– Ууу, – тихесенько скавуліла вона, дивлячись погаслим поглядом перед себе, – ууу…

– Квіточко моя, я тебе не впізнаю… Де та дівчина, яка так ненаситно любила життя? Де? Отямся, сонечко, – він стиснув їй руки так сильно, що вона заскавуліла голосніше. Але не отямилася.

Він іще трохи посидів поруч, навіть по обличчю її легенько поплескав, і врешті розізлився. «Якщо тобі важливіший твій мертвий виродок, аніж живий я, отже, ти заслуговуєш на свою долю», – подумав. І пішов.

Він виїхав на багнисту дорогу і поринув у чорну листопадову темряву, без ліхтарів та зірок. «Подорож на край ночі», – усміхнувся. Ніч він любить.

На снігу

Це був її час – час теплих светрів у синю смужку з відкритим горлом і високих чобіт, що в них ховалися тонесенькі синтетичні колготи, від яких Надьчині ноги вкривалися висипом, і вона мастилася борсучим жиром, щоб вберегтися від екзем.

– Ну і ніжки, такі ніжки варті гріха, – шепоче Боберко, притиснувшись до Надьчиної спини.

Але вона не така, вона доброчесна… Була б інша – одна ніч, і повернувся б собі додому, а ця – не така…

Це був час коротких кучерявих зачісок і фарбованих білявок, писцевих шапок і вечірніх посиденьок у колі друзів із пафосними тостами та саморобними салатами.

– Господи, смачно так, що хочеться вашу блузку з’їсти, – сунеться Боберко до її полуничної блузки, бант під шию, чорне мереживо білизни просвічує, і від цього серце у нього стукає голосніше, ніж завжди. І скинула б із себе ту блузку – розлюбив би, але ж не скидає.

На вітрилах того свого часу вона летіла у прірву трохи жорстокої і байдужої сучасності, у якій мешкали нові молоді красуні, що народжувалися, росли і квітли, поки Надька носила свої смугасті светри і високі чоботи. Спершу на ті светри озиралися перехожі чоловіки і прицмокували – он, мовляв, яка вона красуня. Потім уже не озирався ніхто – вона злилася з юрбою таких самих жінок у високих чоботях і смугастих светрах із відкритим горлом. А потім Надька почала помічати дивну особливість цього світу – що довше вона жила, то більше жінок ставали молодшими за неї.

Боберко вже тягне собі в ліжко якусь дівку – волосся каре, руде, спідничка на зав’язках, потягнув за зав’язку – впала, а Надька не така, вона для душі… Більше ніяких прозорих блузок, і все когось чекає – чоловіка? Але поки ще є порох у порохівницях, душа може почекати. Боберко не приходить. А як і прийде – то про жіночу гордість розводиться, через яку все життя як псові під хвіст, про темні круги під очима:

– У вас, Надю, під очима потроху темнішає…

«І на душі темнішає, не лише під очима», – додає подумки Надька.

Вона плескала себе по щоках для жвавого рум’янцю, фарбувала яскраво губи, навіть укорочувала свої спідниці, та все намарно. Час високих чобіт минув, його змінив час іще вищих чобіт і ще довших светрів, або зовсім коротких, і довгого прямого волосся, і молодості, якої у Надьки вже не було.

Поки вона бальзамувала своє життя, щоб ні на крок не відступити від тих щасливих днів, коли світ належав їй, той світ змінився. І вона опинилася у вакуумі самотності.

Надька знає, що таке самотність, бо були часи, коли вона місяцями нікого не бачила – може, вона боялася показувати людям свою старість, а може, людей лякала темрява в її вікнах. Вона знала, що таке самотність – занадто довго вона не мала потреби усміхатися, і в кутиках її вуст утворилися два горбочки – від сліз та апатичного безвольного сну, якими вщерть наповнювала своє життя.

– Деякі люди довго сплять, бо їм нема, задля чого прокидатися, – казала Надька. – Дайте людині щось таке, задля чого хотілося б жити, і вона прокинеться.

У Надьки тоді був білий язик. Від сну він укривався якимось нальотом, і вся їжа здавалася їй гіркуватою. Вона собі казала – ось навесні я знову стану молодою красунею, менше спатиму – і мої очі засяють, менше плакатиму – і мій сміх задзвенить, виходитиму на свіже повітря – і щоки посвіжішають, куплю крем від зморшок – і обличчя розгладиться, назбираю грошей на дорогого стоматолога – і зуби побілішають… З весни…

Навесні нічого не змінювалося, вона дозволяла старості забирати щоразу більше території свого життя. Замість омолоджуватися, вона поринала в іще глибші сни, а прокидаючись, бачила у люстрі вим’яте обличчя, каламутний погляд, жовті зуби і порепані бліді губи, зморщені на краєчках так, наче вони збіглися під час прання в гарячій воді. На Надьку напав дурносміх, і вона сміялась так само часто, зі смаком, як і колись, але тепер не той ефект – півники мариновані, фаршировані, цукрові чи з плоті та крові не збігалися до неї войовничими зграйками. Старість… Їй здавалося, варто посміятись, і з неї спаде тягар віку, вона вирівнювала спину і ставала легкою-легкою, осяйною-осяйною.

– Що це наша Надька почала молодитися? – Осудливо крутили головами сусідки, які вже й забули про її існування. – Що це вона замислила?

– Ех, – кректали бабусі під під’їздом, – та ми в її роки…

А півники не збігались. У кожного був свій курник і своя квочка, якій треба носити хробачків. Вона намагалася змиритись із часом – ну пливе він, ця акула-людожерка, то хай собі пливе. Летить, то хай собі летить, їй що? Руйнує, будує, знищує і створює, вбиває і народжує, дарує і обкрадає – то й нехай собі. Надька змирилася. Вона стара і досі гарна, вона самотня і бездітна – будь ласка. Їй навіть на самоті буває цікаво, і навіть без дітей вона має, чим жити, і навіть коли в її вікнах темно, на душі в неї світло, бо вона – Верона. Хоча, що воно за ім’я? Помилка дівчинки, яка потрапила не зовсім туди, куди хотіла…

Аж раптом задумалася – чи таки справді вона досі гарна? Гречка… Вона мало не шубовснула під колеса машини через нього, а він і оком не змигнув… Чи така вона досі гарна? А як ні – помирати?

Ще в дитинстві тато казав:

– Для жінки головне врода. Вродлива не пропаде – ні у війну, ні після війни.

Мама не була дуже красивою, але ж він чогось учепився у неї кліщем – уже з іншим заручилася, була б щаслива, а він увірвався – п’яний, очі кров’ю налиті, бичок – у її життя і сказав – краще вбити таку, ніж відпустити. Не вбив, не відпустив, проте лупцював до крові, а вона тихесенько шкандибала до озера, залазила у воду по шию і так стояла, щоб синців не було – вода холодна, розсмокче…

Чомусь ніхто не міг пробачити, що вона не красуня – ні бабця, яка щоразу буркотіла: «Яке ж ти поганюче, ні тобі грудей, щоб аж млоїло від їхньої пухкості, ні тобі очей синіх, як озера, ні тобі губ червоних та м’яких – чорноока худа циганка з синюватим ротом… Що за невістка?» Ні батько, якого найдужче розлючувало те, що любив цю циганку, а вона ж негарна… мабуть, зачарувала… Надька з дитинства чула, що в неї поганюча мама, хоча їй здавалося, що красивішої на світі немає – очі чорні, глибокі, великі, личко тонесеньке, наче з липи вирізьблене, і сама така в’юнка, гнучка, зміїста… Але згодом і її переконали – не така у неї мати, як треба.

– Для жінки головне врода. Ти в мене красуня, – казав татусь і тулив Надьку до себе, – ти не пропадеш.

Їхали в Сибір – красунечку гріли і охоронці, і хлопці, і всі – юна, чотирнадцятирічна, очі – гірський кришталь, личко – лілія ніжна, зубки білі, губки рожеві, припухлі, вередливі… Далі так само – поки пацієнти доктора Бау вмирали в лікарні, вона лежала на його дивані, дивилася на тарганів і жила… Красуня, про таку кожен подбає, не яка-небудь. Не абихто… Що далі, то гостріше відчувала – ця ідеологія краси має сенс. Дівчата мусили спати зі своїми благодійниками, а їй вистачало просто бути гарною… Хто тепер повірить, що цілуночки біля буфета були єдиним, чим Надька відплатила докторові за його турботу? Але так воно й було. Дівчата їхали до міста вчитися, щоб за інженерів заміж повиходити, а Надька просто так знайшла інженера. І полюбила. Але тут філософія вроди дала збій. Уперше.

А як їй жити тепер? Вона стара, негарна, то як же їй жити далі без вроди?

І ось прийшла весна… Восени.

Снігопад котом підповзав впритул до її світу. Осінь минула, вже й половина грудня минула, а Гречка так і не з’явився. «Мабуть, таки він ту людину збив, – думала Надька, – а я – спосіб замести сліди. Прийшов би – спитала. А може, так, допомогти вдові хотів, ну і закрутилося. Він, мабуть, милосердний…»

Сніг заповнював дороги та рови, балкони і смітники, горизонти й небо. Люди сиділи замкнені в своїх кімнатках-гніздечках за вікнами, замурованими в іній, біля батарей, грубок та олійних обігрівачів. В одну з тогорічних хурделиць якогось пізнього вечора Надька йде на двір викинути сміття. І от, коли вона обережно ступає вузенькою, витоптаною стежечкою до смітника, кутаючись у пальто, чує за спиною, як її хтось гукає давнім, як світ, ім’ям:

– Вероно…

Озирається. Так різко, що мішок для сміття рветься, і лушпиння картоплі, пакети від круп – усе висипається на сніг.

Він сидить на лавці, на снігу, маленький і старий. Він сидить на снігу і дивиться просто в Надьчині очі, прозорі, блискучі, які стали такі холодні і жорстокі за ці роки. І всміхається. І щось у тій усмішці таке безпритульне й пекуче, щось таке прощальне і домашнє, щось таке глибоке, аж Надьці хочеться розтанути. Він так ніжно усміхається, наче вони досі одружені, наче й не минуло двадцяти років – довгих двадцяти років згасання її вроди і розпалювання ненависті.

Надька кидає сміття на сніг, обертається спиною до його усмішки, усмішка зісковзує з її плечей, мов крижинка, і падає, розбита, на сніг.

Удома вона лізе у ванну, ароматизовану трояндовою олією, – заспокоїтись. Але спогад про ту усмішку не дає спокою – болить їй у суглобах після гарячої ванни, болить у серці, тому вона крапає на цукор корвалол, тремтячими пальцями підносить ложку до рота, і ложка цокає їй по зубах. Засинає, і та усмішка сниться їй на морді дідової кішки Мухи, яка залетіла у вікно, розпустивши пишний павичевий хвіст…

Вранці запарює каву і на коричнево-оксамитовому плесі ще не осілої гущі бачить усмішку свого колишнього чоловіка, яку одного разу зруйнувала – на снігу.

А сьогодні на снігу Зеник фотографує Анку. Анка відбивається, бо поспішає на роботу. Надька теж іде на роботу. Вони обидві – обурені, їхні очі наповнені млою нещодавно перерваного сну, Надька махає рукою, Анка затуляє обличчя, а Зеник – знай собі клацає. «Хлопчисько, – думає Надька, – нехай собі побавиться новою іграшкою».


…Що це за мана – ця жінка з безбарвними зеленавими очима… Що за відьма – її теплий вигин плечей – Господи! – її профіль, трохи, як у мавпи, а трохи, наче вирізьблений із жовтого каменю… Її повислі безживно тонкі руки і ледь заширокі плечі… Що це за жінка, чому йому, сильному, розумному, багатому хлопцеві, що міг би вибирати – а таки міг би! – ніхто не милий, крім цієї божевільної, що так безглуздо опинилася за ґратами і тепер їде лікуватися у психіатрію? Чому нічиї плечі не мають такої теплої гнучкої лінії? Чому нічиє волосся так не вабить? Чому він не може забути той мертвий, глухий до всього погляд – на прощання…

Він вирішив зняти вроки. Його бабуся, та, що по мамі, запропонувала вдвох поїхати до якоїсь шептухи. Бо йому таки наврочено, інакше чому він не може про неї забути – навіть уві сні? Чому вона йому сниться? Усі ж бачать – і не красуня, і не така вже й розумна, таке собі, жінка та й жінка, бідна божевільна вдова.

– Точно закопала твою фотографію десь на цвинтарі на могилі жінки, яка мала те саме ім’я, що й вона, і тепер ти гинеш, – впевнено пояснила бабуся. Вона на магії зуби з’їла. – Живе в Білорусії чарівниця, усім ворожкам ворожка. Поїдеш – вона тебе відшепче.

Не годиться дорослому сучасному хлопцеві до ворожок їздити, але що ж… Поїхали. Наснилося йому напередодні – вікно, навстіж відчинене в літо, за вікном – білі гортензії, вона стоїть гола, сині жилки розносять її тілом кров, наступає йому холодними пальцями на пальці, але дивиться десь у далечінь – чиста тобі відьма. Жилки сині снують тілом, краплі роси – на грудях, гусяча шкіра під росою пахне життям, що за жінка, думає він, кінчиком її волосся малюючи вигин шиї, аж раптом дивиться – перед ним не жінка, а дитина, руда…

Вроки…

У Білорусії випав сніг. Бабка оселилась у забитому селі, але машин під її воротами – не проїхати. Зупинилися просто в калюжі з-під талого снігу. Бабуся побігла записуватися, Він тупцяв на дорозі – такий увесь респектабельний, модний, наче випадково тут опинився, заблукав… Біля нього – ще декілька чоловіків – респектабельних, модних, які відчайдушно вдавали, що теж тут випадково, адже вони ні у що таке не вірять. Бо ж не годиться дорослому солідному чоловікові до шептухи.

Таки довелось іти – бабуся тягне під лікоть, переказує, що сказала їй шептуха:

– То все вроки. Розбила яйце – а в ньому камінчик чорний, каже – бачиш, вроки, бо якби не було камінчика, чиста твоя дитина. А так – тільки вона може допомогти, тільки їй це під силу – бо такі сильні вроки, що так просто їх і не знімеш…