– Надіє Павлівно, я до вас завтра в гості зайду. Можна?

– Заходь. Приготувати півника?

– Не дуже люблю курятину. Я так, на чай.

– Півник – не курятина. Півничатина, – каже Надька і ловить його посмішку, гостру, як перець.

«На чай, – думає Надька тепло, – ось воно, малий прийде на чай». Збирається на роботу, а сама аж сяє – на чай. Спускається сходами і світиться – на чай.

– Що це ти, Надюсю, така радісна? – запитує Ганна Василівна, яка стежила у вічко за сходами, а побачивши Надьку, різко відчинила двері.

– Ранок красивий, от і радію собі, – кинула їй Надька.

– І з чого б це дорослій нормальній жінці з цього радіти? – ніби сама до себе, бурчить Ганна Василівна, але так, щоб Надька почула і замислилася над своєю недоречною поведінкою. Так не можна, треба жити стримано, з острахом…

– І чого б це дорослій нормальній людини та й не зробити щось корисне замість того, щоб за сусідами підглядати? – каже Надька ніби про себе, але щоб Ганна Василівна почула.

– Ти мені не хами, – гукає Ганна Василівна вниз до сходів, – я жінка впливова, зі мною краще не зв’язуватися.

– Це точно, – відгукуються сходи Надьчиним голосом.

Надька легко ковзає на роботу в слизьких чоботах. Мороз обпікає щоки, ніс, але на душі так тепло – на чай прийде до неї. Це ж треба. Не така вона й старезна, як уже почала була про себе думати. Нічогенька вона ще. Аж раптом напроти… Надьчине серце аж завмерло – Толічка. Вона не може зупинитися, бо дуже слизько. Він її ловить і тицяє в носа троянду – білу.

– Я поспішаю, – шепоче Надька і хоче йти далі.

– Побалакаймо півгодинки… Кави…

– У мене на роботі в неопрацьованих документах уже миші завелися. Біжу… – ледь вимовляє звуки Надька.

– Трошечки, кілька хвилин.

Вона не дивиться на нього, бо страшно. Він на неї, бо – боляче. Вчепився в її руку, вона – у його рукав – те саме пальто, що й колись, небагато живеш, чоловіче, думає раптом. Під самісіньким вухом ранкова голодна ворона каже – каррр… «Чого-чого-чого вона може бути чарівною і знадливою з усіма, крім нього, а біля нього – дубова і зла?» – думає Надька. Чого тільки поруч із ним їй пересихає в роті і хочеться втекти? Чи залишитися. Як? Що ж це за мана така, той Толічка. Старий і занедбаний Толічка – і ворона летить назад – карр, каррр…

Бере троянду:

– Мені? – питає, ніби й так не ясно.

– Тобі, – відповідає Толічка.

Лисий, геть лисий, як макогін, думає Надька. Теплий, такий теплий, свій…


Не слухати, як дзвенить кришталь, як тягне жили Огінський, серце смокче – Огінський, як рветься душа – на шматки, на спогади, на відчай – Огінський… Не бачити, як піняться усмішки – ось вона, Надька, усміхнена, у польоті, легка, мов пір’ячко, молода… Ось вона підходить до нього впритул, щоб поправити краватку, її губи – червона кров, і смокче, смокче, смокче його нерви, його кров, його життя, висмоктує з нього всю силу – упирка, красуня, незрівнянна в усьому, чарівна, наївна… Нічого не вміє робити, жити не вміє, пекти не вміє, шити не вміє, а все, що вміє – писати документи і бути вродливою… «Невмійка», – шепоче їй ніжно, і вона зникає… Верона. Де тільки взялося це дурнувате ім’я? З яких глибин її дитячої трагедії воно виринуло, щоб зробити із його Надьки, із його ніжної кішечки хтиву самку, що – мій Боже! – обереги панчіх видно, як на долоні, у розпірці, а то не спідниця розпорена, то його серце розпорене… І не забуде він ніколи, що ніхто так і не навчився бути ніжнішим за неї, навіть Марічка. Коли скинути увесь войовничий обладунок, коли витерти їй губи, то під помадою – тепла волога лілія рота, білі зуби, солодкий запах… ніхто так не вміє перевтілюватися. І захищатися. З яких глибин її травматичного дитинства виринула ця звичка – моментально захищатися? Бо інші думали – залицялася, та ж ні – захищалася, ішла в бій – червоною помадою, розпірками, туфлями на високих підборах, йшла на війну – запашна, груди – мечі, біла пудра, червоні губи, забрало усмішки, щит легковажності… Він знав, що то самозахист – щоб не образили, щоб не покинули, щоб не витерли об неї ноги. Моментально, так, наче й не існувало його лілії, його Надьки, наче і не спадав із неї тонкий нейлон, наче і не змивала пудри і помади – моментально в позу, жінка, якої не візьмеш голіруч, кусається…

Він думав – повернеться, він думав – прийде сама… Він думав – ця жінка знає, що робить, і якщо вона пішла, то пішла… Він думав – якби хотіла, щоб знайшов, то сказала б, написала б, подзвонила б – знайди…

Повернувся в темне помешкання наступного вечора після її від’їзду – вирішив, що вже достатньо її покарав. Побачив висунуті шухляди, відчинену шафу, розкидані шкарпетки – свої… Надьки не було.

Марічка – дуже хороша жінка, тримала свою руку в нього на пульсі, зазирала в очі, годувала.

– Нащо вона тобі, любий, нащо, якщо маєш мене? Обігрію, втішу, пригорну. Вона ж – гадюка, стерво невдячне, а я ж – поглянь-но лише, ні з ким ніколи, тільки з тобою… У нас вдома буде затишок і любов.

Марічка його втішала – коли приходив додому, занурювався в теплу ванну і нарікав – який же він нездара, нічого в нього не виходить, ні до чого не придатний… Вона пригортала його до свого м’якого живота, гладила по голові – тістечка печуться, вареники ось-ось готові будуть… І не міг він їй сказати – мила, ти маєш одну суттєву ваду, ти – не Надька. Не міг. І піти не міг – наче в павутині застряг – мій же ти бідолашний, мій же ти маленький… Він і справді наче на маленького хлопчика перетворився. І тулився до її грудей, як маленький хлопчик до матусі. І більше не був ні на що здатний. Із керівника відділу став простим інженером із недоробленими проектами, потертими ліктями на піджаку і борщем у банці на обід.

Із Надькою був не такий. Із Надькою був півнем, спроможним на що завгодно. Вона не співчувала, не тулила, не сюсюкала, де треба – допомагала, але ніколи не співчувала. Мабуть, і не знала, що таке співчуття. І не плакала.

Марічка плакала. І ображалася. Затримається після роботи – вона плаче.

– Ти мене образив, дуже образив. Мусиш вибачитися.

І доводилося випрошувати в неї пробачення. Випрошував і ще глибше застрягав у павутинні цієї доброї-предоброї жінки.

А потім вона померла – рак. Доглядав, потім поховав і поїхав шукати Надьку.

Стільки років минуло, яка вона тепер? Чи така ж зухвала, чи така ж уперта, чи так ніколи у житті й не заплакала?

І тепер вона стояла перед ним, а він не знав, що сказати. Слова вивітрилися з його голови, усі до одного.


Надька взяла його під руку – теж мовчить. Так мовчки і добрели до якоїсь забігайлівки, сіли за столик. Кухня ще не працювала у такий ранній час, холодно, тому сиділи вдягнені…

– Я тебе завжди, знаєш…

Виймає з портфеля томик Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Надька бере в руки, крутить, намагається щось пригадати і не може. Знає тільки – щось страшне, щось дуже страшне ховає ця палітурка. Була в неї колись стара книжка польською мовою, з польської школи. Колись давно. Дивиться на нього прозорими сірими очима, в яких стільки сліз, що годі їх і виплакати, то й не плаче.

Толічка втупився в гусячі лапки – стадо гусей промчалося під її очима, навколо рота усмішки прорили траншеї. Пахне глибоко, гостро, насичено – вік додав їй глибини, вродлива така, що серце завмирає, але інакше, ніж колись.

– Вероно, пам’ятаєш? Ти привезла з собою стару польську книжку Шекспіра і в усіх питала, чи Кемерово – то Верона. Пам’ятаєш?

Надька дивиться зосереджено то на книжку, то на Толічку. Про Верону вона пам’ятає.

А він думає, чому ж вона не забрала його від Марічки? Чому не повернулася? Чому віддала його просто так, без бою. Без сліз… Чому боролася за прихильність усіх, навіть цього старого доктора Бау, а за нього не поборолася.

– Я іноді мріяв, щоб ти стала потворною, щоб захворіла на віспу, може, тоді ти була б лише моєю…

– Не вигадуй, – презирливо кривить губи Надька. – Моє обличчя – мій шанс на щастя. У нас це… дитина могла бути…

– Як? – стрепенувся.

– Викидень…

– Ясно, – розглядає її обличчя. – Ти не змінилася.

Надька дивиться на дорогу за вікном. «Слизька, – думає, – дорога. І розмова якась слизька. Весь час із рук вислизає, наче жива рибина. Не втримаєш». Вона думала, що коли він прийде, говоритиме безперервно, а сама мовчить, бо про що йому казати? Пізненько він з’явився.

– Я чекала… – каже Надька.

– Я прийшов…

Ось і поговорили. Запахло кавою. Надька раптом заквапилася – їй терміново треба на роботу. Поспішає. Вихилила гаряче горня розчинної кави на одному подиху – тут заварної не подають. Попекла піднебіння, подумала, що у неї в холодильнику мандарин повно, а вона тепер кислого їсти не зможе. Схопила троянду і побігла – зловив на льоту її холодну руку без рукавички, вдихнув запах долоні, видихнув поцілунок, просто в жменю, рука затремтіла – чи йому лише здалося?

– Ще побачимося.

Надька зникла – зловив її силует за вікном, обійняв своє обличчя руками – не хотів казати, що знайшов її перед смертю – йому вже недовго… Забув про це сказати. Просто забув. А може, й не хотів, бо боявся, що скривить презирливо губи, зневажливо хмикне і запитає – така незбагненна за забралом усмішки:

– Як був здоровий, то покинув, а як помирати, то до моєї цицьки?

А Надька йшла на роботу і не розуміла своїх емоцій. Отже, Толічка її любив. І Гречка. І вона знову має двох півнів, які, можливо, за неї поб’ються. Уже оговтавшись, не може стримати усмішки – отже, знову два півні!

На роботі – постсвяткова вечірка. Фотографуються. Надька всміхається в об’єктив на всі зуби. Усмішка рветься з її рота потоком щастя.

Увечері розгортає книжку – Шекспір. Ромео, навіщо ти Ромео… Щось далеке і моторошне, щось таке, що хотілося б забути. Щось із потойбіччя…

Колись давно, коли люди любили воювати, коли чоловіки вбивали, щоб довести собі й іншим, що їхні ідеї найправильніші, коли вона ходила в польську школу і до них увірвалися зі зброєю прибічники якоїсь ідеї, уже й не пам’ятає якої, вона саме читала – Ромео, навіщо ти Ромео… Увірвалися до них у школу – сильні, брудні, з гострим запахом поту, з темним запахом смерті, і взялися всіх стріляти – щоб визволити від когось… коли Джульєтта чекала на Ромео у Вероні, у цьому чарівному місті спокус, дуелей і пристрастей, увірвалися до них чоловіки, брутальні, дикі, потворні й звабливі у своїй дикості, із запахом смерті. Вона пригадала той запах, гострий, різкий, холодний, він проникав їй у всі шпарки – на неї впало тіло товариша її дитинства Мар’янека, сина вчительки польської мови, і його запах розривав їй носа. Тоді вона вперше відчула цей твердий, холодний, солодкавий запах, який згодом став у її житті таким природнім і нормальним, що всіх людей вона вже поділяла на живих і на мертвих. Два види людей, які її оточували. Але тоді, коли вона пізнала цей запах уперше, то не витримала і голосно розревілась. І її почули. Якби вона промовчала, не розплакалася, то, може б, і не почули, а так – Ромео, навіщо ти Ромео – на неї дивилося знаряддя смерті, а вона дивилася на сильного великого чоловіка, відразливого і прекрасного у своїй всемогутності, у здатності вирішувати, кому в цьому світі жити, а кому – ні…

І тоді хтось інший гукнув – яка гарна дівчинка, не займай, підросте – повернемося, коханкою буде… Завбачливий який. Гарна дівчинка – підійшов ближче, щоб роздивитися. Провів пальцем по волоссю, по бровах, торкнувся до кінчика носа – красива. Дуже красива дівчинка.

– Доки ти, маленька, така гарна, доти й житимеш.

О, Ромео, навіщо ти Ромео… – читала, зціпивши зуби, Надька біля мертвого Мар’янека. Не плакала, щоб більше ніколи знаряддя вбивства не дивилося їй у вічі. Бо її ніхто не захищатиме.

Потім, уже в радянській вечірній школі, вона дізналася, що ніхто її тоді не захистив, бо всі чоловіки боролися за мир. Виявляється, це була велика війна за мир.


…Коли він приїхав удруге, шептуха була вже не така привітна. Її таки добряче дратували ці люди, які спершу докладали неймовірних зусиль, щоб зруйнувати своє життя, не вміли тримати на припоні ротів, ширінок і таємниць, а потім вирішували, що їм пороблено, і сунули до неї зі своїми бідами, вроками, ляльками вуду, зрадами – хай зцілює. Вона думала, що от збудує синові хату, а далі пішли вони всі…

– Амулета шукаєш? Краще сліди за собою замети, – мовила, хитро підморгуючи молодикові, який чомусь вирішив, що йому пороблено.

Щось у ньому було темне, непропорційне, фанатичне. І видався їй занадто гордим. Поводився так, наче вона його покоївка. Гроші на стіл кинув, чай із зілля погидував пити. А по амулети їздить. Совість, мабуть, малого замучила.

Він потім усю дорогу додому думав, що ж ця шептуха мала на думці? Сліди? Був один слід, один-однісінький. Але той слід навіть не знає, що він слід.

Амулет дала, та він знову не допоміг. Їде, а сам ні про що не може думати, крім рідкісних, таких коштовних усмішок, які йому іноді вдавалося розкрити на Ніниному обличчі – як мушлю з перлиною. Про її тіло, легке і невинно чарівливе, немов у дикої тваринки. Її випадкові дотики – м’які і пружні, мов у кицьки, – доводили до відчаю, йому до болю хотілося зловити на льоту пальці, недоглянуті, з нерівно підстриженими нігтями, і стиснути їх своїми. Пальці були худі, сухенькі, зі шкірою, яка щільно прилягала до суглобів і вкривалася поздовжніми тріщинками на пучках – від прання.