Іноді Ніна йому переповідала все, що робила за день. Його розчулювали ці розповіді. Він думав – у неї голос яблучний, свіжий, хрумкий, соковитий. Ловив її губи на півслові, і вони ще якийсь час договорювали в його роті, а коли відпускав, вона міцно стискала їх в якусь випадкову усмішку, щоб не заплакати від щастя.

Вона часом забувала вищипувати брови, і вони щільно зросталися на переніссі, тоді, навіть усміхаючись, вона нагадувала сердите щеня. Коли він загортав їй волосся назад, то бачив великі білі вуха і дуже-дуже білі вилиці. Вона заплющувалася, чорні потічки вій спадали на щоки, іноді сідала біля його ніг, клала голову йому на коліна і замовкала.

Йому здавалося, що це кохання прослизнуло, наче глист у його організм, і тепер пожирає зсередини. Він страждав, бо розумів – ніколи не зможе такий перспективний хлопець, як він, бути цілком щасливий із цією селючкою. І водночас вона була єдина, з ким він таки почувався щасливим. Йому бракувало простору для планів та мрій, проте ця свавільна непередбачувана відьма – любов, цей підшкірний диявол, потребував торкатися до Ніниних білих вилиць і пожадливо їсти надкушене нею яблуко, і цілувати її шарф, що пахнув кремом і кров’ю, яка іноді текла в неї з носа, і світлим пухом волосся, що тоненькою зворушливою ниточкою приклеїлося до наелектризованої вовни.

Амулет не допомагав.

– І чого це він не допомагає? – дивувалася бабуся. – Може, ти щось не так зробив? Але знаєш, у Житомирській області, недалеко від Чорнобиля, живе якась спадкова віщунка. Їдьмо, може, вона допоможе. Бо чари, як бачиш, сильні, у твоєї відьми…

Заплакана Верона

Через хвилину Гречка питиме в неї чай. Боже, у неї знову двоє півників. Як у найкращі часи. Вона досі гарна, а врода захистить. Врода – запорука безпеки. Врода захистить від наклепів Ганни Василівни в ЖЕК. Надька прийде, опустить очі: «Ви ж мене знаєте, я законослухняна поважна жінка». А потім різко зведе очі, по вінця наповнені слізьми, які ніколи не витікають зі слізниць, – от і все. Діло зроблено. Коли вона прихворіє, її прийме особисто головний лікар, а не пошле до юної недосвідченої практикантки. І вилікує. Їй хлопці поступатимуться місцем в автобусі, а не сидітимуть, байдуже спльовуючи собі між широко розставлених ніг соняшникове лушпиння.

У Надьки було повнісінько мрій. На антресолях лежало чимало вирізок зі старих газет із кулінарними рецептами. У передпокої стояла купа капців усіх розмірів для гостей. Надька готувала багато їжі, а потім годувала бездомних котів і собак, доки місцеві гицлі не встигали їх виловити. Вона скликала котів біля смітника, вихопившись із хати з напіввідкритими грудьми і оголеними почуттями самотньої жінки, в якої відібрано єдине, за що вона могла себе любити.

Надька знала все, що потрібно було знати щасливій жінці, але щасливою бувала дуже рідко. Геть рідко. Ненароком. Коли приїздила в гості до Макарчука і, напившись коньяку та кави з молоком, співала протяжних пісень своєї сибірської напівголодної молодості.

– У мене були валянки і усмішка, біліша за сибірський сніг, – розповідала Надька. – У мене були нейлонові колготки, які примерзали до ніг.

Зараз Надька мала купу нейлонових колготок багатьох кольорів, які вона скуповувала багато років – контрабандних і вітчизняних – про запас. Колготки були різних відтінків, струмовито-ніжні. Зі стрілкою.

– Колись на Сибіру про такі колготки я могла лише мріяти, – казала вона.

Колготки були її єдиною справдженою мрією. На решту мрій їй забракло сміливості.

Надька таємно і боязко мріяла про колишнього чоловіка. Після коньяку та кави з молоком ця мрія іноді проступала – словом, тонким, як шпага, впиралася співрозмовникові в груди і зникала за потоком спогадів та інших думок, щоб приховати ту, попередню, відверту, мов душа. А ще Надька мріяла поїхати у Верону. Іноді їй снилося, що вона вже там, де живуть чудо-лікарі, які можуть воскресити таточка-матінку. Звісно, вона їх вигадала, тих чудо-лікарів, але ні з чим люди не прощаються так важко, як із вигадками свого дитинства. Іноді вона розповідала про ці сни сусідкам – тим, які пліткували в неї за спиною, – млосно вихопившись із своєї заспаної старості з напіввідкритими грудьми і з оголеними мріями.

Але найдужче Надька мріяла про ще одну молодість. Бо її попередня – лежала на антресолях разом зі старими газетами і вирізками з журналу «Радянська жінка». Але Надька не могла з цим змиритись, і щоразу витягала цю молодість і прикладала до себе, смакуючи годинкою безтурботності та щастя.

Чай, молодість, варення, тістечка, фрукти, врода, підправлена за допомогою сметанкової маски, косметики і білизни. Все було готове до приходу Гречки.

Він прийшов такий свіжий, як солодкий, щойно наточений з берези, сік, подумалося Надьці спершу, але потім раптом зауважила – ні, щось не те. Опускав очі, уникав її погляду. Не зачинив за собою дверей – забув. Не роззувся, похапцем привітавшись, потягнув її в кімнату до ліжка. Встигла було подумати – невже сексу хоче, малолітній збоченець? Аж раптом на її обличчі опинилася подушка. Подушка закрила їй рот, ніс, одне око, друге дивилося запитально на Гречку. «Жартуєш?» – казало здивоване око. «Жартує, мабуть, малий», – думала Надька, але дихати ставало важче. Спробувала рукою відіпхнути його руку, але він коліном притиснув її зап’ясток до ліжка. Притиснув міцно – не поворухнутися. Спробувала відіпхнути його своїми коліньми – не може, повітря бракує, задихається, ледь жива… Майнула думка – не можна високо підіймати коліна, у неї стегна негарні.

І перш ніж зомліти від нестачі кисню, побачила Толіччине обличчя.

Він несміливо зайшов у відчинені двері, у руці – коробка цукерок, на голові – хутряна шапка, черевики в снігу. Зазирнув, аж бачить – душить хтось Надьку. Кинувся рятувати. Толічка проти Гречки – маленький опецькуватий бурундучок, старий і лисий проти молодого лютого пса. Але бурундук напав несподівано, зі спини, тому Гречка відпустив руки. І Надька вдихнула повітря – ще жива. Жива… Відкинула вбік подушку, вислизнула з рук, забилася в куток – жива… Похитала головою, порозтирала кінчики пальців, щоб кров краще циркулювала. Сіла. Дихає. Боже, цей юний милий хлопчина, якого вона колись так необачно врятувала, хотів її задушити! Ця думка боляче вдарила їй у голову. Гепнуло під дихало її самолюбство – отже, не закохався він у неї, красуню, а використав. Пантофлі, фальшиве алібі, машина, яка мало її не переїхала… Отже, він таки винен у вбивстві того чоловіка, а вона – просто знаряддя!

А потім зненацька усвідомила – її вперше в житті врятували, захистили, і просто перед нею на килимі б’ються два півні. За неї! Толічка, спокійний урівноважений старий Толічка її врятував! «Хто б міг подумати», – намагалася зіронізувати про себе Надька, але не вийшло. Бо вона раптом відчула глибоку втому. Болів хребет, свербіло в носі. Розщібнула верхнього ґудзика на кофтинці. Втомилася. У вікні оранжево світило сонце, збираючись за небокрай. Сяяли кришталеві фужери в серванті. На підлозі сопіли двоє чоловіків, а вона була в безпеці. Цілком і повністю. Толічка про все подбає. Надька відчула, як у неї мліють зап’ястки, робляться ватяними руки. Солодко розслабилося тіло. Невже в її житті з’явився хтось, хто зможе врятувати, не вірилося Надьці. Невже все так просто – просто жити і знати, що хтось прийде на допомогу, якщо ти раптом втратиш контроль над ситуацією?

Гречка лежав підім’ятий на килимі, зверху на ньому – лисий старий Толічка. «Півні, справжнісінькі півні», – думала Надька. Біля ліжка – розпанахана коробка цукерок. Оранжеве сонце проривалося крізь білі фіранки і лягало на килим – оранжевий з осінніми листочками. Надька скрутилася серед подушок і здивувалася – що це за вода на моєму обличчі розмиває пудру? Що за неподобство? Але клубок, що зазвичай збирався в горлі, коли їй було важко, раптом став розсмоктуватися. Зазвичай вона той клубок ковтала і заливалася дзвінким сміхом або азартно вибухала фліртом, або підходила до якогось чоловіка впритул і підводила на нього великі сірі втомлені очі. Іноді допомагало. Але тут він, наче сам собою, почав розсмоктуватися. «Це я що, на Ніагарський водоспад перетворююся?» – думала Надька, але їй уже було все одно. Накрилася ковдрою і солодко схлипувала в подушку. Солодко-солодко. Толічка про все подбає, а вона тим часом поспить.

За неї вперше билися півні.

Тим часом Ганна Василівна почула, що в Надьки хтось вовтузиться, і їй аж на душі потеплішало. Нарешті ця баба себе скомпрометувала. Ганна Василівна у капцях і халатику, тихесенько, мов кішечка, підійшла до її дверей, побачила, що вони відчинені, почула гуркіт меблів – щось у Надьчиній хаті падало – і радісно побігла дзвонити в міліцію. Аякже, вона, законослухняна громадянка, просто мусить подбати про спокій у своєму під’їзді. Просто мусить.

Щоб злочинці не повтікали, вона принесла табуреточку і вмостилася біля дверей сторожувати, ще й спиною їх підперла. «Оце так, – думала Ганна Василівна, – оце мені пощастило! Оце я знаю діло! Це тобі не якась пральна машина гуде, а справжнісінька бійка. І де? У Надьки Шистачихи, цієї зверхньої перестарілої кокетки з розмальованим ротом, яку підозрюють у відьомстві. Теж мені, відьма, – зневажливо думала Ганна Василівна, – єдина, варта уваги відьма в цьому під’їзді, – я».

Міліції не було і не було. Вона вже й ногами ритм по підлозі відбивала, і прочитала подумки заклинання від снігової бурі, й нігті почистила, і навіть притулилася до дверей, щоб задрімати. Нарешті приїхав єдиний дільничний міліціонер – побутові бійки на більше не заслуговують.

– Показуйте, – кинув Ганні Василівні ще зі сходів. Він її добре знав – за життя не на одну пральну машину скаргу написала.

– Тут, – схвильовано прошепотіла, відставивши табуреточку від дверей.

Він увійшов, а Ганна Василівна заховалася – щоб не знали, що це вона міліцію викликала. Чула, комусь заламують руки, лайка, крик, суперечка. Отже, двоє чоловіків. Так їй і треба, цій Надьці, нема чого по двоє до себе водити. Лише одним оком вирішила зазирнути, щоб побачити, що ж там коїться. І заніміла. Її онукові надівали наручники.

– Що тут таке? – вбігла стурбовано. – Ви все неправильно зрозуміли. Його сюди заманили, щоб побити. А сам він мухи не скривдить!

– Мухи, може, й ні, а мене мало не задушив, – мовив підтоптаний незнайомець, підводячись із підлоги.

В одній руці він тримав хутряну шапку, в іншій – хутряне вухо від шапки. По кімнаті валялися перекинуті крісла, шоколадні цукерки, Гречка стояв розкошланий, червоний, задиханий.

– Він Надію Павлівну душив, коли я увійшов у квартиру, – пояснював дільничному старий.

– Та що ви брешете, не міг він Надію Павлівну душити, – верескнула Ганна Василівна. – Вона спокійнісінько собі спить. Стягнула з Надьки ковдру, а та й справді спала серед подушок, і жоден крик їй не заважав.

– Може, вона зомліла, – припустив незнайомець.

Дільничний мацає Надьчин пульс.

– Спить. То що з вами робити? – запитує в Гречки.

Звісно ж, Гречку відпустили. Пообіцяв більше не бешкетувати в чужих квартирах, був тверезий, як скельце, ну і зрештою – він же з сім’ї тих самих Гречок, яких усе місто знає.


– Бабусю, ти нащо міліцію викликала?! – шипів на бабусю Гречка, червоний, як ошпарений рак, коли вони виходили з квартири.

А старий тільки віддихувався, пересів із підлоги на диван і стягував із себе пальто.

– Ви не на її смак, – злісно вичавила Ганна Василівна. – Надька молоденьке м’ясце любить. Як він, – махнула рукою на відчинені двері квартири. Вийшла, взяла табуреточку з-за дверей та й пішла собі.


Відтоді Надька плакала. Сльози наче назбиралися в цистерну і тепер лилися та й лилися. Через кожну дрібничку. Сфотографував, як завжди, Зеник. Пили вони якось чай, і вона помалесеньку танула, як морозиво, великими прозорими краплями. Він не стримався, сфотографував – із білим горнятком у руці, з білими перлами на шиї, сидить собі чорнява жінка, обличчя рівненьке, не викривлене плачем, а з очей стікають величезні краплини.


…Він лише спробував позамітати за собою сліди. А тепер ця жінка становить справжню загрозу. І старий. Він із ненавистю продирався крізь хурделицю, що холодними хвилями шмагала його обличчя. Треба з цим щось робити. Хто його зурочив? Хто своєю заздрістю зіпсував йому життя? Він був успішний гарний хлопець – і от… Що з ним сталося? Як опиниться завтра за ґратами, хто його врятує? Бабуся? Не годиться хлопцеві його віку вірити в усіляку бісовщину, але що ж це все, як не бісовщина?

Йшов уперед люто, швидко. Машину забере завтра – як її з тих кучугур відкопати? Зате є нагода пройтися пішки і думати. Насамперед треба їхати до віщунки. Може, вона побачить щось таке, чого не побачила цілителька?

Наступного ранку Гречка їхав порожнім, глухим, без жодних ознак життя селом. Хати стояли присипані снігом, дорога така, що боявся – от-от заглухне мотор і його з’їдять вовки. Бо ж, мабуть, вовків тут повнісінько. Нарешті побачив, що біля однієї з хат якась маленька постать – порошинка, подумав, комашка – відкидає сніг. Зупинив машину. Вийшов – холодно, волого, сніжно. Пішов у двір.