У баби Теклі була червона хустка з ружами, вона досі знала напам’ять п’єcи, які тоді ставились у театрі, – про трактористок і доярок. А ще вона любила секрети. Вони залягали в сутінках її саду, у затінку зморшок, вона вся, цілісінькою поставою, руками і тілом – була секретом. Поралася на пасіці, блукала поміж вуликами, дрібненька і згорблена, а на її обличчі нічого не відображалося. Зате, коли баба Текля помічала потенційного глядача, – вона випростовувалася, її обличчя ставало виразне і яскраве, а пасіка перетворювалася на театр зірки заводу імені Леніна, що виготовляв колеса, а баба Текля – на торбу з таємницями.

І одну з цих таємниць вона довірила Ніні, у ражі обпльовуючи їй вухо. А таємниця полягала в тім, що існують на світі чоловіки, які гасять на небосхилі жіночого щастя зорі. Саме такими словами пафосно прошепотіла баба Текля Ніні на вухо, а потім відійшла вбік, подивилася на неї з-під лоба і загадково усміхнулася. У житті баби Текли таким чоловіком був режисер заводського театру, який наобіцяв їй золоті гори, а потім нічого не дав, навіть малесенької ролі в своєму театрі. Подарував їй мрії, які потім сам і зруйнував.

Ніна хотіла купити меду, а в баби того добра було багато і різного. Ніна стояла посеред пасіки під ласими поглядами бджіл, яким жала терпли – так хотілося віддати свої життя, покусавши Ніну за голі ноги. А потім баба завела її в царство бочечок і збанків, глечиків і ступ, наповнених медом, який відрізнявся один від одного так само, як відрізнялися між собою квіти, з чийого пилку той мед створили комахи. Баба Текля давала їй куштувати кожен сорт, вчила, як його правильно нюхати, і аж тоді, коли Ніна вибрала кілька сортів, пообіцяла перелити їх у банки і принести наступного дня.

– Мед колючий, як крупинка солі в оці, і солодкий, як стиглі паперівки. На цьому треба знатися. Кожен мед, як і кожна нова роль, має своє обличчя, і його треба розпізнати. Але коли ти навчишся відрізняти за найнепомітнішим відтінком запаху один мед від іншого, то твій нюх стане такий досконалий, як нюх мисливської собаки.

Нюх мисливської собаки Ніні не загрожував. Колись матуся повела її до лікаря, дівчинці поколупалися в носі довгим металевим гачком, вирвали шматок м’яса, який, на думку лікаря був поліпом і заважав дихати, і відтоді Ніна майже втратила здатність розпізнавати запахи. Навіть якщо якийсь і відчувала, то переважно – горлом, а не через ніс.

Гречка її покинув, заїдаючи ранковий чай медом із гречаного цвіту, який вона замовила в баби Теклі. Гречка їв гречаний мед. Вона сиділа гола на дивані, щойно після кохання, розслаблена, розпарена, закохана, готова за ним хоч у пекло, хоч на плаху, а він її покинув – так невимушено, наче засмажив на сніданок омлет. І їй тоді здалося, що він саме з тих чоловіків, які гасять зорі…

З Боберком вона схитрувала – на зло, щоб привернути до себе увагу, щоб загнати у цього перевертня Гречку осиковий кілок – хай знає, як воно…

Але Боберко – то одне, а дитина – інше… Дитина, те, що виросло в тобі, наче продовження руки чи живота, і любиш її, незважаючи ні на що, любиш понад усе… І як він, Гречка, міг позбавити Ніну цього продовження? А завтра він їй що, руку вві сні відрубає? Чи ногу відріже? А потім скаже – чому ти сама себе не хочеш урятувати і зробити щасливою? І напише любовний лист. І ображатиметься – як ти могла цей лист не прочитати, я ж із найкращими намірами…

Темрява, покреслена місяцем на ромбики і квадрати. Вона сидить на ліжку і пошепки розмовляє з собою – а з ким іще? Більше ніхто не зрозуміє.

– Я розумію, – сказала дівчина в кутку.

– Чому тобі ліжка не дають? – запитала Ніна, бо в цій кімнаті ліжко було одне, а їх двоє.

– Я на підлозі сплю. Мене звати Світлана.

Зорі згасли…

Любов

Анатолій Лук’янович вирушив до крамниці. Спершу він плавно рухався в снігу, вибираючи місця мілкі та тверді – вершечки тротуарів або купини замерзлої трави. Та старість і безсилля брали своє. Обережно обходити подвір’я було занадто довго, тому Толічка наважився і пішов просто через кучугури.

Його ліва нога важко згиналася і слабко підіймалася догори. Толічка ще в Москві, працюючи на заводі, покалічив ногу. Тому ноги в нього ступали різними кроками. Ліва – дрібненьким і недолугим. Права – великим, справжнім, чоловічим. У снігу здорова нога зробила рішучий крок, а хвора – шкутильгнула вслід. Здорова нога легко зробила ще один рішучий крок, а хвора міцно засіла по литку в снігу. Вона причаїлась і відмовилася йди далі.

Одного погожого ранку Надька підвелася з постелі, накинула пальто і вийшла на балкон подихати повітрям. А наприкінці вулиці, там, де сходилися докупи клени та липи, йшов дідусь із ціпком. Ціпок був гарний, різьблений, Надька помилувалася його граційною ніжкою, аж раптом роздивилася дідове лице і зрозуміла, що то її чоловік. Вона довго розглядала його рідну сиву потилицю, його старе пальто, ще з Москви, із каракулевим коміром та теплою важкою підшивкою, від якої опускалися плечі й пітніло чоло.

Толічка жив бідно і неохайно. Вранці він ходив у крамницю по варену ковбасу, кефір і хліб. Надька вистежила ці його продовольчі мандрівки.

– Ні, щоб мамонта вбити чи бізона якогось завалити, то він по кефір, – іронізувала вона. – До чого докотилися сучасні чоловіки?

Але відтоді щоранку в одній і тій же порі підходила до вікна, щоб подивитись, як він важко суне вздовж вулиці, а під її балконом підіймає голову, сподіваючись побачити дружину. Іноді Надька його ненавиділа. Вона думала, підлий зрадник, який занапастив моє життя. А іноді їй хотілося підбігти впритул, щоб їхні носи торкалися один до одного, цілувати і казати: «Люблю». Вона розглядала його стару хутряну шапку – те вухо, відірване і пришите, що зробило їй боляче і пекло в горлі…

– Що за кляте вухо, – злилася Надька, – якийсь жалюгідний шматок кролячої шерсті може людину з розуму звести!

Вона відчувала кожен його крок як болісне завмирання подиху в найглибших закамарках легень. Її серце, як мураха в мурашнику, теліпало лапками. Надька розуміла, що це любов. Чиста, наче крижана вода з ополонки. Безнадійна, як серце з перерізаними артеріями. Чудернацька, як її старість. Але Надька була не в тому віці, щоб любити. А саме у тому, щоб ненавидіти за своє занапащене життя.


У Надьки було багато страхів. Як і безліч самотніх людей, що рідко виходять на люди, вона почала тих людей боятися. Ще коли була здорова, боялась усіх, кого не могла зрозуміти – багатіїв, бізнесменів, безпритульних, п’яниць, повій і циган. Здавалося, що в крамницях її щоразу обважують, а в трамваях обкрадають. Повертаючись додому, вона перевіряла кишені й казала, що кілька купонів – тоді саме ходили купони – зникли. Але тепер, коли друзі навідувалися дедалі рідше, боячись заразитися від неї нещастям, а від Толічки вона відмовилась сама, добровільно, Надьці почало здаватися, що весь світ її ненавидить. «Усі ненавидять хворих», – думала Надька.

Її життя вщерть заповнив запах плісняви, яка роз’їдала кахлі у її ванні, стелі, стіни і життя. Ночами вона довго плакала, бо вдень боялася, що сльози побачить Бог. Її обличчя втратило міміку, бо міміка потребувала сили, а Надька її не мала. Плакала вона чи сміялась, обличчя було сіре, мляве і статичне.

До Надьки прийшли думки про смерть.

«Смерть – річ важлива та вирішальна», – думала Надька. Вона пахне безтурботністю, відчиненими навстіж дверима і чимсь, про що ніхто ніколи не зможе написати за життя. Хто як вимірює життя. Хтось – грішми, ароматами чи дорогами. Надька вимірювала його відстанню до смерті.

Багато людей викреслили її з життя, і вона не могла їм цього пробачити. Вона кусала від образи кінчики своїх тремтячих, схудлих за час хвороби, пальців і казала:

– Ось коли я видужаю, вони всі ще про це пошкодують.

У глибині душі вона знала, що не пошкодують, бо Надька вже ніколи не прийде в їхнє життя зі своїм ріденьким волоссям, темними пігментними плямами та набряклими венами. Ніколи в такому вигляді вона не з’явиться на люди. Краще взагалі ні з ким не розмовляти, краще носити маску, краще що завгодно… Назавжди зник Боберко, – відтоді, як покинув її на підлозі й утік, він більше не з’являвся. Потім зникла Анка і Зеник – вони продали свої окремі квартири і купили спільний будинок на іншому кінці міста. Час до часу з’являвся Макарчук, уже геть старий і немічний. У нього тремтіли руки, сльозилися очі, та він запекло продовжував господарювати й возити Надьці сільські харчі. Гречка теж зник, відколи спробував був задушити її подушкою. «Малий дурень, – сердилася Надька, – якби він мені ще раз зустрівся, я сама б його задушила. Це той випадок, коли яблуко від яблуньки далеко не покотилося». Яблунькою вона вважала Ганну Василівну.

Спершу Надька бадьорилася. Думала – місяць похворіє і встане. Але минув місяць, потім – другий, уже квітень на носі, а Надька досі хворіє. Зрештою вона втратила надію одужати і не хотіла, щоб її бачило сонце. Надія втратила надію…

Вона так мало ходила, що в її пантофлях оселилися павуки. Іноді, встаючи з ліжка, перш ніж взутися, Надька ретельно їх витрушувала і шурувала в них ложкою для взуття. Вона боялась павуків смертельно. Вночі їй снилося, що вони повзають по кімнаті, вона чула шелест їхніх лап. А потім прокидалася і довго вслухалася, чи вони ще не прийшли – павуки.

Надька обдумувала зустріч із давно померлими рідними, з тими, кого вона колись любила понад усе, і навіть приготувала собі одяг для такої події – з притаманною їй молодечою елегантністю. Якщо і був хтось, хто тримав її в житті, то це – Толічка, який щоранку сунув у магазин під її вікнами.

Надька роздивлялася себе в дзеркалі годинами – і нащо такій потворі жити? Вона знала багатьох потворних людей, їх оминали, від них сахалися і намагалися з ними не розмовляти – потвора мусить бути ізольована від світу. Надька тепер потвора. Стара хвора потвора. Навколо очей чорно, волосся вилазить, руки – Господи, на що перетворилися її руки! Потвора.

Толічка втече, щойно побачить її зблизька. Навіть Боберко втік, а як же любив, як же на коліна перед нею падав, наче вона якесь божество.

Якось Надьці наснилося, що вона миє ноги, а Толічка цілує її розпарені від води ступні, чисті та слизькі. І Надька не хотіла просинатись. А коли прокинулася, то розуміла, що жоден поцілунок ніколи більше не розвіє темряви в її кімнаті і в її житті. І страх підступав щоразу ближче, дихав у обличчя – гостро, щедро, відверто, безвихідно. Білий, схожий на світлий силует місяця за шторами, схожий на свист потяга в темряві – страх самотньої смерті.

Одного разу вона не витримала. Уранці накинула поверх халата пальто, взула чоботи на босу ногу і обережно вийшла з квартири. Притримуючи однією рукою живіт із рукавичкою, в яку виходить кал, іншою міцно вчепившись у перила, щоб не впасти від запаморочення, бо вона так довго не їла нічого, крім сирих яєць. Розпатлана – не може задерти рук угору, щоб розчесатися, бо шви розійдуться. Вона ледве човгає вниз, і Ганна Василівна аж двері розчинила, щоб це побачити. Хотіла бовкнути щось іронічне, але стрималася, з її рота лише звук «у-у-у» вихопився. Надька так не шокувала її своїм виглядом навіть тоді, коли міні в п’ятдесят одягала.

Коли дійшла до першого поверху і, тримаючись за стіну, відчинила двері під’їзду, тітки на лавочках аж завмерли з несподіванки. Навіть привітатися забули – така моторошна, вихудла і почорніла була Надька у світлі сонячного сніжного дня.

– Ви бачили? Це Надька?

– Вона, вона… усе-таки є справедливість на світі, такі безмозкі кури отримують своє, – відповідали інші.

– А мені її шкода. Мабуть, важко змиритися тепер із старістю…

– А може, то не вона.

Надька сунула далі, тримаючись то за лавку, то за дерево, то за стіну будинку… У голові шуміло так, що вона нікого не бачила, не чула, тільки годинником цокала думка – хай Толічка побачить і покине, хай побачить і покине, побачить і покине – саму, на снігу, потворну… Тоді не шкода буде помирати. Це все, що їй треба знати, – він побачить і покине. Щоб не залишалося сумнівів, щоб не хотілося щоранку виглядати його постать у білому світлі ранньої снігової весни. Щоб раз і назавжди зупинилося серце…

Осип Гречка теж вийшов того дня з дому, раз і назавжди для себе вирішивши – це кінець. Кінець. Перш ніж завершити те, що так жорстоко розпочав, він купив бабусі продуктів і простував із великою сумкою від парковки до будинку. Йшов, поринувши у свої роздуми, пірнувши на дно свого відчаю, любові, мани… Він ішов просто на Надьку, і вони зіткнулися ніс до носа – підняв очі, побачив зім’яте старе обличчя, пігментні плями, шматки пудри, розкошлане волосся, яке вибивалося з-під капюшона. На ногах – незастебнуті чоботи, одна рука притиснута до горла, інша – до живота… Під пальтом – рожевий махровий халат. Губи теж рожеві і такі потріскані, аж махрові.