Натискаючи на дзвінок, Таня раптом подумала, що, можливо, вчительки тут уже немає, що колись швидка могла і не встигнути…

Двері відчинила Оксана Прокопівна.

– Тетянко!? Це ви? Не вірю власним очам! Проходьте!

Її голос майже не змінився, дзюрчить, як потічок. Окуляри з такими ж грубими лінзами, але волосся вже не каштанове, а біле, та все ще вкладене у дивну зачіску.

– Доброго вечора, вибачте, що не попередила, – сказала Таня, заходячи в маленький передпокій.

– Та не переймайтесь, я рада вас бачити! Скільки ж років минуло? – Вона задумалася на мить. – Двадцять два…

Таня кивнула:

– Двадцять два… без трьох місяців. Це вам. – Вона простягнула пакунок.

– Бачу, що мої заняття були марними, – з докором мовила Оксана Прокопівна.

У школі вона була єдиною вчителькою, яка заборонила дарувати їй подарунки. Інші брали все підряд. Усі обурювались, обговорювали вчителів, але традицію не порушували і чемно скидались грошима на подарунки для них.

«Найкращим подарунком для мене буде ваше життя, – сказала Оксана Прокопівна на останньому уроці. – Будьте чесними самі перед собою й іншими людьми, робіть добро і зберігайте серця чистими до останнього подиху».

– Ваші заняття не минули дарма. – Таня усміхнулась. – Я тепер журналіст.

– Я знала! – Очі в грубих лінзах розширились до неймовірних розмірів. – Я це відчувала! Мені навіть одного разу снився сон, що ви стали журналістом, – вчителька взяла пакунок.

У Жовтоводську ходили легенди про талант Оксани Прокопівни – розпізнавати в дітях здібності до певних наук, але Таня прислухалась до її слів не через це. Просто вчителька мала те, що так хотіла бачити Таня у своїй мамі: доброту і сердечність. Одного разу Оксана Прокопівна покликала її в куток і прошепотіла: «Я не знаю про ваші плани на майбутнє, але скажу вам свою думку. Ви дуже талановита, поступайте на журфак або філологію, з вас буде хороший журналіст, а якщо ви будете багато і наполегливо працювати над собою, ще й письменником станете».

Незважаючи на поганий зір, учні називали її «сокіл» і жартували, що вона на потилиці має ще одне око. Стоячи спиною до класу, вона могла зробити зауваження і завжди слушно. «Сашко, будь ласка, прокидайтеся», – вона повільно повертає голову і дивиться на Сашка Корсуна, веселого забіяку. Всі теж на нього дивляться. Його сонне обличчя червоніє, він усміхається: «Я не сплю, я мрію». І весь клас заливається реготом. «І про що ви мрієте, Сашко?» «Замовкніть, дурбецели! – обурюється Сашко і надалі серйозно продовжує: – Оксано Прокопівно, я мрію вчителювати, як ви». Всі істерично регочуть, окрім Оксани Прокопівни. Зрештою, трієчник Сашко поступає на філологічний факультет і захищає кандидатську – про це колись Тані розповіла Богдана.

– Ось, бачите, я знала. – Оксана Прокопівна пішла на кухню. – Я знала, що ви станете журналісткою. А де ви працюєте?

Таня простягнула візитку.

– Ладна? – здивувалась вчителька. – Це псевдо?

– Ні, це моє прізвище. Я змінила.

– Ладна. Вам пасує. О, так то ви працюєте у відомому журналі. «Перша столиця»! Я читаю ваш журнал. Гарне місто Харків. Інтелігентне. Я вами пишаюсь.

Брязкаючи тарілками, Оксана Прокопівна щебетала і літала по кухні. Кухня була та сама, акуратна, чиста, лише нові металопластикові вікна і нові гардини. А ще на підвіконні стояла маленька ікона. Скільки вечорів тут бувала Таня, смакуючи пироги й історії улюбленої вчительки!

Спогади перервав дзвінок у двері.

– Цікаво, хто це там? – Оксана Прокопівна простягнула Тані штопор. – Тримайте, а я піду відчиню.

Клацнув замок.

– Галино?

– Доброго вечора, Оксано Прокопівно. Йшла повз дім, побачила біля вашого під’їзду Тетянине авто. Вона тут?

– Доброго вечора. Так, тут. Проходьте, будемо вечеряти.

– Я на хвилинку.

«На хвилинку, а до кухні пройшла», – подумала Таня.

Вигляд у Шохи був упевнений і рішучий, наче вона з хвилини на хвилину кинеться на амбразуру. Вона сіла на табуретку і втупилась у Таню. Таня поклала штопор на стіл і огорнула серветкою шийку пляшки.

– Беріть, що ваша душа бажає. – Оксана Прокопівна показала рукою на стіл.

– Дякую, але моя душа бажає з’ясувати певні питання, – процідила Шоха, не відводячи від Тані очей.

– Слухаю вас уважно. – Оксана Прокопівна нахилила голову до плеча.

– Це стосується мене та її. – Галя тицьнула пальцем в Таню.

«Навіщо потрібні друзі? – подумала Таня, дивлячись на великий рот Шохи. – І хто такі друзі? Це друге “я”. “Ти мені ближча, ніж сестра”, “навіть, якщо ти когось уб’єш, я буду тебе захищати”, ля-ля-ля…».

Це була лише дещиця того, що колись вилітало з рота Шохи.

– А чого це ми не п’ємо? – запитала Шоха. – Оксано Прокопівно, а що, горілки нема?

– Горілки нема.

– Ну нічо. – Галина схопила «Кіндзмараулі» і налила в келихи. – За зустріч!

Вона випила залпом. Таня навіть не ворухнулась.

– Бридишся пити зі мною? – запитала Шоха, примружившись.

Таня не відповіла.

– Ну що, подруго, поговоримо? – Галя витягнула з кишені кофтини пачку цигарок і запальничку. – Після того як ти поїхала, – розпочала вона, затягнувшись димом, – ти мені нічого не написала, не подзвонила, а ми ж друзі з пелюшок. Хіба для тебе наша дружба – порожнє місце?

– Галино, я сюди приїхала не для обговорення твоїх рефлексій.

– Моїх рефлексій? А ти знаєш, що я пережила після твоїх вибриків? А звинувачення, що я вкрала твої гроші? Ти все ще вважаєш, що це я їх узяла?

– Це вже не має значення.

– Не має значення? Мене тут з багном змішали, а ти хвостиком махнула – і будьте здорові! До мене приходила Романова мама, а я, дурепа, мовчала як риба. Я думала, ти хоч подякуєш. А ти! – Галя скривила рот. – Ти навіть не уявляєш, що про тебе говорили, а я казала всім, що ти порядна дівчина. – Вона усміхнулась і, подивившись на жевріючий кінчик цигарки, продовжила: – Справа давня… ну, зізнайся, з ким ти була тої ночі? Не з Романом же… – Вона збила попіл на край тарілки.

– Іди, – обірвала її Таня.

– Так це ж не твій дім, – посміхнулась Шоха.

– Галю, я вас благаю, – втрутилась Оксана Прокопівна, – ідіть, дорогенька…

– І ви туди ж! – Галя підвелася і витерла рот серветкою. – Я піду, але дам вам пораду: не залишайте її на ніч, бо зранку вона скаже, що ви вкрали в неї гроші.

Шоха загасила цигарку, взяла з тарілки шматок буженини і, зверхньо поглянувши на Таню, кинула до рота. Голосно плямкаючи, вона пішла в передпокій.

Оксана Прокопівна мовчки пішла за нею. Клацнув замок, і вчителька повернулась на кухню.

– Ви навіть нічого не скуштували, – сказала вона, сідаючи за стіл.

– Я не голодна.

Оксана Прокопівна торкнулась Тетяниної руки:

– Ви нічого не думайте. Я добре знаю Галину. І не вірю її словам.

– Дякую.

– Ну чого ви?

Кілька хвилин вони сиділи мовчки.

– Розкажіть про себе, Тетянко. Я тих, хто тут учився, майже всіх бачу. Ось Світланку Чорногуз часто бачу, вона з песиком в парку гуляє, Марійку Ромашко теж зустрічаю. Вона така ж весела, завжди посміхається… – Раптом учителька замовкла. – Знаєте, а Сашка Корсуна вже немає…

– Як немає?

– Його вбили два роки тому.

– Сашка? За що?

– П’яний родич убив. Сашко хотів його спати покласти, а той його ножем… – Оксана Прокопівна провела рукою по волоссі. – Давайте пом’янемо його, він був хорошим хлопцем. Дивишся, ніби бешкетник, а душа ніжна.

Вони випили і знову замовчали.

– А ви як живете? – запитала Оксана Прокопівна, поставивши келих на стіл.

– Як? Добре живу. В мене є син, йому двадцять один рік, ось у березні виповнився, він закінчує Академію дизайну і мистецтв. Добре малює і цим заробляє.

Таня витягнула з сумки гаманець і показала фото Дмитра. Оксана Прокопівна сплеснула руками.

– Який цікавий молодий хлопець! Він на вас схожий. І на Романа. Точно, підборіддя його! А як там Роман? – Вона усміхнулась та із зацікавленістю поглянула на Таню.

– Не знаю.

– Не знаєте? – Обличчя Оксани Прокопівни витягнулося. – А хіба ви не разом?

– Ні, ми не разом. Я його більше не бачила, ну… з того часу, як поїхала звідси. Я взагалі більше нікого не бачила, тільки Богдану Матвієнко. Ні вітчима, ні маму. І брата не бачила. Це болісно, але так склалося… Вибачте, що мучу вас цим. Нехай це залишиться між нами.

Вчителька кивнула.

– А тепер мені потрібно терміново знайти Романа.

Оксана Прокопівна притисла долоню до щоки і задумалась.

– Він поїхав одразу після вас, – сказала вона після недовгої мовчанки. – Різні плітки ходили. – Вона скривилась і махнула рукою. – Навіть згадувати не хочеться. Але всі думали, що ви змовились і втекли разом.

– Ні про що ми не змовлялись.

– А я думала, що ви – сім’я, – сумно сказала вчителька.

– Ми не сім’я, – відрізала Таня.

Якось Богдана розповіла Тані, які плітки ходили в місті після того, як вона зникла. Емоційна однокласниця була щедрою на інтонації та óбрази. Слухаючи її, Таня вкотре переконувалась, наскільки можуть виявити свою сутність люди, коли заздрять або ж ненавидять, наскільки прозорими вони стають, оголюючи всі свої недоліки, комплекси і нездійснені мрії.

* * *

Ще в першому класі в Тетяну закохався новенький хлопчик, який прийшов наприкінці третьої чверті. Худенький, білявий, блакитноокий хлопчик, який шарівся, коли говорив із нею або тільки дивився на неї, вона теж червоніла. Він приходив у її подвір’я, сідав на лавку і не відводив погляду від Тетянки. У ці хвилини вона відчувала себе найкрасивішою дівчинкою на світі. Вона так вишукано стрибала через скакалку! Намагалась не бруднити одяг, а якщо раптом десь помічала плямку, то одразу бігла додому переодягатись. Діти насміхалися з нього майже тиждень, обзивали, але він мужньо терпів. За що йому помстилися: зірвали з нього черевик і втекли. Він побіг за ними аж до річки, де його черевик викинули у воду. Але не це було найжахливішим у їхньому маленькому дитячому коханні. Найгірше, що могло статися, – це осуд з боку дорослих, які називали цих дітей розбещеними, брудними душею і думками. Ніхто не побачив у цьому дива, ніхто не посміхнувся і не помітив, як з неба зійшов ангел і торкнувся своїм ніжним крилом кохання цих чистих дітей.

Дівчаткам заборонили дружити з Тетянкою, а хлопчика перевели в іншу школу. Минуло кілька років, і коли вони зустрічались у кінотеатрі або ж на вулиці, на секунду перетиналися поглядами, завмирали, але назавжди налякані чужою заздрістю і презирством розбігались у різні боки. І розбіглись назавжди.

* * *

Від Богдани Таня дізналась, що після того, як вона покинула місто, Шоха найбільше сочилась отрутою ненависті. Тетяну це не здивувало, адже вже до того часу вона здогадалась, що Шоха була закохана в Романа. Та хіба вона могла це побачити тоді, ще зовсім юна? У ті часи, коли кохання засліплює очі, хіба існує ще щось навколо? Кохання – це маленьке беззахисне наївне створіння, яке мислить, що всі навколо такі ж щасливі, як і воно.

Мама Шохи не пошкодувала слів: «Я цю шалаву в хату пустила! Ай-яй-яй, вона могла зіпсувати мою Галинку!»

– Що ж робити? – мрійливо сказала Оксана Прокопівна і поглянула на годинник, – дзвонити ще не пізно.

Вчителька поклала виделку на стіл і вийшла з кухні. Повернулась вона з блокнотом у руках.

– Тут номери телефонів усіх моїх учнів. – Вона розгорнула блокнот і примружилась. – Ем, ен, о… Панкратов. Це мій учень, Володя Панкратов, він учився в Києві разом із Романом, зараз ми йому зателефонуємо. – Вона взяла телефон.

– Тільки не кажіть, що я тут, – попросила Таня.

– Володю, доброго вечора, це Оксана Прокопівна телефонує. Тут мені зателефонував один мій знайомий, він шукає Романа Демиденка. Має до нього особисте питання. Треба йому адресу, а я не маю ніяких даних. Ви часом не маєте його телефону? Поза зоною? Ой, що ж робити? Хіба немає ніякої можливості знайти його? Що? Його дід? Де, кажете, його дача? Це таке село? Ні, не чула… Монастир? Дякую вам, Володю! До побачення.

Вчителька поклала слухавку і подивилась на Тетяну:

– Не багато… Володя давно не бачив Романа, каже, він не з’являвся в Жовтоводську, спілкувались телефоном, а вже приблизно рік телефон Романа поза зв’язком…

– Чому? – Серце ледь не зупинилось.