«Вона геть утратила форму, – подумав Толічка, – мабуть, їй справді дуже погано». І притиснув Надьку, скручену від болю в животі, до свого плеча.

Так вони відвезли її в лікарню. Усі думали – це наслідок застілля, гостро приправленого аджикою та пекучими соусами.

І справді, на ранок їй покращало. Але Надька почувалася такою розбитою, як тротуар під її будинком. Ледь піднявшись із ліжка і сяк-так пообідавши гречкою і ріденьким лікарняним чаєм, вона пішла на обстеження, розпочавши таким чином свій найважчий у житті період – період встановлення діагнозу. Це був час, коли вона з прихворілої на кілька днів жінки, яка, випивши кілька пакетиків проносного, знову стане гарною, енергійною і мріятиме про хрумку, добре пропечену шкірочку фаршированої яблуками курки, перетворилася на спітніле бабище з синьо-бузковою горою нутрощів, вилущених під час операції на поверхню з-під драглистої шкіри.

Надька почувалася вагітною. І дарма, що уявне дитя ніколи не стане людиною, і що замість смачної вітамінно-молочної суміші воно пожирає Надьку. Вона відчувала власну пухлину як дитя, їй навіть здавалось, якщо прикласти до грудей руку, то можна відчути, як ростуть довгими білими хвостиками метастази.

У її кишківнику росла пухлина. Перш ніж її видаляти, Надьці дали час подумати, адже ніхто не давав жодних гарантій на успіх.

Надька опинилася на роздоріжжі. Вона могла прийти додому, скласти в невеличку валізку кілька халатів, мило, рушник та нові світло-рожеві капці з білими пухнастими помпонами на носиках і повернутися в лікарню, щоб, можливо, більше ніколи з неї не вийти. А могла померти вдома, болісно і важко. Лікарі, розв’язуючи складну задачу людського організму, відвели їй на життя чотири місяці.

Одне вона знала напевне – Толічці біля неї більше не місце. Від таких болячок не гарнішають, а бачити, як він спершу навідуватиметься до неї з увічливості і з огидою цілуватиме в щічку, гарячково шукаючи приводу, щоб утекти, вона не хоче. А може, він просто зникне – ще раз, і більше ніколи не повернеться, бо стільки на світі чоловіків кидають своїх хворих дружин, навіть тих, яких завжди любили і поруч з якими прожили вік. То що вже казати про нього – нагулявся, постарів, повернувся і знову втече, варто їй стати немічною і нещасною.

Надька не могла дозволити одному чоловікові покинути її двічі. Тому коли у лікарню приїхав стурбований Толічка і почав випитувати про здоров’я, Надька байдуже окинула поглядом його постать, відвернулася, щоб не дивитися в очі, і мовила:

– Я цілком здорова. І знаєш що? Ти вже не той, що був колись. Вибач, любий, але я чекала чоловіка, а не старого діда. Побачилися, все з’ясували, поговорили – і годі. Повертайся додому.

– Але… – хотів було заперечити Толічка, та вона його перебила.

– Жодних «але». Хіба я винна, що час знищив мою любов? Тієї ночі – то була ностальгія за молодістю, за надіями… Тепер усе інакше. Якби ти тоді не пішов, у нас могла бути дитина. Ми були б щасливі. А тепер нам кінець.

Вона стояла біля свого лікарняного ліжка вже одягнена, перетягнута паском, плечі назад, груди випнуті, підтягнуті майже до шиї – холодна повсякденна Надька, обгороджена колючим дротом своєї пихи. Толічка топтався перед нею, мов школяр, якого підловили на забороненій любові до вчительки, дивився на неї – з болем? з надією? – своїми світлими вибляклими очима, пальцями механічно вивертав навспак свою стару хутряну шапку, вухо до якої Надька лише вчора йому дбайливо пришила. І Надьці так запекло в горлі через ту шапку, так їй гірко стало, коли згадала, як вона сиділа в м’якому кріслі, у білому сяйві зими, і пришивала до неї вухо, а Толічка тим часом мився у ванній, й дзвенів Огінський, серце рвав – Огінський, на старому Надьчиному програвачі, на пластинці…

Але Надька не звикла зважати – пече їй у горлі через чиюсь шапку чи не пече. Вона не дозволить покинути себе вдруге і крапка. Тому припудрила собі носа, вдягла шубку і вийшла з лікарні у білу снігову зиму, що пахла білою сніговою смертю. У найближчому кіоску купила листівку і на звороті написала Толічці короткого листа, якого він отримає після її смерті.

У Надьчиному записникові лежить фотографія молодого і гарного Толічки. Він – той, хто ніколи її не забуде.


…Життя було до нього несправедливе. Йому двадцять. Його ніхто не любив так, як йому цього хотілося. Ця хвойда, ця жінка, яка клянеться-божиться-обіцяє любов, показала, що для неї важливіший рудий виродок, аніж він. Вона проміняла його, не вагаючись, безсовісно, на іншого… Проміняла швидко, без страху помилитися.

Вона заслуговує на свою долю і на своє божевілля.

А він – ні… Він боровся за любов, він убив суперника, знищив його потомство – хіба не так чинили чоловіки протягом усієї історії людства? Хіба не це вони робили, щоб бути лицарями, заради своїх інфантильних хвойд, які сиділи у вежах і чекали, поки хтось їх візьме.

Він заслуговує на свободу, бо він сильний і справжній, і якщо якась баба, яка й так невдовзі помре, загрожуватиме його свободі, то що має зробити справжній чоловік? Їй однаково скоро на той світ.

Він вирішив – прийде пізно, скаже, що хоче вибачитися, мовляв, сам не розумів, що коїть, що він її відданий шанувальник… О, вона точно повірить, бо хто-хто, а вона беззастережно вірить у свою вроду… Вона наче й не помічає, що вже не зовсім у тому віці, щоб так покладатися на зовнішність. Але жіноча дурість на те й існує, щоб чоловіки її використовували, хіба ні? Нащо ж тоді жінку створено дурепою?

Купив квіти. Триматиме букет, щоб вона побачила і повірила. Додатковий аргумент. А тоді ввійде, накине на неї перину – ліжко буде розстелене, бо ж ніч, вона вже має спати… І все. Чисто. Свободу йому гарантовано. Ніхто нічого й не запідозрить, адже вона в нічній сорочці, у ліжку – що може бути природніше?

Коли його вперше охопила ця дика енергія помсти і він не міг її приборкати, тоді він повівся необачно. Тепер буде обережніший.

Пізно увечері прийшов до Надії Павлівни. Постояв перед її дверима, потер руки, щоб не тремтіли, і подзвонив. «Ку-ку, – проспівав дзвінок, – ку-ку». А за дверима – тиша. Подзвонив удруге. Втретє. Аж раптом зауважив, що двері якось не зовсім щільно прилягають до дверної рами. Наче трішки відстають. Натиснув на ручку – відчинилися. Невже вона забула замкнути на ніч двері? Хоча це й на краще, легше буде з усім упоратися. Він тихесенько зайшов до кімнати, схилився над ліжком і у світлі, що проникало крізь вікна, побачив – ліжко порожнє.

Старе курвисько пішло ночувати до свого пенсіонера? Він засміявся з цієї думки. Вона часу не гає – з ним нічого не вийшло, то іншого знайшла. Не дарма його бабуся каже, що Надія Павлівна гуляє більше за всіх мешканців їхнього будинку. Ніяк зупинитися не може…

І що тепер робити? Пригадав кадр із якогось фільму – герой заходить у квартиру, вмикає світло і – вибух… Можна й так.

Він підійшов до вікна спершу в кімнаті, потім у кухні. У кімнаті вікно було зачинене, у кухні – відчинена кватирка. Зачинив. Увімкнув газ.

Усе. Увійде, клацне вмикачем і – кінець…

Як і годиться, повитирав сліди від пальців кухонним рушником. Ручку на дверях протер вовняною рукавицею. Зачинив двері й вийшов… А потім подумав – нащо було витирати відбитки пальців, якщо все й так вибухне? Недосвідчений він злочинець.

Але хіба людину, яка бореться за своє щастя, можна вважати злочинцем?

Вийшов у сніг. «Отака вона, любов, – подумав. – Якби міг бути з будь-ким, якби не любив так сильно і віддано, якби не мав такого чистого серця – то всі були б живі». І він – теж, і всі були б щасливі.

Перед дверима в під’їзд кіт грався мертвим горобцем. Він його підкидав, потім ловив, потім знову підкидав і знову ловив. Врешті поклав на сніг і взявся ніжно облизувати – голову, крила, дзьоб. Облизувати і муркотіти. «Отака вона любов», – подумав він. Кіт любить упольованого горобця.

Останній місяць його ламало – то любив себе, то Ніну, а Ніну можна було врятувати, лише пожертвувавши любов’ю до себе. Ніну можна було викрасти з лікарні, закинути на заднє сидіння машини і відвезти далеко-далеко, якнайдалі від цього світу умовностей і стандартів. Вона ж була геть інша за цей світ – нудний, сірий, пострадянський, просочений вірою і любов’ю до мафії чи бодай до кримінального кіно. Чи до мексиканських сералів і ворожок-шептух.

Він не раз мріяв про те, як викраде її, а потім занурить у свою пристрасть, у свою любов, у свою ніжність, і вона розтане, вилікується, опам’ятається, бо він не вірив, що ця жінка могла так просто втратити глузд.

Тепер, коли вона була поза зоною його досяжності, йому здавалися дріб’язковими й безглуздими ті бар’єри, які зводила між ними його сім’я. Тепер, коли її відсутність так боляче рвала нерви, він не вірив, що Ніна звабила його за допомогою чарів – версія Ганни Василівни, чи за допомогою сексу – батькова версія.

– Ти, синку, напав на жінку, яка просто вміла тебе правильно вкласти в ліжко і цим користувалася, – повчально казав батько.

«Судить усіх по собі», – думав Гречка.

Бо навіть на відстані він її любив. Невже родині так складно було зрозуміти, що їхня дитина здатна любити? Вони, такі поважні, доброчесні, толкові, навіть гадки не мали, що він може просто когось любити, без чарів, без вроків, безкорисливо. Але ще більше їх дивувало у цій ситуації те, що і його, самотнього повелителя іграшок, можуть любити. У це ніхто не вірив, кожен хотів відкрити якийсь дивовижний секрет, якусь страшну таємницю, якусь корисливу мету, яка стала причиною Ніниної прихильності до їхнього нащадка.

Після того, як її фотографія з’явилася в газеті, лаконічно підписана – «дітовбивця», усі в його родині винесли Ніні вирок – вона у тебе негарна. Не гарна.

– Та-а-ак, – багатозначно тягнув батько гуму, – красунею її точно не назвеш.

– А чи я тобі не казала, що то чари? Який притомний хлопець зможе таку полюбити? Та вона проти тебе – ніщо, – казала бабуся Ганна Василівна.

Тільки на Гречку цього разу висновки його сім’ї справляли зовсім протилежний уплив. Помалу він починав ненавидіти цю сім’ю.

Йому здалося, що знає, хто став причиною його нещасть, – ця велика, складна і не зовсім чистоплотна конструкція, яка зветься «шанована родина». Йому захотілося раптом збити з них пиху – аякже, «шанована»… Він їм іще покаже, він, іграшковий тиран Осип Гречка.

І захистить – від них? – Ніну. Єдину, кого він любив. Єдину жінку, яка дала любов йому. Яка була йому рівнею. Яка втішала, коли було боляче, заспокоювала, коли було страшно. Вона ж дала йому те, чого жодна Ганна Василівна і жоден батько не зможуть осягнути своїми «шанованими» мізками.

Гречка приходив до неї в лікарню, але Ніна відмовлялася з ним спілкуватися. Бліда, худа і холодна, як бурулька, вона мовчки і беземоційно терпіла його обійми.

Вона була в якійсь далекій заплутаній реальності, але почувалася цілком щасливою. Лікування пішло на користь – Ніна трохи погладшала, іноді навіть усміхалась, і її очі сяяли. Лікарня була розташована в старовинному магнатському замкові. Усе тут було обдерте, потворне. Потворні люди вештались алеями парку, кричали в простір потворні слова, говорили про потворні речі, а Ніна вигідно вирізнялася з-поміж них своєю чистою ніжною вродою, якої не міг замаскувати потворний лікарняний одяг. І нехай його тато скільки завгодно каже, що вона не красуня. Гречці вона здавалась найвродливішою у світі.

Він приїздив до неї на цілий день, і вони гуляли. Гречка дивився в її глибокі, як лісові озера, очі, що в них аж хотілося втопитися. Думав: «Моя рідна здивована рибка, моя мила зозулька». Після таких відвідин йому хотілося зробити щось хороше. Хоч він уважав, що відвідини – це вже щось хороше. Жоден інший хлопець із його суспільним становищем не відвідував би колишньої збожеволілої коханки. А він – відвідує.

Відвідував, аж поки одного разу йому сказали, що Ніна відмовляється до нього виходити з палати. Відмовляється, і все. Тоді він тиждень ходив сам не свій. Як це – відмовляється? Що значить – відмовляється? Замість вдячності, замість ніжності – відмовляється? Лютував. Кричав на батька і на мачуху. Виливав каву в раковину – пересолоджена. Виливав борщ – сама їж, дурна куховарко, твій борщ огидний. Гримав дверима так, аж розбив скло в дверях. І врешті – написав листа. Лист йому здався занадто примітивним, тому він попросив у мачухи – поетеса все-таки – переписати. Вийшло таке:

«Моя мила тепла мишко. Я так перед тобою завинив, що іноді ненавиджу тебе за це, ненавиджу за ті великі подушки щастя, якими ти обкладала мій заслуханий і задивлений у себе світ, якими наповнюєш моє життя, а я тупаю ногами і кричу – мало, мені треба оте і оте, для більшої вірогідності моєї власної історії, якої я не можу скласти. Не складається моя історія. Не будується. Нема ні яскравих персонажів, ні величних почуттів, лише чекання і тупання ногою – чому воно так?