Анастасія Вінник - Коли повертається веселка

Він доїдав другу страву, коли задзвонив телефон. Це була Таня.

– Вибач, що не дзвонив, – сказав Осока, нанизуючи на виделку шматок риби. – Я знайшов родича твого Роми.

– Ой! Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо! Хто це?

– Один досить відомий персонаж, Вася Тік. Він, виявляється, син Максима Роя.

– Вася Тік? Харківський Вася Тік?

– Так, саме він.

– Так його прізвище… Зараз згадаю…

– Можеш не згадувати. Його прізвище Караваєв, це по мамі. Раніше він був Роєм.

– Це ж треба… Караваєв… ти знаєш, де його знайти?

– Я знайшов один його номер телефону і вже розмовляв із ним.

– І що він сказав?

– Що сьогодні буде в Києві і ми зустрінемось. Ось, сиджу чекаю дзвінка.

– Це добре! Це так добре!

– А ти як? Як температура?

– Та до біса її! Михайло, благаю, зв’яжи мене з ним!

Осока почув сигнал і подивився на екран.

– Таня, мені телефонує Тік, почекай на лінії. Так, слухаю!

– Плани змінились, – сказав «поважний». – Вас чекатимуть сьогодні в Харкові о восьмій вечора.

Він передав розмову Тані, розрахувався і вийшов із ресторану.

– Таксі? – запитав швейцар.

Михайло ствердно кивнув.

Квитків на рейс не було. Скільки Осока не тикав касиру посвідчення журналіста, вільні місця не з’являлись. Злий, як чорт, він сів у таксі і поїхав до найближчого прокату авто.

Осока летів зі швидкістю сто тридцять кілометрів за годину, коли почув сигнал і подивився у дзеркало заднього виду. За ним їхала машина ДАІ.

Михайло скинув швидкість і зупинився на узбіччі. Даішники об’їхали його і теж зупинились.

– Доброго здоров’я, – козирнув даівець, підійшовши до машини. – Сержант Гринчук. Документи, будь ласка.

– Пане сержанте, – сказав Осока, вийшовши зі своєї машини, – я дуже поспішаю.

– Ви перевищили швидкість, – відчеканив сержант, продивляючись документи.

– Я ніколи не порушую правила, але зараз просто зобов’язаний!

Сержант не реагував і продовжував вивчати документи.

– Випишіть штраф, тільки швидше, будь ласка.

– Що означає «швидше»?

– Те, що я поспішаю, і поїду далі з такою ж швидкістю, допоки не приїду туди, куди треба!

– Ви серйозно?

– Дуже серйозно.

– Тоді ви поїдете з нами.

– Вибачте, пане сержанте, я пожартував.

Гринчук суворо поглянув на Осоку:

– Більше так не жартуйте. Що у вас трапилось?

– Мені треба встигнути в Харків до восьмої години вечора, я виконую прохання однієї молодої жінки. Допоки ми тут з вами розмовляємо, вона може померти.

– Щось вас багато розвелось, що спішать у смертельно важливих справах. – Гринчук простягнув Осоці документи. – Я зателефоную на пости, щоб вас не зупиняли.

Михайло вибалушився на сержанта з широко розплющеними очима.

– Їдьте, у вас мало часу, – сказав той і віддав честь.

Напарник підбіг до Гринчука, як тільки Осока від’їхав.

– Ти що, відпустив його? – запитав він, дико поводячи очима.

– Так, відпустив, – буркнув Гринчук.

– Ти здурів?!

Гринчук сів у машину і завів двигун.

– Слухай, з такими даними ми преміальні ніколи не отримаємо, – не міг заспокоїтись напарник.

Гринчук не відповів і поїхав.

– Я не зрозумів, ти що, зі мною не розмовляєш?

– Це був знак, – сказав Гринчук.

– Який ще знак?

Гринчук натиснув на гальма і повернувся до напарника:

– Ти віриш у добро?

Напарник форкнув і зробив дурнувату гримасу:

– В добро? Ти про що?

– Про те, що живе ось тут, – Гринчук тицьнув пальцем у серце.

– Ну, ти гониш, – напарник знову форкнув і втупився в дорогу. – Тобі час до нашого психолога.

– Слухай, моя дружина після операції не поверталася до тями. В суботу сказали, що це все…

Напарник зробив співчутливе обличчя і кивнув.

– У мене ось тут все стало іншим, – сержант притис руку до грудей. – Я не знаю, що це, але я почав щось відчувати… Те, чого раніше не відчував… Немов щось нове поселилось у мені. А в неділю жінка виїхала на зустрічну, я підійшов до неї, взяв документи, і раптом чую, що не дарма ми зустрілися.

– А я думав, що Левченко брехав зо п’яну. Мовляв, ти ту бабу і до каси в аеропорту проводив, і сам штраф заплатив. Але ж ти дивак!

– Може, і дивак, але зранку в понеділок я прийшов до дружини, а мені кажуть, що вночі вона прийшла до тями. – Гринчук усміхнувся. – Їй стало краще, усі дивуються, а я ні. Треба випускати добро зі свого серця, тоді все буде по-людськи.

Напарник махнув рукою:

– Та вже роби як знаєш. А того мужика що? Він теж хворий?

– Ні, він виконує прохання хворої жінки.

Гринчук увімкнув рацію і повідомив постам на трасі Київ – Харків, щоб не зупиняли сірий «форд»…

* * *

По мірі того як Осока наближався до Харкова, його запал згасав. У Пісочин він заїхав упевнений, що його чорт збаламутив і що йому дуже хочеться додому. Він дорікав собі за те, що так і не навчився керувати миттєвими емоціями, і ще за те, що не послухав Софію.

– Ладна – потаємна людина, – сказала вона, почувши, куди і навіщо Михайло збирається. – Ти колись чув щось про її батьків, родичів, друзів?

– Ні. Тільки знаю, що в неї є син.

– Тоді подумай – чому так?

– Ой, та всяке буває!

– Якби вони всі померли, вона б про це розповіла, – багатозначно завершила дружина. – Чує моє серце, ти вскочиш у халепу.

Ідіот! Замість того щоб послухати жінку, яка його кохає, він пішов за своїми емоціями. І, звісно ж, того давнього бажання отримати Тетяну.

На Холодній горі почався дощ. Задзвонив телефон.

– Осоко, ти де? – запитав поважний голос.

– Під’їжджаю до Південного вокзалу.

– Тепер так: їдеш до головного входу в парк Горького і чекаєш. Я зателефоную рівно о восьмій.

Дощ перейшов у грозу. До восьмої залишалось двадцять хвилин, і Михайло втратив надію встигнути в парк, бо траплялись тільки самі затори і червоне світло на світлофорах, що вечорами паралізують Сумську, на якій і є той головний вхід у парк.

Дивно, за дві хвилини восьма він був на місці, але припаркувати машину не було де. Він повернув до іподрому, але й там всі місця були зайняті. Осока продовжував лаяти себе, мріяв про м’яке крісло, пиво і велику смажену відбивну і відчував себе слабким і незахищеним. Ну, чого він уплутався в цю авантюру? Ладна дуже хвора, і навіть коли вона одужає, він ніколи не займеться з нею сексом – напевно, це небезпечно. Треба було залишитись удома, поряд із Софійкою, і не піти на роботу. А Тетяні сказати, що, мовляв, їздив і нічого не знайшов.

Стискаючи кермо, Осока намагався зрозуміти, що на нього найшло. З ним ніколи таке не траплялося. Стоячи біля світлофора, він вагався, куди повертати: ліворуч, додому, чи праворуч, до парку, але замість нього рішення прийняв телефон.

– Як справи? – почув слабкий голос Тані.

– Та ніяк! Кружляю перед парком Горького, нема де приткнутись! – Із цими словами він знову повернув до парку.

– Тобі що, призначили зустріч у парку?

– Ні, – різко відповів Осока. – Вони сказали стояти і чекати дзвінка, але ж де тут стати?! Ось що, Ладно, я і так на межі. Я сам тобі зателефоную, коли будуть якісь новини.

– Добре, я не буду тебе турбувати. Дякую тобі за все.

– Дякую за все, – передражнив її Осока, вимкнувши дзвінок. – Ідіот! Олесь мав рацію: моя цікавість погано закінчиться, це вже точно. Все, забираюсь звідси, – буркнув він і знову почув дзвінок.

– Їдь у Сокольники. В’їзд за заправкою, ти в курсі?

– Ні.

– Тепер у курсі. Черговому скажеш, що до Караваєва. Він скаже, куди тобі.

Осока зупинився біля шлагбаума і повідомив черговому, хто він і куди їде. Кутаючись у дощовик, черговий повернувся в буду і кудись подзвонив. Потім пояснив, куди їхати, і пропустив машину. Керуючись указівками, Осока проїхав повз червону огорожу і зупинився біля темно-сірих воріт. На воротах не було жодного замка. Не минула й хвилина, як ворота відчинились, і Михайло заїхав у двір. Об’їхав невеличку копію римського фонтана Треві, що відрізнявся від оригіналу хіба тим, що там не було дівчат у нішах, і зупинив «форд» біля чоловіка в темному двобортному костюмі з великою парасолею в руках.

– Василь Максимович зараз зайнятий, ви мусите зачекати, – сказав чоловік, накриваючи Михайла від дощу. – Прошу йти за мною.

Вони піднялись на ґанок і зайшли в будинок. Чоловік залишив парасолю на стійці біля вхідних дверей і провів Осоку через великий хол зі статуями Посейдона та Афіни. Повернувши у вузький коридор з масивними двостулковими дверима обабіч, він зупинився біля третіх дверей ліворуч.

– Чекайте тут, за вами прийдуть. – Чоловік показав на двері. – Будь ласка, ваші телефони.

Михайло віддав телефон і пішов у кімнату. Це була більярдна з вікнами до підлоги. За терасою було видно сад, підсвічений яскравими ліхтарями. У центрі кімнати на відстані приблизно трьох метрів одне від одного стояли два більярдних столи з кулями. Одна куля на задній відмітці столу, решта п’ятнадцять були зібрані в піраміду. Вздовж стін розміщувались старовинні шафи з киями, зі стелі звисали дві п’ятиплафонні люстри.

Одне вікно було відчинене, і звідти тягнуло прохолодою. Михайло сунув руки в кишені піджака і вийшов на відкриту терасу. Він хотів підійти до парапету, але раптом почув скрипучий чоловічий голос:

– Давай сюди того Кулібіна.

Це був голос Тіка, він лунав з відчиненого вікна ліворуч від Осоки. Обережно ступаючи, Михайло підійшов ближче і збоку заглянув у вікно.

У кріслі, боком до столу сидів худий лисий чоловік років шістдесяти з гачкуватим носом. Його обличчя було настільки зношеним, що коли б його переодягнути у порвані лахи, він би був схожим на безхатька. І хоча він був одягнений у білу сорочку і темні штани, все одно відрізнявся від того франта, що красувався на фото, розміщених в Інтернеті. І тільки ямка на підборідді була така сама, як і на зображеннях. За його спиною застиг квадратний чоловік із квадратною щелепою. Між вікном і старовинним буфетом стояв хворобливий чоловік із жіночною фігурою, гострим обличчям, слизькими очима і залисиною на яйцеподібній голові. Гримнули двері.

– Доброго здоров’я, – сказав Вася Тік, почухуючи одноденну щетину. – Чого ти прийшов до мене?

Того, хто зайшов, Михайло не бачив.

– Василю Максимовичу, я щодо проекту. Ну, того, на якому ви заробите дуже великі гроші і поділитесь зі мною.

– Золоті слова, – посміхнувся Тік. – А я думав, будеш розказувати, як комунізм будувати, цим багато хто грішить. Душнувато… Я зніму сорочку, не маєш нічого проти?

Невідомий не заперечував. Тік зняв сорочку – його плечі і руки були всіяні наколками. На шиї висіло золоте масивне розп’яття.

– Скільки тобі років? – запитав Тік, чухаючи волохатий живіт зі шрамом навскіс і груди в дзвонах.

– Сорок п’ять.

– Золотий вік. Мені шістдесят чотири. Я всю ніч із бабою був, а ти?

– На жаль…

– Ну й дурень. – Тік махнув рукою. – Давай, ліпи про свій проект.

– Василю Максимовичу, але я вже розповів вашому помічникові.

– Моєму помічникові? – вилупив очі Караваєв.

– Так. Два місяці тому я передавав для вас усю документацію через Миколу Григоровича, але відповіді досі не отримав. Ось і вирішив зайти до вас.

– Я нічого не бачив і не чув. І що Микола Григорович ліпив тобі ці два місяці?

– Гроші просив.

– Які такі гроші?

Відповіді Осока не почув, але побачив, що Тік насупився.

– Дай пива, – крикнув він у повітря.

Жінкоподібний кинувся до старовинної шафи, що виявилась холодильником, і витягнув звідти запрілу пляшку. Відкоркував, обернув у серветку і простягнув босові. Випивши пляшку, Вася відригнув і щось прошепотів квадратному. Той мовчки вийшов. Осока подумав, що квадратний пішов за ним, і повернувся в більярдну. Але там ніхто не з’явився, і Михайло знову підкрався до прочиненого вікна.

До кімнати Тіка знову хтось зайшов. Щоб побачити його, Осока обережно відсунув гілочки дикого винограду. Поряд із квадратним стояв тремтячий чоловік у дорогому костюмі. Він вивертався, як змія, – здавалось, ось-ось вислизне з костюму.