– Коли він був маленьким, він бачив привид, – задумливо сказала Таня. – Він мені про це розповів. Я злякалась. Сказала, що це маячня, накричала на нього. А потім сусідка розповіла про жінку, яка до нас жила в нашій квартирі, вона давно померла. – Таня гірко усміхнулась. – Сусідка сказала, що вона має фото цієї бабусі. Прийшла до нас, показала фотографію, і він упізнав свого привида. Мені тоді забракло розуму, та й, напевно, сміливості вибачитись перед ним.

– Знаєте. – Тік усміхнувся. – У мене теж одного разу таке було. Я мотав… є… відбував строк і не міг приїхати на похорони бабусі. Так було не по собі, хоч кричи. Ми саме працювали біля монастиря, траншею копали. Дали команду на перекур. Сиджу… Бачу, черниці йдуть. Кажу селітрі… ну, конвою, покличте, мені з ними поговорити треба. Покликали. Підходять. – Караваєв усміхнувся і махнув головою. – Дивляться на мене, і мені так стало… навіть не знаю, як сказати. Тепло стало. Кажу, бабку мою сьогодні ховають, а я тут. Душа, кажу, болить, що робити, допоможіть. Вони питають: «Як звуть новопреставлену?» Віра, кажу. Ми помолимось за неї, кажуть… Сином назвали, а я старший за них всіх, і пішли далі. Я дивився їм услід, погода похмура, дощ збирається. Вони йдуть рядочком по пилюці, віддаляються, віддаляються, а потім завернули за ріг – і все, за огорожею їх уже не видно. І раптом… сам до сих пір не можу без сліз згадувати. – Тік часто закліпав. – Відчуваю, хтось мене по голові гладить. А такого ж бути не може, тут тільки прикладом погладити можуть. Я очі замружив, і відчуваю, що це бабусині руки, що вона поряд стоїть. І раптом сонце так засіяло! Просто в обличчя. Перекур закінчився. Копаю, а на душі так добре, так тепло! Увечері розповів сусідові, а він каже: дурень ти, тобі ангел з небес зійшов, а ти його і не помітив. – Тік потер руками коліна. – Ось така історія. Я потім нікому про це не розповідав, не знаю, чого це з вами розчирікався.

– Василю Максимовичу, скажіть, а в Романа є ось тут рубець? – Вона провела пальцем по чолі біля коренів волосся.

Тік скоса подивився на неї:

– Є… – Він затнувся. – Це від кулі. – Він вирячив очі. – А звідки ви… Ні, це неможливо, ви не могли бачити його після цього.

– Я бачила його в Градні. І потім ще раз бачила, він приходив до мене в лікарню, вночі, перед операцією. А ще він сказав, що має Дмитрові картини.

– Що?! Тої ночі приходив?! Та ну вас! – Тік замахав руками, ніби відбивався від примари.

– Ага, приходив. І казав, що ніколи не залишить ані мене, ані Дмитрика. Тої ночі він вилікував мене… Наша любов мене вилікувала. І його теж…

– Любов? Гм… Кажете, приходив… Ти диви… Таню, знаєте… я калач тертий, мене різними забобонами не візьмеш, але… Гм… Дивно… – Він потер пальцями лоб. – Знаєте, тоді, на виставці, щось наче під руку штовхнуло – купуй картини та вези Роману… Ну, я і повіз. – Він усміхнувся. – Так що, Тетянко, життя триває?

– Так, триває…

– Тоді пішли? Тримайтесь за мою руку. Ой, ви труситеся, як осичина! Не можна так!

– А у вас щока смикається.

– Це на все життя… Вона почала смикатись, коли померла моя Катя.

– Це хто?

– Потім розповім… – Він зітхнув. – Отож… Любов… – Він подивився на її руку. – Рома казав мені про цей перстень, як малював його, як хвилювався, коли дарував… Питав у мене, чи є він на вашій руці… Він усе пам’ятає, мій хлопчик… Це добре. Ой, телефон увімкніть!

Вона механічно увімкнула телефон. Вона повністю була там, біля воріт.

…Вона відразу його побачила. Спираючись на палицю, він стояв біля автівки й дивився на неї.

* * *

Рома спав, притиснувшись до неї. За вікнами йшов дощ, і вже здіймалось сонце. Таня посміхнулась: як радів братик, побачивши її! Вона навіть і не мріяла, що він її впізнає. А вона його відразу впізнала по ході – виявляється, вони обоє ходять, як качки. Як вони обіймалися! Як зрадів Дмитрик, що в нього є дядько метр дев’яносто на зріст та вагою сто три кілограми, та ще й такий молодий! Вона нічого не казала брату про матір, та він теж не згадував про неї. І про свого батька теж нічого не казав. Його дружина – гарна дівчина, щастя їм…

Важко згадувати, як приїхала з Караваєвим до крематорію, як вони йшли вздовж стіни колумбарію, як він зупинився і вказав на нішу: «Ось тут». «Кутько І. І.» – прочитала Таня. «Не зважай на це, тут мій кореш, разом строк мотали».


Рома щось пробурмотів уві сні. Таня замружила очі й зітхнула. Коханий мій, серденько моє, мій чоловік… Він поряд, і вона щаслива. Їх дитина теж тут, у будинку Васі Тіка, на другому поверсі. Що ще потрібно жінці? У Дмитрика своя майстерня. Караваєв виявився дуже родинним та сентиментальним, чого вона аж ніяк не очікувала. Свекруха була тільки на весіллі, казала, що повернеться через два тижні. У Роми саме закінчиться курс реабілітації, і вони поїдуть у весільну подорож на крихітний острів поблизу Греції.

Отож… Усе добре.

У неї нова посада – заступник головного редактора, величезний кабінет.

Вона здорова!

Тоді чому вона знову шукає у натовпі клаповухих чоловіків або жінок у фіолетових колготах?

Вона застогнала і залилася слізьми, ніби відслонили шлюзи. Намокло за вухами, волосся та подушка, набряк ніс.

– Мамо, чому все так? – прошепотіла вона.

Навіщо вона тоді, у лікарні, так вилаялась на маму?

Чому життя було таке суворе до жінки, народженої в лютому сорок першого? Невже цього не було достатньо, щоб пожаліти її, бо вона ще дитиною чула і бачила все, що несла війна: голодувала, хворіла, мерзла, ховалась від бомб та лякалась закривавлених небіжчиків. Тому все життя вона жадібно прагнула щастя – а хто не прагне?! – і йшла до нього так, як її навчило це саме життя.

Таня завжди потайки від мами дивилась сімейні фото, бо мама соромилась пожовтілих фотокарток: боса, худа, волосся стирчить в різні боки, сукня з чужого плеча, очі великі й погляд такий, ніби каже: «Вибачте мені…». І жодної фотокартки, де вона в обіймах мами – завжди сидять поряд. Так чужі сидять.

І ще переляк в очах… Посміхається – а він усе одно в очах. Навіть на тих світлинах, де вже подорослішала.

І жодної фотокартки тата…

Вже наприкінці школи Шоха розповіла, що якось її матір пліткувала з подругою, мовляв, Тетянина мама дуже кохала її тата, усім серцем. І тато кохав її, але свекруха, татова матір, завжди була проти. Так, це було правдою, Таня ніколи не бачила другу бабцю, хоч і мешкала вона поряд, у Чернігові. Вона закидувала сина листами, що хворіє і кожної миті може померти, і він поїхав до неї всього лишень на чотири дні. Повернувся, а невдовзі надійшов лист, такий грубий, що його десь розірвали. Таке траплялось у той час, тому що сподівались, що знайдуть у конверті гроші, а пересилати гроші ось так було заборонено, тільки поштовим переказом. На пошті, звісно, встромили носа у конверт, а там на фото тато з дівчиною обіймається. Прочитали листа, а в ньому: «Тобі привіт від Марійки, вона скучила за тобою, синку… Кидай своє кляте стерво та повертайся додому». Може, то фото було ні до чого, але плітки розлетілися будівництвом – і ось… Маємо, що маємо.

Рома перевернувся на інший бік. Таня прикрила ковдрою його оголене плече і лягла обличчям до вікна, що сягало підлоги. Вона добре бачила терасу та сад.

…Дивна річ – пам’ять. Із часом ховає кудись усе погане, залишивши тільки хороше. Таня дивилась у вікно і пригадувала, як мама малювала дівчинку. Мама сиділа за круглим столом, застеленим темно-зеленою плюшевою скатертиною з довгими торочками. За нею було вікно з білою фіранкою. День був сонячний, і Таня насолоджувалась обличчям та короткою високою зачіскою мами: здавалось, що вона вся була обсипана золотим пилом.

Таня прислухалась до рівного дихання чоловіка, тихенько встала з ліжка і пішла до дивана, там вона залишила свою сумочку. Дістала з неї старенький аркуш зі шкільного зошита, підійшла до вікна і розгорнула… На неї дивилась дівчинка, намальована невмілою рукою, струнка, із коротким волоссям та великими очима. Дівчинка посміхалась, але в її очах застиг переляк.

Руки затремтіли, знову набряк ніс. Таня притисла дівчинку до грудей і підвела очі на терасу.


…На неї дивились мама і тато. Гарні та щасливі. У тата на плечі сидів горобець із синьою плямкою на голові.

– Мамо… Тато… – Таня приклала руку до скла. – Рідні мої…

Мама теж приклала руку до скла, до Тетяниної руки. І тато приклав.

– Донечко, рідна… – почула Таня їхні голоси, немов вони були поряд.

– Тато… Мамо! Пробачте мені!

Вони посміхнулись, тепло-тепло. Як колись.

– Пробач нам, донечко… Пробач нам…

Скло вкрилось брижами, і видіння зникло.

Вони обійняли її, вона чула калатання їхніх сердець. Вони були теплими і пахли дитинством. Вони гладили їжачка на її голові і час від часу зазирали в очі.

Дощ ущух, ніби кран закрутили. Блимнуло сонце, і його яскраві промінчики-ручки обсипали їх золотим пилом, а потім намалювали веселку. Горобчик цвірінькнув, змахнув крилами і полетів до веселки. Вони провели його поглядом і подивились на Таню.

Таня заціпеніла.

– Не кидайте мене! Благаю!

– Донечко, не плач. – Тато змахнув сльозинку з її щоки. – Ми ще зустрінемось. Я кохаю тебе, моя принцесо…

– Я кохаю тебе… – Мама відпустила руку.

– Благаю! Не йдіть!


– Люба, що трапилось?! – Рома тряс її за плечі. – З ким ти розмовляєш?

Вона відчинила вікно і вибігла на терасу. Батьків ніде не було…

– Що ти робиш? Тут холодно! – Він затягнув її у кімнату, схопив халат і накинув на плечі. – Люба моя, що трапилось?

– Ні… Нічого… Все гаразд… Тепер усе гаразд… – відповіла Таня, не відводячи погляду від веселки.

* * *

…Серпнева ніч пахла осінню. Акушерка подивилась на породіллю і, щоб ненароком не впасти з табурета, сіла боком до стіни і знову заплющила очі.

З напівдрімоти її вивів крик:

– Ой! Матінко! Допоможіть!

Дівчинка народилась швидко, запищала і затихла. Сестра перерізала пуповину і вже хотіла перев’язати, але акушерка відсторонила її.

– Я сама, – сказала вона, майстерно зав’язала слизьку кишку і передала дитину сестрі. – Нехай у неї буде гарний пупець. Не впусти.

– Ганно Михайлівно, хіба я колись когось впускала?! – запитала медсестра, позіхнула і пішла до тазу з водою. – Хм, щось мовчить…

– Мовчить? – закричала породілля. – Що ви з нею зробили?! Віддайте мою донечку!

– Та заспокойтесь. Зараз помиємо і віддамо. Дитинка хороша. Ну, маленька, ти хороша? – примовляла акушерка.

І дівчинка щасливо закричала.