– Я відпочину трохи на дивані, а ви мені розкажіть, що там і до чого, – запропонувала врешті знесилена Надька, звелася зі стільця і попрямувала до канапи.

Але халат був такий важкий і довгий, що врешті вона впала під його тягарем просто на підлогу і заплющилася. «Нехай думає, що хоче, я все одно помру», – вирішила Надька і розслаблено зомліла.

А очунявши, побачила, що й далі лежить на підлозі. У Надьчиній квартирі підлога була цементна, лише колись тимчасово кинуто поверх неї лінолеум. Надька так і жила, чекаючи кращих часів, коли збере трохи грошей і покладе паркет. Тим часом носила теплі капці, щоб не мерзнути в ноги.

І ось вона лежала на холодному цементі, вкритому шматком кольорової гуми, а Боберка не було. Ніде. Надька гукнула в простір, але простір був залитий холодним цементом – зацементований світ мовчав просто Надьці у вічі, вона не могла поворухнутись, стиснута зусібіч, закам’яніла. Холод заповзав у легені, і не маючи сили підвестися, вона знову зомліла.

Очуняла наступного ранку на дивані, куди її переніс Зеник. Вона, безборонна, лежала обличчям до вікна і з жахом дивилася на світ, що зазирав до неї крізь фіранки, загрозливий і жорстокий. Її охоплювала паніка від самої лише думки, що колись доведеться вийти надвір – беззбройною стояти перед людьми, жорстокими, корисливими, по вінця сповненими ненавистю до кожного, хто від них відрізняється, – долею, світоглядом, виглядом… Стояти перед людьми, які мчать, наче дикі коні, шляхами своїх бажань, і готові розтоптати будь-кого слабшого за них. А Надька слабша. Вона стара, хвора і нещасна. Вона слабка.


Боберко перелякався, що вона помирає. Що довше тягнувся вечір, то дужче лякала його ця зустріч. «Надя, мабуть, думає, – розмірковував Боберко, – що все життя мною маніпулювала, а тепер у неї заболіла кишка, вона стала схожа на стару потвору і я маю за нею доглядати?» Раніше ні разу не передавала Зеником, що чекає на нього. Це він набивався їй у друзі, бігав за нею – і хоч би найменшу винагороду отримав… Але варто їй було захворіти – і на тобі, приходь і доглядай за мною до смерті. Так?

Він заради Надьки переїхав до міста ще в ті часи, коли вона брехала про свій вік і казала людям, що їй тридцять п’ять. Надька тоді й справді була квітуча, мала гарні руки, тонкі брови і довгі стрункі ніжки, які вона вважала за зайве приховувати від світу. Її погляд був трохи запаморочений сном, каламутний і відсутній, і здавалося, що там, у тих затуманених дрімотою зіницях криються бозна-які розкоші й таємниці. Боберкові по спині бігали гарячими лапками якісь комашки, варто було побачити Надьку. Йому хотілося підняти пальцем її біле кругле підборіддя і поцілувати кінчик ошатного рівненького носа. Але ні разу вона йому не дозволила цього зробити.

А тепер – будь ласка, приходь і доглядай за мною до смерті. Еге?

Ця перспектива лякала Боберка, тому він увесь вечір чекав слушної миті, щоб утекти. Але коли ця раптово постаріла і споганіла жінка з жовтими плямами на обличчі почала зомлівати – він перелякався до нестями. Йому здалося, що зараз у нього на очах помре людина. А він же слабкий. Він сам може зомліти, побачивши кров. Боберко вихопився з хати і помчав до Анки, Надьчиної сусідки.

– Там із Надькою щось! – гукнув із порога.

Анка вийшла до нього, зав’язуючи халат. Перед нею голосно дихав товстий задиханий чолов’яга з круглим червоним обличчям, а спершу здавалося було, що то маленький хлопчик прибіг до Анки. Вона почала набирати номер медсестри, яка приходить робити перев’язки. За Анкою вийшов Зеник у трусах. «Ого, вони що – коханці?» – здивувався Боберко. А Зеник, фотолюбитель, уже наставив на нього об’єктив – переляканий погляд, похилі плечі, чоловік, який втікає від неприємностей. А далі Зеник іде – у трусах і тапках – дивитися, що там із Надькою. Підіймає зімлілу жінку з підлоги, переносить на канапу, вкриває ковдрою.

– Ти ж не чоловік, а заєць переляканий, – каже зневажливо Зеник, – це ж треба, покинути хвору жінку на підлозі, а самому втекти.

– Я думав – вона помирає. Я перелякався.

– Це ж твоя любов чи ні? – запитує сердито Зеник. Він не любить, коли його посеред ночі відривають від важливих справ.


…На небосхилі її життя погасли зорі. У темряві, покресленій місяцем на кубики і ромбики – нікого. Ніна теж ніхто. Розмовляє з собою про життя. З ким іще поговориш? Ніхто не зрозуміє, не вислухає. Кожен думає про себе. І Він. Завжди – тільки про себе. Її мама казала – цей із тих хлопців, яким начхати, що відчуває жінка поруч із ними. Будеш гарною – добре. Здоровою – кохатиме. Щасливою – прийде в тепло твого щастя. Але щойно трішечки занепадеш – покине. Винищить усе навколо і покине саму в безплідній пустелі відчаю.

Мама казала – цей знищить. Ніна не послухалася. Думала – любов’ю вилікує його егоїзм, зцілить, розбудить у ньому людину. Думала – приїхав її від болю рятувати після смерті чоловіка. А він убив синочка. Знала, що він. Але нікому не скаже – навіщо? Їй уже нічого втрачати, а йому – є. Нехай усі її ненавидять, кажуть, що дітовбивця, вона на це заслуговує. Бо якщо любов жінки виявилася безсилою, щоб урятувати тих, кого вона любить, отже, ця жінка заслуговує найгіршого.

Він курив міцні цигарки, по-жіночому вставляючи їх у мундштук. Його пальці, жовті й холодні на кінчиках від поганої циркуляції крові – так буває в усіх курців – залізли Ніні під сарафан, і вона нічого не сказала, ні пари з вуст. Бо він проникав у її думки і мучив її, то зникаючи на місяці, то з’являючись і виймаючи з-під шкіряної маринарки пожований букетик сезонних чи тепличних квітів. Вона була найщасливішою людиною у світі, беручи той пожований букетик із прокурених пальців.

Ніну в дитинстві іронічно називали балеринкою – за незграбність. Вона була неоковирна і стихійна. Коли кудись квапилася, то вслід за нею валилося і падало – вази, стільці, горнятка. Вона коротко стригла нігті й любила їздити верхи. І природу любила. Гуляла сама в лісі, вистрибувала на коня, навіть якщо він не був осідланий, і мчала, – і у цьому була дуже зграбна, ніколи не впала, бо притискалася до кінської спини всім тілом і зливалася з ним, легка і вправна.

Їй не подобалися його дотики, а іноді він робив боляче. Ніні не подобались його поцілунки і клейка слина, що осідала на щоках та в ямці між підборіддям і нижньою губою. Ніні не подобалось, коли він запихав їй у вухо язик. Не подобалося, коли він брутально брав у жменю її волосся і тягнув униз – це був такий кінематографічний жест. Але їй подобалося відчуття авантюри й азарту. Їй подобалось усвідомлювати, що цей вибір, на відміну від решти, вона робить сама. І якщо це буде помилка, то буде її помилка. А якщо досягнення, то її досягнення. Поруч із Гречкою вона почувалася безпорадною татарською полонянкою і шпигункою, оспіваною українським мистецтвом покриткою і занехаяною та приниженою жінкою, яка кохає. Іноді вона його ревнувала до дівчат, що сиділи в його машині.

– Та поглянь, які вони страшні! А ти – моє гарнюнє сонечко, – казав він їй.

І Ніна була спокійна, бо якщо її незграбність його приваблює, то в системі Греччиних цінностей звабливість інших дівчат нічого не варта. Їхні взаємини тривали довго – років зо два. Вона не змогла б точно сказати – тоді в неї було відсутнє відчуття часу. Десь тоді Ніна вступала вчитися, та від першого дня навчання не ходила на пари. Спершу її не виганяли через регулярні капіталовкладення батька – о, її батько, ця далеке медове сузір’я на зоряному небі її щастя! – а вона тим часом бігла під університет на побачення до Гречки. Коли Ніна пізно вночі поверталася додому з блискучими від щастя та сексу очима, її мама кричала:

– Як можна було впасти так низько?

Мама здавалася Ніні навіженою.

А потім він її покинув. Вона сиділа на канапі, широко розплющивши очі, наче велетенська зеленоока гола риба, і не плакала – просто дивилася на Осипа Гречку, а він не розумів, про що вона думає за тим далеким поглядом. «Що вона замислила?» – думав Гречка і потай дуже хотів, щоб вона замислила щось підступне, щоб зупинила й залишила його собі, як дитину, як ляльку. Але Ніна не зупиняла. Лише гризла мариновані огірки і запивала їх чорною-пречорною кавою, гіркою-прегіркою. Їй було боляче. Кава всі почуття робить гострими і нестерпними, а Ніні страшенно хотілось сягнути апогею цієї нестерпності почуттів. Вона хотіла плакати, кришити керамічний дріб’язок із шаф – усіляких гномиків, рожевих янголят, гусочок, лебедят і корівок. Цей гіпсовий мотлох роками носили в її дім гості, вітаючи зі святами та ювілеями. Її життя в той час схоже було на життя вина в закоркованій пляшці.

І тому вона вирішила побудувати нове життя, гарне і щасливе, із кимось іншим, щоб Осип Гречка помер від заздрощів, – захлинувся ними і помер. Ніна іноді хотіла його смерті.

Вона ніколи не була вродливою. Вона мала невиразне ім’я. Вона не знала в школі краще за всіх математики і не вчилася музики. Так собі, гидке каченя. Їй навіть на думку не спадало, що хтось колись зможе її любити. З нею цілувалися не дуже гарні хлопці – так, задля практики. І молодий Боберко нізащо б із нею не одружився, якби вона вчасно не завагітніла – на зло Гречці. Він розглядав її як тимчасовий досвід, а кохав якусь Альону, доньку директора м’ясокомбінату та власниці кількох яток із кольоровим, імпортним одягом, який Ніні навіть не снився. Тому Альона одягалась із шиком – яскраво-фіолетова куртка, яскраво-зелені штани. Коротке чорне волосся, як в Уми Турман у «Кримінальному чтиві», і малий Боберко, потираючи від щастя руки і скроплюючи Нінине обличчя бризками слини, піднесено казав:

– Ця Альона мені сьогодні усміхнулася в автобусі… Ти знаєш, який у неї тато крутий? Директор м’ясокомбінату! Оце так дівчина – і гарна, і багата. Просто мрія. Казала, їй тато «дев’ятку» подарував…

«Яка чудова дівчина, а головне, одним пострілом можна двох зайців уполювати – і матеріальні проблеми розв’язати, й особисті», – подумки насміхалася з нього Ніна.

А от Гречка… Іноді він був такий беззахисний. І багатої нареченої не шукав. І мама його спилася, і батько його не любив. І він скручувався клубочком на її дивані, а вона занурювала в його чудове густе волосся руку і думала – мій великий дивний кіт. Він був єдиний, в усьому світі не було більше хлопця, який вважав Ніну гарною.

Гречка був схожий на її тата і годував її медом.

Ніна змалечку не любила меду, як і все занадто солодке. Вона любила гострі страви й гострих людей. Мед оповивав солодкою плівкою рот, і потім іще довго хотілося пити чи закусити квашеними огірками. Матуся, яка все життя виготовляла гліцеринове мило у формі різних квітів і фруктів, додавала в нього мед. І для Ніни мед асоціювався з милом.

Але одного разу, коли велетенські риби плавали в акваріумі-стіні у ресторанчику, де вони з матусею їли недільну порцію морозива з горішками і полуничним варенням, їй раптом засмакував мед. Видавався їй блискітками на бісквітовій сукні тістечка на таці у гарненького усміхненого кельнера. Ніна навіть не розгледіла, що це мед, так і проковтнула разом із молочним коктейлем. Кельнер повертався разом із ними додому і подарував їй білого великого бегемота в сукні. А потім Ніна довго пригадувала медові тістечка, і вони пахли їй татовою усмішкою – бо той кельнер виявився її татом, який через чотири роки відсутності знову повернувся до них із мамою. А потім знову їх покинув, щоб наздогнати одну зі своїх недосяжних мрій. І знову повернувся. І знову покинув. І так покидав-повертався все життя, а вони з мамою, зачаровані його усмішкою, чекали. Медом пахла їхня вкотре відновлена родина, і мама додавала його не лише у вариво, яке, застигаючи, перетворювалося на екзотичне мило, але й у вівсянку, якою годували Ніну. А ще – у жовті з бронзовою шкірочкою сирні пляцки, які мама поливала вже на блюдечку сметаною і сипала кілька крихт меленої кориці. А ще мама додавала мед до паски, і паска виходила особливо пружна, солодка і духмяна, як поцілунок.

Відтоді Ніна любила їсти мед, хоч він іноді обпікав піднебіння.

Одного разу, у бабусі в селі, вона побачила здаля бджолиний рій, що повертався до кількох, поставлених просто біля лісу, вуликів. Вулики з’явилися зовсім недавно, мабуть, пасічник вирішив наточити трохи меду з лісових квітів та бузини, яка саме розкішно квітла на узліссі. Повернувшись у село, вона розпитала, хто тут у них пасічникує, бо хотіла купити трохи меду. Бджолярувала самотня вдова, яка мешкала далеченько від села на хуторі.

Баба Текля колись давно зіграла в колгоспному театрі лисицю. І так гарно їй ця роль пішла, що режисер районного заводського театру – заводу імені Леніна, що виготовляв колеса – запросив дівчину до себе на ніч. Ця ніч і роль справили на жінку таке неймовірне враження, що тепер, на старості, вона розповідала історію свого акторства кожному, скрушно похитуючи головою, мовляв, який талант пропав, тобто – її талант.