Осип Гречка роздивлявся білі круглі шматочки паперу, вибиті дироколом, яких прибиральниця чомусь не підмела. Він собою пишався. Він спромігся на вчинок.
А Ніна пригадувала мамині слова – цей знищить і тебе, і себе…
Широкий світ поза нею
– Я б ніколи не вбралася в жовте, ви мене хоч убийте, а це такий колір – що тільки у селі на стайню вдягати, – жіночка середнього віку в шкірянці стоїть перед під’їздом із кішкою. Кішка в її руках голосно сичить на маленьке біле щеня, якого тримає на ланцюгу товстий чоловік у спортивному костюмі та плетеній шапці. Щеня залюбки побавилося б котячим хвостом.
– А я б… Мама каже йти на роботу, а я ніяк не доберу – куди? Куди йти? – запитує чоловік із собакою. – Якщо мені допомога з безробіття покриває заробітну плату, а таки покриває, бо я – кандидат, то нащо йти? Я книжку пишу… А про жовтий – це ви правильно, я б теж не вдягнув.
– Дитячий колір… Мені й підписів ніхто б не дав, аби я таке вбрала. Та й куди б я так одягнулася? Не смішіть… – втручається у розмову Ганна Василівна, яка підійшла до гурту людей, щоб зібрати підписи проти автозаправки, яку почали будувати неподалік. – Жовтий! Та хіба ж то колір для одягу? Мій зять он будинок пофарбував у жовтий, та й то я кажу йому, що – не солідно. Ти ж дорослий мужчина, у тебе сім’я, фарбуй у персиковий чи блідо-коричневий, а не в жовтий, – Ганна Василівна жестикулює текою і випадково плескає чоловіка по щоці. – А я все ходжу, підписи збираю. Треба, щоб нам начальника ЖЕКу змінили, бо то така сволота, що вже й працювати не можна! Нічим не допоможе. Усе палки в колеса…
– Кажуть, мільйон вкрав, – втручається автор книжки.
– Кажуть, два, – перебиває пані з кішкою. – Мені знайома, яка знає одну жіночку з облдержадміністрації, сказала. А ви чули, що Єля із сьомого поверху собі наркомана знайшла?
– Ми не лише чули, а й нюхали, – продовжує розмову кандидат, – у мене на балконі щоранку шмаллю смердить.
– А ваша мама каже, що то ви конопельками бавитеся… – Ганна Василівна не може втриматися, щоб не вкольнути.
– Я ні… Я… та ви що??? Це Єля. А може, Надія Павлівна… У неї рак, а кажуть, конопля допомагає.
– Не красиво, коли доросла людина ходить у жовтому.
– Ні, не красиво…
У цей момент до під’їзду підходить Надька в жовтому пальті. Усміхається, десь там, глибоко в роті блискає старомодний золотий зуб, і дзвінким голосом, занадто дзвінким як на присутніх, каже: «Доброго ранку».
Усі замовкають, хтось вітається, хтось тільки головою киває. Кофлікт Надьки зі світом так і не розв’язався. Конфлікт загострився. Бо вони всі, групка чорно-сірих пліткарів, не могли зрозуміти – із чого вона радіє? Що в цьому світі є такого, що могло б примусити її усміхнутися? І чому вона в жовтому? Хіба ж не мають усі порядні люди нарікати на гірку долю і носити чорне?
Коли Надька зовні стала схожою на решту старших жіночок, вичавлених дрібними клопотами і сточених хворобами, вона вийшла до них на лавочку – побазікати. Тепер вони на рівних.
Жіночки поставилися до цього схвально – правильно, так і слід поводитися. Так і треба. Її розпитали про опромінення, про те, як гоїлися шви, ще про щось. Надьчині відповіді всіх потішили, бо довели – вона така сама людина, як і вони, із тими же проблемами. Та ось настав травень, а з ним – розмови про політику.
Найдужче кумась дратувало Надьчине ставлення до війни. Дратувало геть усіх. Скажімо, героїчний партизанський рух, що й діти знають, який він героїчний, Надька вважала збіговиськом злочинців. Спершу кожне угрупування жіночок – тих, що з медалями, і тих, що – без, намагалося перетягти Надьку на свій бік.
– Так, бандерівці були злочинцями, але ж – не героїчні радянські партизани! – пафосно казали ті, що з медалями.
– Ти, Надю, правду кажеш, радянські партизани справді були ґвалтівниками й убивцями. Є багато свідчень про це, – переконували її ті, що без медалей. – Але українські націоналісти захищали наш народ.
А Надька і тим, і тим відповідала:
– Якщо на фронті танк виступає проти танка, вояк проти вояка, гармата проти гармати і бомба проти бомби, то в партизанській війні – озброєні до зубів люди виступають проти мирного населення, жінок і дітей. То хіба не байдуже, заради якої ідей цих жінок і дітей розстрілюють, відбирають їжу та підривають їхні мости – єдиний шлях дістатися до міста. І ці жінки мають прогодувати не лише своїх дітей, а й кожну партизанську армію. Бо права вибору вони не мали – або годуєш, або вмираєш. Будь-яка партизанська війна – це смерть без правил, без аргументів і без права на адвоката. Бо якщо сьогодні в тебе заберуть їжу вояки однієї партизанської армії, завтра зґвалтують вояки іншої партизанської армії, а вояки третьої післязавтра тебе розстріляють за те, що одних ворогів годуєш, а іншим – даєш…
Тому в часі травневих свят увесь будинок квартир-малосімейок, заселений пенсіонерами, відчайдушно ненавидів Надьку. Це була люта, глибока і дика ненависть людей до того, хто наважився порушити їхні правила.
– Вона така дурна, що навіть своєї політичної позиції не має! – обурювалися жіночки.
– Треба їй було хоч трохи літератури читати, преси, а не за хлопами бігати, – казали інші.
– Та про що ви, яка література! Надька, мабуть, і читати не вміє! Усе життя думала, що раз вона гарна, то нічого їй не треба ні знати, ні вміти, що хлопи замість неї шию гнутимуть. А тепер постаріла, і дурість вилізла на поверхню.
А Надька більше до них на лавочку не виходила.
Восени Надька по-старечому ховалася від протягів. Вона роздратовано ступала на мокре облетіле листя і з усієї сили копала ногами каштани. Осінній дутий плащ, яскраво-жовтий, який вона купила в секонд-хенді на вагу, називався «осінка». Надька дуже-дуже не любила осені. І дуже не любила маленького провінційного містечка, в якому жила. Вона не любила його розбитих тротуарів, «сталінок», «хрущовок», старовинних храмів і пам’ятників жертвам репресій.
– Це огидне місто, – казала Надька.
Це місто завжди когось оплакувало. Його люди вічно скиглили і мітингували. Ця стіна плачу та голосінь здавалася Надьці непробивною, нездоланною. Тому люди в її житті знову поділилися на дві категорії – мертві та живі. З мертвими їй було простіше. Вона любила ходити восени на цвинтар. Пам’ятник, на якому вибите ім’я Анатолій Лук’янович Шистачок, Надька обсадила хризантемами, обставила лавочками і приходила в неділю після церкви подумати, помолитись і поплакати. Осінній цвинтар, спокійний і сумний, зачаровував її жовтогарячими горобинами, темними соснами і свіжими могилами з синтетичним капроновим запахом поховальних вінків.
Толічка помер невдовзі після того, як перебрався до неї жити. У травні. Помер випадково, дорогою в магазин. Зірвалась атеросклеротична бляшка.
Надька боялася протягів. Вони – як срібне волокно, як білі спіралі дощу, з усієї сили своїх повітряних м’язів билися об її парасолю. Надька любила туман. Густий, кисільний, він поглинав звуки і силуети, ніжно впираючись у небо і плавно розчиняючись у світлі несподіваного пообіднього сонця. Під сонцем трава на кладовищі м’яко хрумтіла засохлими кінцівками, між старими глиняними хрестиками «могилок» Надька забувала про свою старість, бо почувалася вічною. Тут її старість здавалась логічною, закономірним розв’язком життєвих негараздів, як і має бути. Наступним етапом повинна стати смерть.
Від цвинтаря до її будинку вело кілька вулиць, вимощених старою бруківкою, з напіврозваленими особняками обабіч. Вона йшла вздовж цих вулиць, топтала черевичками стиглу горобину, білі ягоди «тріскухи», роздивлялася клени… Вона ніколи нічого, крім себе не бачила, – аж раптом цей світ розкрився перед нею, як каталог краєвидів, подій, людей. І тепер їй здавалося – у цьому світі жити і жити. Ніхто не вбиває, не засилає в Сибір, ніхто не голодує… Щоправда, усі чомусь стогнуть.
Одного разу Надька прокинулася від болю в суглобах. Їй порадили більше рухатись, але рух стимулював думки, а думати не було про що, тому вона вирішила – краще вже спати і мати хворі суглоби. І вона спала. Що їй тільки не снилося. І колишній чоловік із розкритим записником на кріслі біля вікна – він планував свої будні, і їй варто було підійти кілька кроків, щоб відчути тепло його шорсткого підборіддя. І бронзові дерева з майстерно відлитими металевими пташками, емальованими, кольоровими, і вона ходила поміж тими деревами і хотіла сфотографувати це диво, та не було під рукою фотоапарата. І якісь горища з розкиданими матрацами, на яких її чекав хтось безмежно жаданий, але вона так і не зрозуміла – хто, а коли вона сідала поруч, її огортала солодка патока збудження, та вона все одно не знала, хто це, навіть торкаючись до його потилиці, – не знала, лише відчувала його присутність. Їй снилися подорожі у прекрасні, небачені досі міста і дороги, і лелеки, і батьки, і її ненароджені діти. Усе, чого вона хотіла, та чого не змогла зазнати.
Окрім протягів, Надька боялася думок. Тому вона всіляко намагалася не думати. Щоб не думати, теж треба було спати. І вона спала. Іноді поралася на кухні, читала газету, пригадувала минуле. На ніч мастила обличчя дитячим кремом, зав’язувала очі й поринала у значно цікавіше життя з тривалими подорожами, коханням. І у тому житті Надька була молода й здорова. Та якось їй наснилося, що її поховали живцем, тому вона перестала зав’язувати на ніч очі.
Але потім до Надьки прийшло ще одне прокляття старості – безсоння. Вона лежала під ковдрою, готова поринути в якусь чарівну сонну пригоду, але відчувала лише білі вістря осінніх протягів, які проривалися крізь щілини у віконних рамах, крізь вату, смужки паперу, якими вона утеплювала вікна. Ці вістря кололи її між лопатками, у суглоби і м’язи. Тому Надька намащувалася каштановою та перцевою настоянкою, і її кімната починала пахнути гірко і перчено, мов соус із голубцями, хоча вона ніколи не їла гірчичного соусу з голубцями.
Надька любила гаряче глибоке літо зі стиглими паперівками, з розмореними спекою, аж напівдохлими собаками на тротуарах. Пізнього літа, коли тіні ставали теплі і темні, а ночі – карамельно-м’які і солодко пахли передчуттям диму, Надька збиралася в село до діда копати картоплю. Вона пакувала у валізи халатики та сукні, жасминовий одеколон. І їхала.
У Надьки було дві пари окулярів. Одні – для людей, у красивій, та незручній оправі. Інші – старі, на резиночці, щоб не спадали, коли вона занадто низько нахилиться над книжкою. Красиві лежали в твердому незручному футлярі, старі – у пошитій зі старої сорочки торбинці, яка стягувалася бузковою стрічечкою і її можна було повісити на груди чи на руку.
У село на картоплю вона брала обидві пари. Увечері, у промінні призахідного сонця Надька молилася за курником у старих окулярах. Вона сиділа на дровах, підмостивши під дупу подушечку, напхану капроновими шкарпетками і колготами, і пошепки читала молитви, низько нагнувшись над книжкою. Іноді плакала, а коли хтось підходив, похапцем витирала сльози і казала, що це від червоного сонця очі сльозяться. Чи від запаху матіоли.
Про людське око Надька здавалася незручною, у твердому футлярі, обтягнутому золотистою свинячою шкірою. Але вдома, у побуті, Надька була стара і комфортна, на резиночці.
Вона прала на світанку свою білизну і розвішувала на горищі, щоб присутні чоловіки (себто, дід) не бачили, які просторі в неї панталони, теплі та байкові зсередини, і які негожі ліфчики, вилинялі від хлорки, з дошиваними щороку шнурочками для збільшення об’єму. Надька носила некрасиву білизну, хоча здавалося – навпаки. Вона здавалася жінкою у красивій вишуканій білизні. Надька соромилася своєї білизни і свого тіла. Вона хотіла бути безтілесною, не мати людського запаху, бути привидом. Вона хотіла б залишитися у спогадах тією далекою красунечкою з фотографії.
Надька здавалася людиною з піску, яку поволі розмиває прибережна морська хвиля, закидає водоростями і порожніми мушлями. Потім пісок висихає. Чиїсь голі слизькі ступні проникають в обличчя піскової людини, і лише чайки розпізнають людський силует у стоптаній брилі.
У нових окулярах Надька читала в поїзді газети. Струнко, впевнено, по-молодечому сиділа вона в поїзді, пахуча і життєрадісна, геть не схожа на Надьку за курником. Іноді заплющувала під новими окулярами очі, й неможливо було вгадати, спить вона чи читає. Лише обличчя змінювалося і старіло, не контрольоване, м’яке, сірувате. А коли підняти догори волосся за вухами, то можна було побачити червоний слід від тісної резиночки її хатніх старих окулярів.
Мокрий, як хлющ, квітень доводив діда Макарчука до розпачу. Жодна тварина не хотіла ступити у поле своїми копитами і жоден тракторист не наважувався в’їхати в дідову багнюку. Дідове село розташувалося на перехресті всіх посух. Але Макарчук шістдесят років тому звів свою першу хату у видолинку, найродючішій у всьому селі місцині. Навесні сюди стікалися снігові потічки і в промінні відчайдушно-жагучого першого сонця всмоктувались у ґрунт, тому кожна насінина, яка знаходила на цьому полі свою маленьку теплу нірку, мала багато поживи та вологи і проростала особливо розкішно. Але того року в квітні сонцем навіть не пахло.
"Краса, що не рятує" отзывы
Отзывы читателей о книге "Краса, що не рятує". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Краса, що не рятує" друзьям в соцсетях.