Анастасія Вінник - Коли повертається веселка

– Хтозна… Може, загубив. Але не хвилюйтеся, Володя пам’ятає, що в Романа був дід Максим з боку матері, прізвища не знає. Тільки що дача була в селі Градні, поблизу Києва. Там ще монастир є.

– А де це село?

Оксана Прокопівна знизала плечима.

– Запитаємо в «Ґуґлі», – сказала Таня.

Вона вийшла в передпокій і повернулась із ноутбуком.

– Та-а-а-ак. Градно… Ага, ось воно на південний захід від Києва… Кілометрів сто від кільцевої. По асфальту, потім через міст… і ще кілометрів двадцять п’ять ґрунтовою дорогою.

– Як швидко ви знайшли, – зауважила Оксана Прокопівна. – А я ніяк не звикну до комп’ютера.

– Це не складно, варто тільки захотіти.

– Для мене тепер усе складно. Я вже і мріяти перестала.

Оксана Прокопівна стрепенулась, як налякана пташка, і знову замовкла.

– Це ви дарма, – сказала Таня, – мріяти потрібно до останньої хвилини. – Вона посміхнулась і торкнулась її руки. – Як про оселедець.

– Ой, ви це пам’ятаєте? – Вчителька почервоніла.

– Авжеж!

– Ой, Таню, минулого року, на Різдво, ледве Богу душу не віддала, – лікарі не дозволили. Мабуть, треба закінчувати з оселедцем… – Вона задумалась. – Тож… поки ми живі, все можна змінити, нічого не зміниш тільки на кладовищі. Але це не про Жовтоводськ, тут час стоїть.

Торкаючись сивого пасма на чолі, вчителька розповідала про повільне життя Жовтоводська. Тетяна слухала її, і в пам’яті виринали нові спогади з минулого. Про вітчима вчителька нічого не сказала, розповіла тільки про матір Тані: Олена майже рік тому зникла. Казали, що вона покинула чоловіка і втекла з коханцем. Куди – ніхто не знає. Жовтоводськ майже місяць гудів, як бджолиний рій, – стара, і таке учудила. А брат Тетяни Женька поїхав у Київ, працює у будівельній компанії. Кажуть, одружився, може, вже і дитинка є…

Від ситної вечері захотілося спати.

– Ой, забалакала я вас, ви вже окунів ловите, – мовила вчителька.

– Так, мені вже час…

– А в кого ви зупинилися?

– Ні в кого.

– Залишайтесь у мене, – запропонувала Оксана Прокопівна.

– Дякую, мені треба рано-вранці їхати, краще я заночую в готелі.

– Перестаньте, я встаю о пів на шосту. Залишайтесь, я буду рада.

– Не боїтесь? – усміхнулась Таня.

– Знаєте, Тетянко, я прожила довге життя, – знаю, кого боятися, а кого ні. Лягайте спати.

Оксана Прокопівна показала, де лежить іще одне покривало, якщо раптом уночі буде холодно, побажала гарних снів і вийшла з кімнати.

* * *

На добраніч…

Ця ніч не могла бути спокійною. Вперше за багато років Таня бачила вікна квартири, в якій жили ті, що мали бути її сім’єю. У трьох вікнах горіло світло. Крізь фіранку на кухні було видно чийсь силует.

Може, це вітчим? Або мама? Може, вона повернулася? Та ні, вона була нещасливою зі своїм «богом», тому й пила, тому й втекла. Напевно, вона зараз щаслива. Літній вік – це не перешкода для любовних пригод. Одного разу Таня познайомилась із немолодою поетесою, вона приносила до редакції свої вірші, присвячені Харкову. Кілька з них, разом із віршами Чичибабіна та Євтушенка, надрукували в журналі «Харків», присвяченому «Євро-2012». Осока зацікавився і попросив поетесу надіслати щось із любовної лірики. І вона надіслала… То було щось неймовірне! Уся редакція не могла збагнути: у якому віці ця жіночка так закохалася? Вона ж писала про себе нинішню! А про свого коханого – як про неповторного принца, що вже недобачає та шаркає капцями. Про себе ж – «с одной кривой, с другой хромой ногою…». А потім з’ясувалось: їй сімдесят три, а йому – вісімдесят два. Вони були щасливі цілих шість років, а потім він помер. А мамі всього-лишень шістдесят один рік! Хай їй щастить. Хоч їй…

Братик одружився… Так, йому вже двадцять дев’ять років. Чи пам’ятає він, як вони гуляли в парку, катались на санчатах, як купляли в аптеці аскорбінку? Як вона була його коником, як учила вимовляти літеру «р»? Він народився таким розумником! Одного разу вона попросила його: «Скажи: у парку ростуть дерева», а він видав: «У садку стоять дубочки». Усі ці роки вона сумувала за ним, а найбільш диким здавалося те, що її син навіть не знав свого рідного дядька.

Одного разу, коли Таня забрала Дмитрика з дитячого садка, він запитав: «А в мене є тато?» «Є», – відповіла Таня. «А де він?» – «Він живе дуже далеко». – «А чому він живе далеко і ніколи не забирає мене із садочка?» Що вона могла на це відповісти? «Бо так треба». – «Кому треба?» – «Твоєму татові».

Цієї історії вистачало, доки Дмитрикові не виповнилось дев’ять. Хлопчик попросив знайти тата. Таня збрехала, що тато має нову сім’ю і що вони обоє йому не потрібні. Тоді вона була впевнена, що збрехала для його ж блага.

* * *

Вона витягнула з сумки грубий потертий зошит і сіла на ліжко.

Звичка вести щоденник з’явилась у неї під час навчання на журфаці. Один із викладачів розпочинав лекцію з розписування: потрібно було п’ять хвилин писати про все, що спадало на думку, тільки б писати, – і вона писала про Дмитрика. Про те, який він ще маленький, але вже видно, що в нього велике і добре серце, про те, що він ніколи не плаче, не боїться лікарів і мужньо зносить ін’єкції. Про те, як перед сном вона читає йому улюблену книжку «Слідами динозаврів», і він чітко повторює «велоцепратор» і «протоцератопс».

А одного сонячного ранку Таня зрозуміла, що пише не про сина, а про себе, про своє минуле, якого вона боялась, бо знала: настане час, і їй буде боляче. Вона не зводила повітряні замки і не вірила в мантри, що від минулого можна втекти: треба лише поскладати всі спогади на скрипучий віз, підкотити до прірви і промовити «залиш мене», скинувши все вниз. І ось ти вже без минулого, ти смієшся, стрибаєш на одній нозі і б’єш у веселий барабан.

Можливо, це спрацьовує, якщо ти сам на сам з усім світом. А вона не сама, поряд з нею живе і росте маленька людинка, яка кожного дня відкриває для себе щось нове, і так хочеться, щоб ці відкриття не засмучували. Та це неможливо. Він бачить, що мама – це і тато, і дід з бабою, вони всі сплетені в одній її постаті, що вона заробляє, як тато, і читає на ніч казки, як бабуся, що пришиває ґудзика, як мама, і ремонтує табуретку, як дідусь. І ще намагається бути гарною і хорошою мамою, навіть коли на це вже не вистачає ані сил, ані часу.

Про заміжжя Таня не думала, вона чітко знала, що вітчим – це не батько. І ще вона знала, що настане час – і Дмитрик буде їй докоряти, що в нього немає тата, дідусів і бабусь, і буде за щастя, якщо він колись пробачить їй цю втрату, пробачить біль, що з дитинства живе в його серці.

Спершу нотатки в зошиті були схожі на безглузді думки, але з часом вони набрали певного змісту – і Таня купила зошит із багатьма аркушами. Вона ще не знала, що цей щоденник стане дуже важливим, вона просто записувала туди все, що спадало їй на думку, і їй ставало легше на душі: думки переносились із голови на байдужий папір.

Час минав, хаотичність невідомим чином складалась у систему. Особливим було те, що про себе Таня писала в третій особі, бо коли писала від першої особи, дуже боліло її серце, що вона не могла й поворухнутись. Можливо, колись ці записи вона б оформила в новели або роман, але все зупинила її хвороба. Лежачи під крапельницями, Таня вирішила цим щоденником передати синові вибачення. Вибачення за те, що не пояснила, чому вони живуть тільки вдвох, чому вдома ніколи немає гостей, чому вона завжди заклопотана зовсім неважливими, на його думку, справами, а справжнє життя проходить повз них. Чому їй не смішно з того, від чого в усіх аж зводить від спазмів живіт, чому любить тишу, чому довго вбрана в один і той самий одяг. Чому в їхній квартирі немає безглуздих і милих речей, що існують для того, щоб просто тішити око, щоб підкреслювати характер і вподобання. Натомість удома є лише все найнеобхідніше, що розташовано паралельно і симетрично. Чому її не цікавить те, чим цікавляться всі, і чому вона постійно кудись поспішає. Зрештою, чому, розмовляючи з ним, вона запопадливо заглядає йому в очі, а голос її ніби завжди перепрошує, про що б вона не говорила. Чому, коли він розповідає їй щось цікаве, вона раптом перестає його слухати і поринає кудись у себе. І ще сотні «чому», на які вона б мала дати відповідь: «Сину, це все через моє минуле, воно болить, і я відчуваю цей біль у собі щосекунди…». Натомість вона відповідала: «Я не можу тобі цього пояснити, просто я така є». «А ти спробуй, я зрозумію, я не тупий», – нервово пропонував син, і тоді «тупіла» вона. Тупіла до болю в голові, до дзвону у вухах, до сліз від неможливості змінити минуле, від його неминучого впливу на теперішнє і майбутнє, від упевненості, що тільки вона винна в тому, що син віддаляється від неї й став уже майже чужим.

Подивившись на першу сторінку, Таня витягнула із сумки ручку і нахилилась над щоденником.

«Мій дорогенький хлопчику…»

Ні. «Сину…». Ні, він не любить, коли вона так до нього звертається. Він просить, щоб вона називала його Дмитром, а не Дмитриком…

За вікном уже стемніло, а вона так і не написала жодного слова. Усе, про що вона думала, усі слова, які намагалась запам’ятати, щоб потім записати, тепер здавались порожніми і нікчемними.

Таня поклала ручку і перегорнула сторінку…

– Скільки днів затримки? – хриплим голосом запитала Ганна Михайлівна, сідаючи в старе і потерте крісло.

Почувся скрип, крісло захиталось під її огрядним тілом. Здавалося, що його тоненькі ніжки ось-ось роз’їдуться. Але Ганна Михайлівна, не звертаючи на це уваги, дістала цигарку із пожовтілого портсигара.

Від стійкого запаху тютюнового диму щипало очі. Фіранки на вікнах пожовтіли, а стеля була всіяна закопченими коричневими плямами. На столі стояла попільничка, повна недопалків. На коліна до Ганни Михайлівни стрибнув величезний чорно-білий кіт. Вона потерла коліно, пробурчала, що їй незручно сидіти, що Васька важезний і щось там їй перетискає, тому коліно болить сильніше. Але кота не вигнала.

Таня прийшла до неї, бо до неї ходили половина жінок Жовтоводська, не мало значення, що боліло. Ганна Михайлівна приїхала сюди з першими будівельниками комбінату, і за кілька місяців відбила в усіх місцевих гінекологів клієнтуру. Всі тільки й казали, що таких лікарів уже не буває, що в Гані добре серце, ніжні руки і що вона лікар від Бога. А те, що вічно нахмурена, так у цьому немає нічого дивного – у неї немає своїх дітей. Розповідали, що вона приїхала сама, ні з ким не товаришувала і листів не отримувала. А через півроку, на початку весни, до неї приїхала подруга Фаня: худа, висока і з широкими плечима. «Майже мужик переодягнений!» – шепотіли за спинами.

«Переодягнений мужик» узяла на себе обов’язки вести господарство: рубала дрова, поралась на городі біля вагончика, ходила по магазинах і на риболовлю. Спочатку всі перешіптувались і ніяковіли, хтось плював услід, побачивши Ганну Михайлівну вдвох із Фанею, але до літа вже перестали звертати на це увагу. Та навіть ті, хто ще не заспокоївся, все одно приходили лікуватись до Ганни.

Ганна Михайлівна скривилась і зачовгала в кріслі, кіт при цьому навіть оком не кліпнув.

– Вже більше тижня, – тихо відповіла Таня.

– Тоді ще рано про щось говорити. Завтра приходь до мене на роботу, принось сечу на аналіз.

– Я завтра в Київ їду, в мене іспити.

– Коли?

– О дванадцятій.

– Встигнеш. Приходь на восьму, прийму без черги. Куди хочеш поступати?

– На журналістику.

– Чия дитина?

Таня опустила очі.

– Я лікар і вмію тримати лікарські таємниці.

– Я не можу сказати.

– Ой, Тетянко, тобі ж усього шістнадцять! – зітхнула Ганна Михайлівна.

– Мені сімнадцять через місяць.

– Знаю, – махнула рукою Ганна. – Я пам’ятаю, як ти народилась. Скільки років твоєму хлопцеві?

– Двадцять один.

– Ти народжувати будеш, чи як?

– Звісно, що буду!

– А якщо він тебе кине? Мужики, вони такі… – Лікарка невизначено махнула рукою.

– Він не такий! – крикнула Таня.

– Усі вони не такі, поки свого не отримають. – Ганна Михайлівна погладила сплячого кота. – Отже, ти вчитися хочеш?

– Так.

– Дивись, дитинко, щоб не довелось вибирати між дитиною і навчанням.

– Навіщо вибирати? Багато хто має сім’ю і вчиться.

Ганна Михайлівна затягнулася цигаркою, випустила дим і закашлялась. Кіт підвів голову, але очі не розплющив. І знову занурився в складки кофтини господарки.