– Сідай, – сказав Марценюк, відчиняючи вікно.
Михайло поставив стільчик на підлогу, застелену старим потрісканим лінолеумом, і сів.
– Хто замовив статтю? – запитав колега, струшуючи попіл у старе емальоване медичне судно, що стояло на підлозі. Емаль з країв була відбита, всередині лежало кілька недопалків і обгорілий сірник.
– Я не можу цього сказати.
– Можеш не казати, але май на увазі, що замовник тебе підставляє, – багатозначно сказав Олесь. – Він добре платить?
– Ні, це інше, я йому винен. – Михайло зробив наголос на «я».
– А-а! Нюхом чую, твій замовник чудово знає, куди ниточка веде. Йому не потрібен Рома Демиденко, йому потрібний хтось інший. Демиденко не та пташка. – Олесь гидливо скривився. – Дурний ти, раз вплутався.
Його злісна інтонація зачепила Осоку.
– Слухай, не треба свою злість на мені зганяти, – сказав Михайло. – Давай те, що потрібно, і я поїду далі.
– Не кип’ятись, просто ти задзвонив – і все спливло. – Олесь зіщулився, вдавив худі лікті в плаский живіт і нервово затягнувся. – Ти не знаєш, у що вскочив. Це небезпечно.
– Я колись казав тобі: «Це небезпечно, не втягуйся»? Я просто давав інформацію, а ти робив з нею все, що хотів.
– І що в тому хорошого? Подивився на мене: я що, схожий на успішного журналіста? Мені сорок два роки, а я сиджу в цій смердючій багатотиражці й колупаюсь у лайні найлайновіших людей країни. – Марценюк похитав головою. – Якби ж ти знав, скільки навколо гівна! – Він кинув недопалок у судно. – Нехай, як знаєш. – Олесь витер долоні об штани і розгорнув ноутбук. – Розпочнемо з покійника. Рій Максим Степанович, тисяча дев’ятсот двадцять шостого року народження, освіта вища технічна… Біографія потрібна?
– Давай усе, – Михайло простягнув флешку.
– Так, я скидаю все, що маю, решту розкажу. Дай телефон.
Осока витягнув із кишені телефон.
– У тебе один?
Михайло ствердно кивнув.
– Вибач, дорогий, – сказав колега, – дружба дружбою, а ноги порізно.
Він вимкнув телефон, витягнув акумулятор і все це повернув Михайлові.
– Що, все так серйозно? – запитав Осока.
– Я тебе попереджав. – Марценюк усміхнувся, показуючи жовто-коричневі зуби. – Мені за ту стрілянину в Золотому мало башку не відбили. Не жарти, знаєш. І ось, на пам’ять залишили. – Він тицьнув пальцем у лайливе слово на ноуті.
Його рука помітно тремтіла.
– Мстивий, сволото, – процідив Олесь і сплюнув у судно.
– Хто?
Олесь не відповів.
– Ну, давай викладай! – сказав Осока.
Марценюк закурив нову цигарку, випустив кільця диму, почекав, допоки воно розпливеться і, дивлячись кудись поперед себе, розпочав:
– Було це вночі з восьмого на дев’яте травня. Мені подзвонив знайомий мент і сказав, що в Золотому стріляли. Ну, я в машину – і туди. Машину залишив на розі. Підібрався до воріт, а там менти з кимось перешіптуються. Темно було, світло біля воріт не світило… Потім бачу: якась машина у ворота заїхала, а менти розвертаються і їдуть. Я перебіг на інший бік, там якісь кущі, напіврозвалена хата. Телефоную своєму менту, питаю, а він: «Йди звідси». Як так? А отак! Ну, я вирішив: як приїхав, то вже посиджу. Ну, досидівся – ворота відчинилися, а звідти, одна за одною, дві машини. Повз мене проїхали. Очі мої вже звикли до темряви, тому я їх роздивився. Перший «мерс», а за ним «хаммер»…
– Позашляховик?
– Ага. Їх, знаєш, небагато в Україні: раз, два – та й годі. Я обидві машини сфоткав. У мене такий апарат, що в негра в дупі все зафіксує, – з гордістю сказав Марценюк.
– І чиї то машини?
– «Мерс» належить Роману Демиденку. Після тієї ночі Рома твій розчинився у повітрі, зник, про нього ні слуху ні духу. А ось «хаммер»… Сидячи в кущах, я ще не знав, наскільки влип…
– А чому ти влип?
– Не поспішай. – Олесь сильно затягнувся і знову почекав, поки дим не розвіється. – У що я влип, я побачив потім, на фото.
– Що ти побачив? – нетерпляче запитав Михайло, чудово розуміючи, що запитаннями нічого не пришвидшить – така вже була у Олеся манера викладати інформацію.
Марценюк застукав по клавіатурі:
– Я попрацював і отримав номер «хаммера». Ось він.
Осока подивився на текстовий файл.
– А де фото? – розчаровано запитав він.
– Ти що, ніц не второпав? – Колега втупився в Осоку червоними очима. – З ноута все стерли, все, розумієш? Уся робота коту під хвіст. Вся! Архіви, фото, інтерв’ю. Добре, що ноут не розбили. Пожаліли, суки. А цю херню залишили. – Він знову тицьнув пальцем у непристойне слово на кришці. – Я номер з пам’яті записав. Ой, я мало тоді з глузду не з’їхав.
– А ти що, копії не робиш?
– Ні.
– А я кожного вечора роблю дві копії.
– Це ти в нас такий розумний. – Колега блиснув очима і вставив флешку в ноут. – Ось, тут усе, що потрібно.
Він повернув флешку Михайлові.
– А що ти записав? – запитав Осока. – Ти ж кажеш, що все стерли.
– Все, але не все, – самовдоволено відповів Олесь.
– Так чий був «хаммер»?
Олесь знову дістав цигарку і прикурив від попередньої.
– Одного крутого типа, – сказав він. – Знаєш, це єдина справа, у якій я не просунувся ні на йоту. Тільки-но я з’ясував з «хаммером», як до мене зателефонували і попросили не пхати носа не в свої справи. Я, звичайно, розумію, сьогодні всіх підслуховують, але мене це так зачепило! Я розізлився і поїхав у Золоте. Кілька років тому я там за одним суддею полював, на мене навіть собак нацьковували, але це нормальне явище для Золотого. – Він замовк. – Ну, приїхав я, і що? Нічого не дізнався, тільки з сусідом поговорив. Він сказав, що було три постріли, і про мене розповів, як я бігав по вулиці. Я, звісно, не зізнався. А ввечері їду додому, мене під хатою підрізають, витягають з машини… – Його руки знову затремтіли. – Суки!
– І що?
– А ти як думаєш, вони мені реверанси робили, коли ось це писали? – Марценюк знову тицьнув пальцем у лайливе слово. – Вони мені фінгал поставили під оком! Скло порозбивали, фари… Я стільки часу на цю справу витратив! – Він схопився за голову. – Я копав, як шахтар, і ось за це такий облом!
– Ну, не так уже й багато ти накопав…
– Що? Це був «хаммер» Васі Тіка! Ясно?
– Тіка? Який він має стосунок до Роя?
– Це його син.
– Мати рідна! – Осока роззявив рот.
– І я про це ж! Тепер зрозуміло? Пінкертон, бляха!
Михайло послабив краватку. Найменше йому хотілось зустрітися з Васею Тіком – людиною з кримінальним минулим, що удостоїлась такого прізвиська, бо в неї постійно смикалися щоки.
– Що, жаром сипнуло? – глузливо запитав боржник.
– Нічого не розумію… – пробурмотів Осока. – Прізвище Тіка Караваєв!
– А що тут розуміти?! Коли Ваську затримали перший раз, ну, він одному мужику руку покалічив, кажуть, відірвав, батечко його до смерті перелякався, що свого крісла позбавиться – одначе, не Щербицький. І добре, що злякався. У нього були дуже великі неприємності, він заледве втримався на партійній роботі, добре, що мав солідних покровителів у ЦК. Саме тоді Вася і записався на прізвище мами – Караваєв. А до того він був Роєм. Тому ваш відомий харківський авторитет Караваєв – це син Максима Роя і дядько твого Ромки.
– Це погані новини…
– Погані? – перепитав Олесь. – Скоро й не таке заспіваєш. Ну, дорогенький, я тобі все сказав, що знав. Коли що, ти мене не бачив і нічого я тобі не розповідав.
Він підвівся і струсив попіл зі штанів.
– Міг і не попереджати, ми з тобою не перший рік працюємо.
– Але таких людей ще не чіпали. Стільчик візьми.
– А ти скинув мені, де я можу знайти Тіка?
Олесь застиг зі стільчиком у руках:
– Бачу, ти не зрозумів моїх слів. Точних координат у мене немає і бути не може.
– Мені треба обов’язково знайти Романа Демиденка, розумієш?
– Дивись, щоб той Рома тобі кісткою в горлі не став. Я багато чого тобі дав. Читай, вивчай, аналізуй… Було б цікаво дізнатись, чим закінчиться твій аналіз. – Олесь штовхнув ногою двері.
Михайло подякував колезі й повернувся в таксі. Сів на заднє сидіння і розкрив ноутбук.
Жоден із файлів не давав інформації про те, де живе Вася Тік. А жити він міг, за версіями журналістів, у Харкові, Києві, Стокгольмі, Монте-Карло – усього Осока нарахував вісім міст.
Він проглядав файли, фотографії, і раптом побачив фото ресторану в центрі Харкова, на набережній. Текст під фото повідомляв, що ресторан належить Караваєву і в ньому – нелегальне казино. Це було вже щось – Михайло знав адміністратора того ресторану. Вони разом учились у школі, а шкільні зв’язки бувають дуже міцними.
– Привіт! – сказав Осока, почувши діловий бас однокласника. – Мені треба дещо дізнатись у тебе. Ти можеш за кілька хвилин перевірити пошту?
– Звичайно.
– Зараз надішлю листа.
«Я розшукую Васю Тіка, – написав він. – кажуть, ресторан, у якому ти працюєш, належить йому. Будь другом, мені треба з ним зв’язатись, від цього залежить життя однієї дуже хорошої людини. Надішли телефон, адресу – все, що може мені допомогти».
Він перечитав повідомлення і натиснув: «Надіслати».
За хвилину надійшла відповідь із номером і приписом:
«Я знаю лише цей номер, це в Харкові».
«Дякую. Якщо ще буде якась інформація, надішли».
«Вибач, більше нічого не знаю і не дізнаюсь».
«Окей. Успіхів!»
На дзвінок Михайла відповів поважний чоловічий голос.
– Доброго дня, – сказав Осока. – Вибачте, що турбую, мені потрібно якомога швидше зв’язатися з Василем Максимовичем Караваєвим.
– Назвіться.
– Михайло Осока.
– Хто дав вам цей номер?
– Це я скажу особисто Василю Максимовичу.
– Хто дав вам цей номер? – спокійно повторив запитання чоловік.
– Я що, на допиті? – Михайло почувався як на гарячій пательні. Голова горіла, і жодна розумна думка не приходила до неї. – Передайте добродію Караваєву, що від нашої розмови залежить доля однієї хорошої людини. – Він подумав і додав: – Його родича.
– Номер, з якого ви дзвоните, ваш?
– Так, мій.
– Вам передзвонять, – сказав співрозмовник, не змінюючи інтонації.
– Тільки якнайскоріше, благаю вас. Це дуже серйозно.
Чемний голос не попрощався і поклав слухавку.
Михайло склав ноутбук і запалив цигарку. Водій ходив вздовж машини і теж курив.
– Які плани? – запитав він.
– Поки стоїмо, – відповів Осока, вийшовши з авто.
Задзвонив телефон, номер був невідомий. Михайло притис телефон до вуха і відійшов подалі від таксі.
– Ви дзвонили Караваєву Василю Максимовичу, – сказав той самий поважний чоловік. – З’єдную вас.
Далі Осока почув хрипкий голос:
– Караваєв слухає. Ти хто такий?
– Михайло Осока.
– Це я знаю. Хто ти такий?
– Я головний редактор журналу «Перша столиця».
– І що ти від мене хочеш, головний редакторе?
Михайло набрав у легені побільше повітря:
– Василю Максимовичу, ви повинні мене вислухати.
– Я винен тільки мамі, але вона на небі, – спокійно відповів Караваєв.
– Мене попросила про зустріч Тетяна Лад… Зоріна. Вона дала мені ваш номер телефону, – збрехав Осока.
– Хто така Тетяна Зоріна?
– Журналістка. В неї є син, студент…
– І шо?
– Вона каже, що його батько – Роман Демиденко.
Запанувала тиша.
– Мало шо баба каже. Шо вона хоче?
– Вона хоче знайти Романа.
– Чому сама не задзвонить?
– Тому що лежить в лікарні, в Харкові, вона тяжко хвора. А я зараз в Києві.
– Сьогодні я буду в Києві, зустрінемось, побалакаємо.
– Коли ви будете?
– Тобі зателефонують і скажуть.
– Добре, я чекатиму.
Осока видихнув з полегшенням, кинув на землю зітлілу цигарку і підійшов до таксиста:
– Здається, я знайшов те, що потрібно.
– Це добре. Куди їдемо?
– Дякую, більше нікуди їхати не треба.
Він розрахувався з таксистом і роздивився навколо. За його спиною був маленький парк, ліворуч, через дорогу, – ресторан. Побачивши його вивіску, Михайло згадав, що останній раз їв ще вдома перед тим, як поїхати в аеропорт, а на годиннику вже був початок на дванадцяту.
"Коли повертається веселка" отзывы
Отзывы читателей о книге "Коли повертається веселка". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Коли повертається веселка" друзьям в соцсетях.