Але доросла жінка у ній перемогла. «Тоді» може не настати, аргументує Надька, тоді – не існує, існує лише зараз. Вона встає зі свого крісла, плескає себе по щоках і йде на голос – п’яна, закохана, стара.

Осип Гречка сидить сам. Йому принесли каву, і він замовляє щось поїсти. На столі безладно розкидані якісь папери. Раптом він підводить погляд, аж назустріч – блискуче зухвале бісеня, яке стрімголов вистрибнуло з примружених Надьчиних очей. Гречка спантеличений.

– Що ви тут робите, Надіє Павлівно?

– Ти чому до мене не заходиш? – з порогу нападає Надька. – Я ж на тебе чекаю. Чи ти вже забув, як я тобі допомогла?

– Я зайду, обов’язково. Ви така чарівна жінка…

– Не зайдеш, – капризує Надька.

– Зайду, обіцяю. У мене скоро сесія, треба вчитися, повно справ, – Гречка дивиться їй просто в очі таким чистим чесним поглядом, що Надька раптом усвідомлює – вірить йому, вірить…

– У тебе дуже жорстоке обличчя. І дуже гарне, – каже вона і сідає навпроти. – Тому я не знаю, що мені робити. Вірити твоїй вроді чи боятися твоєї жорстокості?

«Вона хоче залишитися тут, – роздратовано думає Гречка. – Замість того, щоб дівчата сходилися, баби, наче мухи на мед, злітаються. Прекрасно!»

– Що там у тебе? – вона підсовує до себе пальцем його курсову. – Вчишся?

Надька виправляє якусь помилку і жалісливо хитає головою, відчуваючи, як випите вино тепло стікає простісінько до серця і навалюється на неї тією живою і справжньою мрією, якої вона досі не могла чітко усвідомити.

– Я ж кажу… Може б, ми з вами іншим разом поспілкувалися? А послугу ви зробили мені важливу… ніколи не забуду. Ви чудова жінка.

– Серденько, у тобі стільки енергії, ти мов акумулятор, і я біля тебе наче молодшаю, – каже з надією.

– Але ж ви ще зовсім не стара, – Гречка червоніє від власної брехні.

А Надька думає, що це його почуття розпирають… Гречка тим часом збирає папери. «Ага, – злиться, – молодшає вона біля мене. Та мушу терпіти – все-таки від тюрми врятувала». Зібравши папери, кладе гроші за каву на стіл і йде до виходу.

– Не маю часу чекати, поки вони приготують, треба бігти.

Але Гречка до дверей – і вона за ним. Наче й забула, що в сусідній кабінці сидить дід Макарчук, занурившись у свої далекі молодечі спогади. Та й не хоче згадувати – щоб Гречка не бачив, із ким вона пиячить, щоб думав – не така вже ця Надька і стара…

– Ти справді красунчик, – засипає його компліментами Надька, хоча її вже й саму починає від тих компліментів нудити. «Це ж треба, на старості років перетворитися на доктора Бау», – думає вона.

Виходять у холодний мокрий вечір. Гречка роздратований – невже вона тепер усе життя за ним назирці ходитиме? Зупиняється посеред тротуару, щоб їй не було, як пройти, може, тоді повернеться в «Антуанетту»? Але Надька і далі йому щось лепече – про неприбрані тротуари, про погану погоду, про те, що він до неї не приходить. Тротуар Гречка загородив, тому вона стоїть на дорозі, а за спиною шугають машини.

– Півночі на тебе дивилася би. Який огидний колір у твого шарфа. Треба носити м’якші кольори.

Сухими чутливими руками тягнеться до шарфа і закутує Гречці шию. Він озирається, чи немає де знайомих, бо ще скажуть, що з мамою вечорами гуляє. Надька не зважає, куйовдить волосся, усміхається так пестливо, наче до найулюбленішої тваринки. Раптом просто у неї за спиною, пронизливо сигналячи, різко гальмує машина.

– Ти що, самогубця? Нащо посеред дороги стала? – лається водій. – А ти чого, дурню, усміхаєшся, я ж твою матір ледь не задушив. Ти ж мене, бовдуре, бачив, ти ж мені в очі дивився, то не міг її з дороги забрати?

Гречка думає – ось він, порятунок!

– Добраніч, Надіє Павлівно, – кидає переляканій Надьці, якій капотом машини набило на стегні синець. – Мені час.

Надька розтирає стегно – оце так… Її мало не переїхало авто, а Гречка і не помітив?

Він пішов. У Надьки тремтять кінчики пальців, які щойно торкалися до його шарфа, – чи з любові, чи з переляку, чи ще чогось. Вона мовчки слухає розлюченого водія, ступає на тротуар і ніс у ніс наштовхується на п’яного Макарчука. «Пора додому», – думає. Роззирається, чи немає поблизу Гречки, тоді бере під руку діда, який щільно і довірливо тулиться до її плеча, засинаючи на ходу, і так вони йдуть додому.

Дід засинає вдягненим на канапі, а Надька лежить у ліжку і думає – чи Осип так сильно любить, що нічого, крім неї, не бачить, чи хотів, щоб її машина переїхала? Так і засинає, тримаючись за матрац руками, щоб не впасти, якщо ліжко раптом полетить. Вранці дід тихесенько бере порожню смугасту торбу і першою електричкою вирушає на село.

Надька прокидається, коли вже сонце збирається заходити. Очі підпухлі, ноги онімілі. Пожовуючи гіркий, терпкий язик, сунеться на кухню, копирсається у тумбочці, дістає звідти коньяк і старий засохлий лимон. Кілька разів ковтає просто з пляшки, заїдає шматочком лимону і намагається пригадати свою вчорашню дилему – любить чи ненавидить? На її столі – рекламний календарик «Антуанетти», який прихопив із генделика Макарчук.


…Це було давно, за ранньої юності… Тепер він не відчуває за собою жодної вини, хоча мав би. Але ж обставини різні бувають. І люди – теж різні. Хіба не споконвіку чоловіки вбивали суперників і ґвалтували жінок? Хіба не було це виявом героїзму? Такий закон життя – одні мають померти, щоб інші жили щасливо. На цьому побудовано політику всіх великих держав, політику сили. Мають померти аристократи, щоб пролетаріям добре велося, мають вмирати від важкої праці кріпаки та селяни, щоб добре жилося аристократам. Мають вмирати злочинці, щоб жили законослухняні. Чи навпаки.

Він сам нічого не вигадав. Хіба що став уже досить сильний, щоб знищити когось заради власного щастя. Він відчував зараз те, що колись у своїй гральній кімнаті. Він мав силу вирішувати все.

Був колись випадок, так, дрібничка…

Якось він поїхав з друзями на вихідні за місто. Уже починало сутеніти. Темрява підкрадалася до нього зі спини разом із суничними пахощами першої, ще майже непомітної роси. Цю росу людина змогла б відчути, хіба що лежачи голою у траві, щоб кожна частинка її тіла торкалася до трави; торкалась і вслухалася. Сутінки ступали тихесенько, мов у вовняних шкарпетках, і він із насолодою дихав гострим чебрецем та конюшиною, глицею і суницями, насолоджувався смаком переламаної навпіл печеної картоплі.

Вони розпалили вогонь і смажили м’ясо. Ще й досі пам’ятає той смак молодої свинини, трохи солодкуватий із прілим запахом. Він тоді подумав – яке смачне м’ясо, яке солодке смачнюче м’ясце. У роті аж танула їжа, а неподалік синіло глибоке темне озеро, що утворилося на торфовиську. Здаля воно здавалося майже чорним. До того часу вони вже добряче там накупались і насмажилися при воді на сонці. Крім того, пили спиртне – багато пили, бо в ті часи шістнадцятирічні хлопці демонстрували один перед одним власну міць кількістю випитого. Тіло перетворилося на вогонь, а вогонь – це і був він. У сутінках відчував, як палахкотить, тьмяно і ніжно – так загорається сонце у холодні осінні світанки. Так палають нетлі, черкнувши крильми об вогник свічки. Він рухався плавно, як і належить вогню, пив вогняну горілку, яка гнучко обтікала смакові рецептори його гарячого язика.

Він був шістнадцятирічний і незайманий.

Коли вже не було сили ні пити, ні їсти, коли останній шматок м’яса розтанув у роті, вирішив прогулятися між соснами. Ішов і вслухався у свої рипучі кроки – наче під ногами згорав хмиз і гілляки. А назустріч ішла якась дрібна, не дуже гарна дівчина, опецькувата й товстенька, з малими грудьми і тонкими губами. Ця дівчина була втіленням усього, чого він не любив у дівчатах. Але того вечора він був не собою, а палахким вогнем, який шукав щось пружне і гнучке, щоб палити і нищити. І він її зґвалтував. Усе цьому сприяло – і сутінки, що ніжно дихали йому в обличчя, і комарі, що вовтузились у цих сутінках, лоскотались і кусалися. Це були розкішні літні сутінки із запахом глиці та суниць. Потім на землю впала холодна хмільна роса, впала на дівоче тіло, і йому забило памороки від того, як усе це естетично і красиво. Вранці він залишив дівчину в мокрому хмизі, зомлілу, напівмертву, а сам повернувся першим автобусом до міста.

Він тоді думав – навіщо ці людці, невігласи, злодії і заздрісники, як не на те, щоб задовольняти примхи порядних людей. Бо йому всі завжди заздрили, така вже вдача у цього обшарпаного народу – заздрити й ненавидіти кожного, хто стоїть вище. Як кажуть, «щоб у сусіда здохла корова». О, він їх знає, тільки корова в нього не здохне. Ні. Він стояв вище. Він – дитина шанованої людини, він колись приноситиме користь, стане важливим, зароблятиме гроші. А що їм – на них треба працювати, бо нічого, крім землі, цей люд не знає.

Це іграшки, ляльки, яких можна поламати, замкнувшись у кімнаті.

Закохані

Це – Боберко. Рудий, у чуприні вже проглядає жовтувата сивина, розхристаний, вічно голодний – хоч скільки годуй, усе їстиме; розгублений… мне у руках теплий зимовий картуз, тупцяє вимащеними у багнюці черевиками по її килимах, роззирається, ніби ніколи тут не був, а потім – раптом, зненацька, непристойно – гепається перед Надькою на коліна, обіймає її за пояс, впирається обличчям у Надьчин живіт і починає ридати, шморгаючи носом…

– Крім тебе, у мене нікого, ні кровиночки живої більше нема. Нема… Крім тебе, у мене більше нікого, – ридає він, щільно притулившись до її живота, заляпуючи її одяг патокою своїх страждань.

Надька такого не чекала. Вона усміхнено відчинила перед ним двері – у червоних вишитих бісером пантофельках, плечі рівнесенькі, груди вперед, тіло огорнуте блякло-голубим шовком домашнього халатика, але під домашнім халатиком усе бойове оснащення – пояс, корсет, який підтримує важкий відвислий бюст, щільні шорти, і це все густо скроплено духмяною росою ніжних парфумів. «Нічого дивного, краса потребує праці і терпіння», – думає Надька.

Пережите недавно розчарування так міцно закріпило усмішку на її обличчі, що стягнути її не здатні навіть чоловічі ридання.

Кожна жінка у глибині душі – Джульєтта. Навіть якщо їй шістдесят. Навіть якщо вона Надька – надламана, підкошена і прибита. Тож хіба дивно, що стоячи на балконі, вона, як Джульєтта, як юна шістнадцятирічна мрійниця, виглядала коханого. На балконі по сусідству стоять мішки з морквою і картоплею, на підвіконні – борщ, щоб не скис, на табуретці – накритий мискою осінній яблучний пересолоджений торт. Її ногам м’яко і тепленько в червоних пантофлях. У її серці – любов, теж – м’яка, свіжа і тепла. Вона виглядає хлопчиська Гречку. «Це ж треба, – думає Надька, – назватись, як каша».

Колись у них у Сибіру був дід Пшоно – йому дали таке прізвисько, бо торгував із-під поли крупою, яку підкрадала з крамниці внучка-продавщиця. Хороший був дід, хоча вона прочитала про таких, як він, не один роман, і завжди прототипи діда Пшона були лютими ворогами народу, вбивцями чи шпигунами, словом – підривали лад, шкодили колективізації, тому заслуговували всіляких проклять і зневаги. Та в житті, а не у романі, це були переважно надійні і добрі люди. Коли діда просили відсипати трохи круп, він завжди запитував:

– Пшона?

Далекі то були часи.

Надька побачила раптом під під’їздом Гречку – він сунув, мале ведмежа, крізь мжичку, зсутулившись, щоб менше змокнути, і Надька йому крикнула:

– Малий, чого ж це ти не заходиш? Обіцяв. На мені твій подарунок.

Гречка обернувся і роздратовано глянув на те старе бабище, яке чіплялося з дурними запитаннями. У нього були інші проблеми – курсова, бабуся, яка раптом вилила на себе окріп, і Гречка мусив щодня носити їй продукти, домовлятися з медсестрами про нагляд і перев’язки. А це було вкрай складно, з нею жодна медсестра не хотіла знатися. Баба любила писати викривальні листи начальству – давня робоча звичка. Словом, і без Надії Павлівни клопотів вистачало. Уже не кажучи про те, що не дуже подобалося Гречці віддавати борги. А їй він таки був винен.

– Я не маю часу, – гукнув.

– Як там бабуся, Ганна Василівна? – запитала Надька.

– А ви зайдіть і подивіться, – відповів Гречка, хоча знав, що до бабусі вона не піде.

Але вона ходила. Після їхньої вечері – ходила відвідувати Ганну Василівну, таку немилу її серцю.

До бабусі зазвичай ніхто не ходив. Вона жила в своїй кришталевій норі. Ще в дитинстві була для Гречки Сніговою Королевою, яка скалками свого шпигунства травмувала чиїсь очі – на більше її не вистачало. А іноді, на Новий Рік опівночі, він залишався в оздобленій сріблястим дощиком квартирі-печері і тремтів од страху, а бабуся тим часом сунула на коридор вслухатися у чийсь галас, щоб зафіксувати, зібрати збори і вирішувати, що робити з порушником спокою. Бабуся тоді ще була гарною, а може, йому лише так здавалася, бо була єдина з усієї сім’ї, хто Гречку любив і замовляв йому Діда Мороза зі Снігуронькою на вечір. А Снігуроньки були зазвичай красуні, садовили його собі на коліна і вдавали люблячих старших сестер, а він клав їм свою хлоп’ячу голівку на груди, такі м’які, аж вуха від щастя судомило, і думав – точно, моя бабуся – це Снігова Королева…