Спершу, опинившись на темному подвір’ї під соснами, у куточку помітив її. Стояла між занедбаних аґрусових кущів, тендітних стовбурців чорної горобини та велетенської, як дуб, голої груші з замерзлими грушками на верхівці. Стояла – рука в бік – його мила вдова, його Ніна. Жінка його снів. Зухвало на нього дивилася.

«Вона, – аж у серці йому замлоїло, – що тут робить? От же ж відьма».

Стояла, аж їй рота усмішкою звело. Гречці мороз побіг по спині, так моторошно стало.

– Ти… Що ти тут робиш?

Підходив до жінки ближче – губи сині, очі чорні… Що за мана?

– Ти як тут опинилася? Вже вилікувалася?

Мовчить. Сміється. А як це її очі з зеленавих на чорні перетворилися? Постояла-постояла, і мовчки взялася далі сніг відкидати. Аж тут Гречка дивиться, а перед ним – геть незнайома жінка. Інша. Привиділося.

Позадкував до машини – відьма ця жінка, треба втікати.

– Ти куди це, півнику, побіг? – гукнула йому вслід. – Я з тобою ще не поговорила. Стій!

Зупинився – руки зібгані в кулаки, готовий захищатися. Боїться озирнутися і побачити Ніну.

– Я поспішаю, – каже.

– Твій слід тебе тримає, твій слід…

Обернувся. Стоїть перед ним жіночка середнього віку, у теплому пальті з хутряним коміром, у хустці. Обперлася на лопату і дивиться на нього, а очі жовто-чорні, й хотів би відвести погляд – не може. Брови у неї – від чола до повіки – світлі й короткі, наче два поля перегнилої за зиму стерні, два поля на широкому виразному обличчі, яке могли б малювати художники.

– Аби ж то я поїхала до міста та й познайомилась із художником, – відповідає на його думки. – Але я ніколи не вибиралася в місто. Найдалі, куди доводилось їздити – на сусідський хутір, за п’ять кілометрів від села – на весілля. Давно, ще до вибуху.

Вона спершу видалася Гречці негарною, навіть потворною, так виразно і чітко, аж дух йому перехопило. Він не міг відвести погляду від цих широчезних брів і жовтих, як соснова смола, очей під ними. Бо з чорних вони стали жовтісінькі, мов у кішки. А потім його погляд з’їхав трохи вниз, на широкий сумний ніс, такий плаский, що Гречці здалося – її ніздрі виросли просто на обличчі, і він не розумів, що за істота опиналася перед ним у затінку свого широкого подвір’я, темного і загадкового. Але потім раптом побачив її губи – найніжніші губи, які коли-небудь довелося йому бачити. Таких делікатних, сумних і водночас трохи розхилених до усмішки та примхливо насуплених, наче до поцілунку.

Її котяче личко було обмотане хусткою з пожованими кінчиками, бо вона любила жувати кінчики хустки чи соломинку, або ж зламувала гілочку чи листочок і – жувала.

– Ти знати щось хотів чи як? – запитує жінка.

– А хіба ви щось знаєте? Чого ж я не бачу машин коло подвір’я, людей, які прийшли до вас про себе взнати?

– Значить, нічого я не знаю, – якось так жалюгідно усміхнулася до нього жінка і почала далі відкидати сніг.

– Хочу знати, хто мені життя зіпсував?

– І що ти з цією людиною зробиш, як дізнаєшся? Розчавиш машиною чи задушиш? Який вирок ти винесеш людині, що зіпсувала тобі життя? Смертний?

Гречка дивився на жінку – знає вона щось про нього чи це випадково?

– Можливо, – відповів обережно, щоб не видати себе.

– Ну що ж, упокійся з миром, – знову сумно усміхнулася віщунка.

Відсунула з вуха хустку і пошкреблася в ньому мізинцем. «Яка гидота», – подумав. А вона аж замружилася від насолоди з фалангою мізинця у вусі. Гречка тим часом зауважив, яка в цієї жінки розкішна шкіра. Гладесенька, такого чистого, золотисто-порцелянового відтінку, що хотілось нахилитись і помацати, аби переконатися, що вона справжня. Цю шкіру нітрохи не псували зморшки. Вони невимушеними рисочками трохи підкреслювали очі і гарно оздоблювали недовгу шию.

– Як мені її позбутися, цієї мани? – запитав Гречка.

– Кого позбутися? Ти ж щойно виніс собі смертний вирок. Смертникам уже ніхто не заважає.

– Мені потрібен амулет, який захистить мене від злих заздрісних людей, – намагався Гречка скерувати розмову в правильне русло.

– Мені теж.

Пройшла повз нього, сперла на стіну лопату, якою відкидала сніг, похукала на руки. «Біднота, – подумав. – Треба їй заплатити щось, бо зогниє в цій дірі». Але вона вже була в хаті. Хлопець хотів піти за нею, але жінка замкнула за собою двері. Він походив навколо хати, пообшкрібав пальцем з одвірка стару вибляклу олійну фарбу – голуба чи сіра, так і не розібрав. Погукав, постукав у вікна – глуха тиша. Ні звуку. Навіть засумнівався, чи справді бачив ту жінку. Може, привиділось?

«Ніяка вона не віщунка, – вирішив Гречка, – шарлатанка. Бо якщо їй теж потрібен амулет, то хто вона, як не самозванка? І що вона таке молола? З чого б це йому, молодому, гарному, перспективному хлопцеві себе вбивати?»

Тепер у нього два сліди. Дві ноги і два сліди.

Хтось, хто ніколи не забуде…

Це темне золото ночі, сни розмірені, розкриті, як серце під натиском ніжності, як розслаблена тепла долоня, що хоче торкатися… Ця мжичка холодного пуху, пір’я, що його погубила велика біла гуска – зима… Це темне золото ночі, самоцвіти щастя – несподіваного на старість, нежданого, яке так стрімко впало і перехопило подих… Це темне золото ночі…

Хтось, кого можна не забувати, не втрачати і не втікати від нього. Лише розслаблено торкатися – як балерина торкається до підлоги кінчиками пуантів, легко й швидко, аж поки танець не закінчився, поки триває життя.

Хтось, хто ніколи не забуде тебе… Навіть якщо старість витопче стежки на твоїй голові, викопає рови на обличчі… Навіть якщо старість…

Від його рук здригалося Надьчине серце. Він був старший за Надьку на десять років і вмів красиво засмагати. Одного разу він переїхав із Москви у маленьке провінційне містечко, де вона після розлучення годувала помийних котів, запиваючи самотність щоденним келихом вина. Він до неї повернувся. Він її врятував. Лежав тепер поруч, у теплій темряві щастя, а навколо ніч, блискуча і морозяна.

Він постарів, вона теж. Але чомусь не соромилася своєї старості, бо знала – Толічка зможе полюбити її старість. Він любитиме складки на її животі з візерунком у червоні реберця – сліди від тугого широкого гумового паска, яким вона обперізувалася під одягом. Він любитиме її груди, що парилися під сподом, і вона мала один секрет – пересипала їх дитячою присипкою, бо такі важкі відвислі спітнілі міхи не просто подразнювали шкіру – вона колись у лікарні два тижні пролежала з виразками. Він любитиме її набухлі судини на литках і венозну сітку на стегнах, цю синю старечу потворність, яку Надька ненавиділа більше за решту ознак розкладу, які щодня бачила в дзеркалі й ретельно намагалася замаскувати, зібрати свою вроду знову до купи, як пазл, а цей пазл щоразу ставав дедалі складніший і складніший.

У цьому темному золоті ночі він полюбить її дужче, ніж колись давно-давно, коли її врода сяяла діамантом, і Надька – о, свята простота! – вважала, що вона і справді діамант, коштовність, за яку й життя не гріх віддати. І навіть була переконана, що один чоловік таки віддав був своє життя, щоб заволодіти Надькою. Вона думала – це доктор Бау. Аж поки не знайшла в збірці сонетів Шекспіра старих вижовклих листів і фотографій, що їх він отримував від жінки на ім’я Анна, – на гірчичній фотографії вона, як дві краплі води схожа на Надьку… Біженка, російська аристократка Анна… Тоді Надька відчула себе ошуканою – отже, вона, Верона, була лише дзеркальним відображенням чиєїсь любові? Отже, світ не крутився навколо неї?

Вона пам’ятає той прикрий осінній час – щойно отримала свою малосімейку, сиділа в порожній хаті та розбирала посилку. І от – удар по її самолюбству – доктор Бау всі ті роки мовчазної відданості, цілуючи її біля свого старого чорного буфета, який важив із тонну і був заселений рудими тарганами, лікуючи її від травми, доплачуючи за одяг, цілував насправді Анну, лікував Анну, одяг купував – Анні…

Але зараз, у цьому темному золоті ночі – тільки Надька і чоловік її життя…


Надька прокинулася пізно. З її мокрого носа крапають сльози. Вони сповзають із товстих слізниць, а під нижньою повікою опиняються на роздоріжжі. Доки вона лежить горілиць, вони обтікають вилиці й осідають за вухами, тому її волосся за вухами вологе і масне. А коли встає з ліжка і йде на кухню готувати сніданок для себе і Толічки, сльози тоненькими рівчаками зморшок течуть на ніс, а потім на мить застигають на його кінчику і сильно, впевнено скрапують у маринад, в якому вона квасить курячі стегна. «Сьогодні запросить гостей, – вирішує Надька, – нехай побачать, що вона вже не сама». Свою самотність глибоко в душі вона вважала принизливою, адже біля вродливої жінки мусить бути чоловік. Чоловік поруч – це наче шкала для вимірювання вроди.

Толічка досі спить. Вона прибирає кімнату, але щось із нею не так. Щось наче не зовсім їй добре. Спиною рояться мурашки чи то холоду, чи то гарячки.

Вона зашпилила кількома гренадлями гладенько зачесане на потилицю волосся, вмоченими у вологу пудру та в одеколон пальцями протерла щоки і глибоко вдихнула вітер із відчиненого вікна. Це був вітер змін. Якесь коліщатко в її налагодженому побуті мало зламатись. Їй подобалася ця перспектива. Авантюрно і загадково Надька підперла груди, поклацала суглобами по шклу і закусила з нетерплячки губу – коли, ну коли ж!

Білими пульсаціями завірюхи, полуничним варенням на плястеркові сирної булки, зміни, здавалося, затамували останній подих перед стрибком.

Толічка потягується в ліжку, розплющує очі й шепоче:

– Здається, вік не лишив на тобі жодного сліду.

– А на тобі, здається, лишив. І не один.

Вона сама собі боїться зізнатися, що досі його любить. Навіть старого. Їй тоді здалося, що зміни принесуть щастя.


Анка тоді була молодою вчителькою англійської мови з гарною дикцією і зубами, з довгим вузьким личком, яке нагадувало формою вушко голки, і так само, як ніколи не помічають вушка голки, так ніхто не помічав її обличчя. Воно губилося серед кетягів рудого від природи, добряче підпаленого хімією волосся та яскравих суконь, що виразно підкреслювали пласкі груди, тонесеньку талію і широкі стегна. Обличчя зникало у вихорі п’яних сліз Надьчиних балачок, бо від її сліз п’яніли і верзли бозна-що всі – піднесені, радісні. Наче щось от-от станеться.

Якось Анчине личко помітив був високий американець Віллі – спершу в колонці шлюбних оголошень, потім на фотографіях, які вона йому надсилала в страшенно дорогих американських конвертах, мріючи про чоловіка-іноземця. Урешті Віллі дістав нагоду роздивитись її вузьке, схоже на вушко голки, обличчя, зустрівшись у київському аеропорту; роздивитись і (як вона про це мріяла!) закохатися.

І от саме завдяки Надьчиним сльозам Анка проміняла свого високого американця, який зауважив її личко, на маленького і худющого букініста Зеника, який зауважив її вік і великі пишні стегна.

Букініст любив випити коньяку, напарфумитися гостро та п’янко, вбратися в чорну шовкову сорочку і прогулюватися вулицями, почепивши на руку барсетку. При цьому букініст Зеник голосно прицмокував услід юним дівчатам. Він був паном років під сорок і вдень почувався на вулицях ласолюбцем і фатальним звабником. Але вночі – самотнім хробачком, і боявся, що жодна жінка ніколи не лежатиме поруч із ним більше, ніж одну ніч. Він боявся, що помре від раку легень самотнім парубком, і його смерті ніхто не помітить. Тому коли в той вечір він довідався, що Анка збирається заміж за американця, букініст Зеник опинився поруч із нею на дивані, і під дією Надьчиних чарівних сліз, які накрапали в збиті вершки з чорносливом, вони зізналися одне одному в своїх страхах, і вийшовши з квартири пізніше за всіх, вмостилися на сходах і поцілувалися.

І коли вони ще сиділи на сходах, Анатолій Лук’янович вивів скоцюрблену від болю Надьку з під’їзду і гукнув їм:

– Ловіть таксі.

– Що сталося, що сталося? – крутилася Анка навколо Надьки.

– Здається, отруїлася, – прошепотіла Надька і виблювала на сніг.

– Господи, Господи… – пищала перелякана Анка.

– Хіба ти миша, щоб пищати? – запитувала Надька, скрутившись на лавці.

Нарешті приїхало таксі. І сідаючи в нього, вона думала – через годинку повернуся здоровою. Через годинку. Вони їхали нічним містом. Біля «Антуанетти» тримався за напівголу повію п’яний Боберко – повернення Надьчиного чоловіка його підкосило, і він вирішив брати від життя все, що зможе. Анка показала на нього пальцем:

– Дивіться, як бідолашненький за вами страждає.

– Хороша повія, – зі знанням справи зауважив Зеник.

– Яка я? Не сильно страшна? – поцікавилася Надька.