. Додому Михайло прийшов пізно ввечері й, звичайно ж, під градусом. Софія зустріла його, роздягнула і поклала спати. Уже за тиждень вона перевезла свої речі. Поки він розмірковував, як це все сталося, Софія вийшла з душу у ситцевій нічній сорочці – дуже схожій на ту, яку носила його мама – і питання було закрите само собою. Зрештою, вона звільнилася з роботи й остаточно осіла в його квартирі. Осока таки припинив свої походеньки по готелях, та час від часу, проте, давав собі волю, особливо у відрядженнях.

Одного разу він спробував закадрити і Таню: кидаючи свій портфель на землю, прокричав: «Таню, ти точно Ларіна, чесне слово!» Таня йому відповіла, що коли йому треба скочити в гречку, то вона йому не складе компанію. Чи образився Михайло, чи ні – Таню мало турбувало, але з часом вона помітила, як він намагається упіймати її погляд, червоніє в її присутності. Часом Осока казав, що вона надто загадкова жінка, та він усе ж таки колись відкриє всі її карти…


– А твій заступник коли звільняється? – запитала Таня.

– Через півтора тижня.

– Він же може ще передумати за той час.

– Це йому вже не вдасться.

У двері постукали, і крізь шпаринку просунувся гострий ніс секретарки:

– Михайло, шеф телефонує, у дзвони дзвонить.

– Іду.

Ніс зник за дверима.

– То ти погоджуєшся?

– Звичайно. Хто ж від такої пропозиції відмовляється?

Осока тицьнув пальцем в екран монітора:

– Ти дивилася блог?

– Ще ні.

– Так давай разом подивимося, хвилинка в мене є…

– Пізніше, добре?

– Добре… Тоді я пішов.

– Ой, зачекай… У понеділок об одинадцятій у мого сина виставка, я буду на роботі по обіді.

– Зрозумів…

– Дякую.

Таня помахала йому рукою і увімкнула комп’ютер.

Добрий той журналіст, тексти якого викликають у читачів емоції. Немає значення, злість чи радість, – головне, щоб були емоції. Таня вміла це робити!

«Ви ідіотка!»

Дякую.

«Та тебе треба…»

Ого! Яка велика уява!

Але майже кожен четвертий лист був позитивним. Це вже добре.

Таня завершила роботу в блозі й узялася за нову статтю. Прочитавши її втретє, вона підвелася і підійшла до вікна – сьогодні вона вже не буде читати цей матеріал. Навіть якщо вона прочитає його ще сто разів, це не допоможе. Завтра зранку перегляне вкотре, і тоді всі помилки з’являться мов на долоні.

Задзвонив телефон. Це був її лікар.

– Вам треба до мене заїхати.

– Щось важливе?

– Так.


І ось вона сидить навпроти Тараса Олеговича, лікаря, який так оптимістично обіцяв їй одужання.

Рецидив… Яке неприємне слово, дзижчить, як трансформаторна будка. Навіщо він так часто повторює його?

– Чотири місяці тому ви сказали, що все добре, – перебила вона лікаря. – Ви обманювали?

– Я не обманював. Ви мене просили казати вам правду, якою б вона не була. Тоді чому ж «хороша» правда для вас – це брехня?

– Отже, пухлина росте?

– Знімки показують, що так…

– Ваші ліки чортам під хвіст!

– Тетяно, прошу вас заспокоїтись! Ми спробуємо інше лікування, більш ефективне…