Надька була одним із порушників спокою переважно через те, що прала у пральній машинці, а вона гуде. Але насолити їй Ганна Василівна так і не змогла. Начальник ЖЕКу був Надьчиним приятелем, секретар місцевого відділу партії – любим другом… Що вже вона тільки вигадувала, ніщо не допомогло. І збори збирала, і двері її квартири трупною водою обливала – і таке було, бо хоча Ганна Василівна вважала себе атеїсткою, та порожнину, яка була призначена для віри в Бога, вправно заповнювала забобонами, магією і чарами. Адже у біблії комунізму ніде не йшлося про те, що не можна вірити у чари. Там ішлося лише про шкідливість віри у Бога. Тому Ганна Василівна спершу на вихідних, потім і в будні, вийшовши вже на пенсію, вряди-годи підчакловувала і їздила на прощу спершу до Кашпіровського, потім до Чумака, а далі до якоїсь бабки-шептухи з Білорусії, що славилася дивовижною чудодійною силою: на один бік махне рукавом – усі здорові стають, як молоденькі дубочки, на другий бік вітер здійме – хворіють…
Саме те чаклування і лякало всіх найдужче. Вона сама ж себе і видала якось, коли обіймалась із липкою, щоб набратися від неї сили і наснаги. Її застукав під тим деревом один сусід, старий холостяк, а всі ж знають, що старі холостяки значно більші базіки за старих дів, ото він і розніс по всіх сусідах, що Ганна Василівна не лише активістка, а й відьма. Потім, коли в неї запитували, чи то правда, вона лише загадково усміхалася – мовляв, мої таємниці такі глибокі й незбагненні, що куди вам, жалюгідним людцям, це зрозуміти… Їй подобалася слава чарівниці. І не подобалася Надька, бо вона теж мала славу чарівниці, тільки серед чоловіків, і баби, які влаштовували під під’їздом щоденні засідання для обговорення та вирішення чужих проблем, казали:
– Ця Надія Шистачок таки знається з якоюсь силою, бо чоловіки до неї злітаються, мов нетлі на вогонь… А вже ж не молоденька.
Осип Гречка не нетля. Він іде собі під балконом далі, роздумуючи про свою бабусю, а Надька ще якийсь час розчаровано дивиться йому вслід, намагаючись пояснити самій собі, чому цей хлопчак такий байдужий до неї. «Бідолашка, за бабусю переживає… Було б за кого», – і вона йде до хати. У двері дзвонить Боберко.
І ось, замість того, щоб захоплено зробити їй один зі своїх незграбних компліментів, побуряковіти й настирливо відривати ґудзик із піджака, втупившись у підлогу, цей чолов’яга ридає просто в її щільно стягнутий живіт. Дихнути неможливо.
– Що з вами, Боберку, що могло статися, щоб такий сильний чоловік так ридав? – запитує ввічливо Надька. За роки його залицянь так і не перейшла з ним на «ти». Він через це називав її аристократкою.
Тепер він не може нічого сказати, грубо стискаючи в своїх руках і без нього стиснуте тіло. Тільки повторює у перервах між незграбними чоловічими хлипаннями:
– Більше… нікого… немає… тільки… ти… єдина… рідна…
Надька здивовано роздивляється його руду сивіючу чуприну, густу і не дуже чисту, високе чоло з залисинами, біле, пористе, нееластичне, у рудому ластовинні. «У нього ж, здається, і жінка була, і син, і навіть онуком хвалився якось… Що за сентиментальщину він меле?» – думає Надька.
У цей момент вдирається в двері життєрадісний Зеник із новим фотоапаратом.
– Дивіться, я купив і ще не навчився користуватися… Але ж який якісний, мені продали зі знижкою, японський.
У фотоальбомі Надьки є фотографія – об’єктив до половини закритий пальцем, а на другій половині – жінка здивовано звела голову, а до її живота тулиться чиясь руда голова.
…Той день, коли людина починає по-справжньому жити, завжди «завтра». Завтра відбувається все – дієта, ранкова гімнастика чи пробіжка, робота, секс, кохання, діти. Якби у світі настало завтра, він би вибухнув від гіперактивності. Час, коли справжнє життя вривається у чиюсь долю, – завжди незручний. То людина занадто молода, то вже застара, то саме хворіє, то не визначилась у житті, чи навпаки – визначилася… Справжня любов – пріоритет минулого, вона завжди там, колишня. Бо лише втративши, ми усвідомлюємо, як сильно любили.
Він думав… Він чекав. Усе планував, продумував, як їй подзвонити. Він так добре пам’ятав свою Ніну. Її глибокі сліди, вгрузлі у багнюку, чорний верес вздовж дороги – чорна ознака осені, такої глибокої, як лісове дупло змії, тієї осені, яка рушала вслід за нею на пошуки скарбів. Вона ступала легко, як кицька, пучками лап відчуваючи вогкий дотик дороги, і дорога вела до великих коричневих дубів із сяйливими світлячками білячих хвостів між гілками, до маслюків і мухоморів у темних нутрощах переспілої трави. Вітер задував їй під пальто і виспівував у порожньому гілляччі придорожніх кущів, як гітара.
Ніна шукала гриби так само, як шукала мушлі на дні моря і як шукала гірські стежки та квітку мімози, як шукала любов і життєве призначення, так, як самка-лисиця шукає виповзле з печери лисеня – з жалем та захватом у розширених зіницях безбарвних зеленавих очей, із червоним від пристрасті напіввідкритим ротом, із палахким азартом – так йому здавалося, коли вистежував попереду худу кощаву постать. Він ішов слідом, але вона його не бачила, бо ніколи не озиралася. Ніколи. Вона мчала з такою певністю у майбутнє, що не мала потреби відстежувати позаду власні кроки. Позаду вона мала порожнечу. І він був частиною цієї порожнечі.
Лише він знав, як спритно, з розбігу, вистрибувала вона на коня, і кінь під тиском її м’язистих стегон галопував уперед стежками і лісами. Він бачив її великі міцні руки на віжках, зціплені пальці з обгризеними нігтями, і на відстані бачив, як сяють її очі, як віється світле волосся, що вибилося з-під шапки, і бачив червоні гарячі губи, які йому хотілося просто на бігу цілувати, і щоб слина мала смак осіннього вітру, а губи сходилися докупи лише на мить, і щоб доводилось їх щоразу наздоганяти, як мрію.
Лише він знав закушену усмішку на її обличчі, таку струмку і холодну, як гірська річка, мінливу усмішку, яка іноді завершувалася пронизливо блискучим сміхом, і її сміх різав його серце, мов скло. Колись Ніна часто сміялась із нього через його педантизм, через вічно чисту білу сорочку і світлий одяг, який він ніколи не носив два дні поспіль, обов’язково мав бути щодня чистим. Дівчина просто любила з нього посміятися, гризучи зубами нігті, а він не витримав такого зухвальства і закохався у гострий вигин її ключиць, у безбарвний погляд, у сіро-жовте, завжди тьмяне волосся.
Йому здавалося – Ніна хапає життя за горло і смокче його артерії, стриножує власну долю, як баского коня, і не знає нічого неможливого, бо для неї можливо геть усе. Усе. І за це він її любив. Ця дівчина була не лялькою. Навпаки, йому здавалося, що тут сильний проти сильного, що вона йому рівня…
Вона була глибоким урвищем серед гір, у яке так солодко було б зірватись і летіти, навіть якщо потім розіб’єшся об каміння і твоє тіло з’їдять соколи. Вона казала:
– Щасливі вовки і лисиці. Коли вони помирають, їхніми тілами живляться соколи, а нас проковтне глина і з’їдять хробаки.
У дитинстві ця дівчина шукала зірки, що впали. Бо, якщо вони падають на землю, отже, їх десь можна знайти – під прілим листом чи суничником. Вона брала з собою до лісу кошика, щоб знайшовши багато зірок, мати в чому принести їх додому. Зірки вона уявляла небесними лампочками, що палають вічно. Їй казали:
– Та які зірки, дитино?
Вона думала, чому можна збирати гриби чи ягоди, а зірок не можна? І їй ще дужче хотілось зірок. Потім, коли у школі довідалася, що зірки – це велетенські сонця в інших галактиках, вона цілком до них збайдужіла і полюбила коней.
Нарешті наважився і подзвонив.
Його запросили в гості. Основною забавою – було дитя. Пропонували поколисати, поагукати до нього, помахати над ним брязкальцем і зворушено попищати:
– Сю-сю-сю, яке ж воно миле…
Дитина була маленька, з великими синіми очима без вій. Руда, бо вродилася схожою на батька, і синьоока.
Воно лежало у великій лозовій колисці, підвішеній на вбитий у стелю гак, щоб матері було зручніше доглядати за дитям. Коли він нахилявся з брязкальцем, дитина зворушливо морщила надмірно серйозне і доросле личко.
– Потім усе буде інакше. М’язи розслабляться, і дитина стане пухка, біла і весела, – пояснювала Ніна, замотана у велику чорну хустку, яка дивовижно пасувала і до її очей, і до білого, аж синюватого, обличчя, і до рожевих заплаканих повік, і до самих сліз.
Він хотів їй допомогти. Моральної потреби комусь допомагати він не мав, просто за цю допомогу сподівався здобути любов. Тому й з’явився на порозі тісної дерев’яної хатки батьків того рудого покійника і приніс трохи дитячого одягу, трохи екзотичних фруктів і темного гіркого шоколаду, який вона колись дуже любила.
– Я не можу їсти шоколаду, бо годую дитину грудьми і її обкидає, – повернула його подарунок Ніна і байдуже пішла до колиски.
А він дивився на похитування її плечей і стегон і пригадував, як азартно вона колись їздила верхи на місцевому іподромі. Ця жінка була саме для нього. Навіть її смуток був азартний, хапкий, вона ним захлиналася, її очі потемніли від горя, вона вся була втіленням жалю.
Він вважав, що заслуговує на цю жінку, бо переможець не повинен викуповувати здобич чуйністю чи матеріальною допомогою, але знаючи її норов, він чемно взяв шоколад і віддав його істеричній бабусі, яка намагалася кожному переповісти свою біду.
– Такий хороший був синочок у мене, так любив усім допомогти, мій голубочок найрідніший. Що ж воно тепер буде?
Він відчув, що подобається їй. Натомість згорьована баба геть йому не імпонувала. Ні, чого-чого, а чужих страждань він не розумів. Йому здавалося дивним, що за тим рудим невдахою на велосипеді хтось може отак побиватись. Але здивування свого не видав – сидів тихенько на лавці з атласними подушками, на яких було зображено лелек, і слухав бабу. А вона поралася, готувала їжу, годувала котів і розповідала, розповідала…
«Невже моя мати так само за мною плакала б, якби щось сталося і одного разу я не повернувся додому? – думав він. – Сумніваюся. Вона не така, моя мати».
Потім через кілька тижнів вони з Ніною разом ходили дивитися на вбивцю. Пліч-о-пліч, як колись, коли він дарував їй хризантеми і міг у будь-який момент відчути гнучкість і плавність її язика. Але тепер її язик був замкнений за пожовклими від страждань зубами, і вона носила чорний одяг – колись давно вона понад усе любила чорний шоколад, але ніколи не вдягала чорного вбрання.
І тоді, коли вони ходили дивитися на вбивцю її чоловіка і вбивця проходив повз них під конвоєм, понуро розглядаючи глибокі тріщини в дерев’яній, пофарбованій червоним підлозі, він обійняв Ніну за плечі і відчув, що вони м’які та плавні. «Переможець здобуває все», – подумав.
І він справді здобув. Одного разу вона нахилилася до його обличчя і кінчиком скрученого в трубочку язика, легким, ніжним і гострим, торкнулася до його верхньої губи. Легесенько намалювала там якийсь ієрогліф, а потім язик проник у його рот, і він відчув, що верхню губу поневолено її губами, а нижня в цей момент теліпалася собі, немов чужа. Потім він присунув її до себе, і його Ніна була покірна, мов дитина, ніжна, як квітка, солодка, як карамелька.
Та була одна абищиця, яка в цій історії мордувала його найдужче. З ним весь час був здивований погляд рудого чоловіка, бо перш ніж померти, він здивувався. Погляд запитував – як хтось, якась людина, схожа на нього, запросто і без причини вирішила його вбити? Якби можна було повернути час, він, мабуть, іще раз його розчавив би, але перед тим пояснив, що і до чого. Бо те здивування мучило його. «Невже це так дивно? – думав. – Невже у нього ніколи не було схожих бажань?»
І цей здивований погляд дитина успадкувала від батька. Щоразу, коли він приходив до своєї вдовички, наражався на дитячий здивований погляд, який запитував:
– Чому ти вбив людину, яка не зробила тобі нічого злого?
Цей погляд заважав йому вповні насолоджуватися коханням. «Якби не було дитини, – мрійливо думав він, – ми з нею були б найщасливіші люди на світі».
Однієї ночі, коли Ніна ще спала, а він збирався їхати в місто, бо треба було вранці на лекцію, знову наштрикнувся на погляд немовляти – розіспаний, засльозений, але так само запитальний. Йому раптом захотілося, щоб погляд замовк, і це здавалося так природно, а здійснити це було так просто – один рух і все. Тому він узяв диванну подушку і підійшов до колиски.
Тиша осені
Боберко встав із колін. Букініст Зеник допоміг йому підвестись і сісти на кухні в крісло. Надька втиснула у тремтячі пальці склянку з водою, та Боберко ще довго не міг її випити, у нього сильно тремтіли губи. І зуби цокали об скло, наче у дзвоник хтось калатав.
"Краса, що не рятує" отзывы
Отзывы читателей о книге "Краса, що не рятує". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Краса, що не рятує" друзьям в соцсетях.