Дощі сунули за дощами. Від вологи розбухали дошки дідової хати, гнили засіки сухого листя навколо стін, яким він з осені втеплював своє помешкання. Проснувшись уранці і просунувши вимережену бабиними руками фіранку, дід бачив дощ. Потім він услизав у темно-зелені гумові чоботи, які сягали йому аж до стегон і використовувалися переважно для риболовлі. Але дід у цих чоботах тієї весни ходив по подвір’ю. Він виповзав із хати, як сонний зелений рак, ішов за курник «до вітру» і дивився крізь велетенські щілини між дошками вбиральні, як гнеться під дощем його конюшина. Макарчук сіяв конюшину з осені, щоб було, де випасати корову, коли на луках іще тільки лускаються зимові пухирці криги і пастухи – такі ж зелені блискучі раки, як і він, у велетенських дощовиках і гумаках, із собацюрами змішаної породи, намагаються втримати корів на чубочку пагорба – єдиному сухому зеленому моріжку серед блискучих морів повені.

Кішка Муха, мокра і брудна, з вухом, по вінця повним білого гною, приповзала на світанку до хати. Дід мив їй лапи та вухо відцідженою теплою юшкою з картоплі, потім годував умоченим в смалець хлібом, а вже потім розпалював піч. Це був єдиний спосіб боротися з вологістю. Щоранку знову виявлялося, що і цей день мине намарно під потоками квітневої зливи, що поле і далі стоятиме не розоране, що не проїде автобус по тутешньому бездоріжжю, який міг би відвезти діда в місто, щоб навідати Надьку – як вона там, його небога? Він би заодно купив іще й виводок каченяток. Макарчук вмикав радіоприймач, вилазив до кішки на піч і думав. Він гладив маленьку котячу голівку, намагаючись не зачепити хворого вуха, дивився, як снується на стелі благенька невиразна павутина якогось недолугого павука – виплодка квітневої вільготи. На стіні бубнів радіоприймач, розповідаючи крізь шелест фольги про війни і катаклізми. А дід у напівсні думав – про господарство, яке зухвало занапастив цей квітневий дощ, про свою теплу муркотливу Муху, що запхнувши голову йому під пахву, солодко пригадувала ніч на сусідському горищі з молодим рудошерстим коцуром, із яким вони виспівували своїх довгих котячих пісень аж до ранку. Думав про Надьку, до якої давно вже не міг вибратись через весняне бездоріжжя, а вона теж загубилася – за важкими сірими фіранками квітневих злив.

Одного ранку він прокинувся раніше, ніж завжди, бо гостра голка сонячного промінця вперлася йому в повіку. Розплющив око і спросоння навіть не зрозумів, що це з ним таке. А зрозумівши, вибіг босий надвір і, перестрибуючи з ноги на ногу по ще холодній землі, помчав навстіж відчиняти хліви та клуні, щоб просихали.

Макарчук дочекався сонця!

І от біжить він босий двором, а перед ним – Надька. Тільки це вже не колишня Надька – у неї на голові хустка, а плечі звисають худими підбитими крилами. У неї в сумці повно одягу і пліток.

– Я до вас назавжди, жити.

Дід Макарчук муркає щось собі під носа, мовляв, пробувала вона вже в селі жити, і що? Базікає щось про Надьчину непристосованість, непрактичність, бо приїхати картоплю копати – це одне, а жити – зовсім інше. Чеше свого довгого носяку – мабуть, буде, що випити… І раптом помічає, що попри все – попри старість, яка сіла їй на плечі, не скинути, попри хустку, попри все, Надька таки гарна.

Такою гарною Надька ще ніколи досі не була. Навіть на портретах та в спогадах давно померлого чоловіка. Гарна глибокою чистою і прозорою красою. Такими гарними бувають мохи на дні найглибшого висохлого лісового болота. Такими глибокими бувають відображення хмар у гірських потічках. Такими чистими бувають дитячі сни.

Надьці личить старість, подумав Макарчук.

А Надька милувалася рожевим сонцем, яке мерехтіло в кожній калюжі інше і засліплювало очі.

Вона привезла з собою дві розваги – велосипед і фотоапарат. Бо у Надьки прокинулася гостра потреба все навколо фіксувати. Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу.

Надька їздила щодня до лісу вузькою болотистою стежкою. Спершу фотографувала бруньки, болота, що розлилися від талого снігу, птахів, які щойно прилетіли з вирію висиджувати яйця. Потім у лісі – сезон суниць, лисичок і безсмертника. Далі – малини. А потім, у вересні – глід, і нарешті – осінь… Вона ледь ворушила педалями, а колеса застрягали в багнюці. Внизу був повнісінький рів води – занедбаний кусень радянської меліорації, який уже нічого не осушував, а слугував розплідником гусей для місцевого фермера, який заганяв своє птаство плавати і ловити жаб далеко за садибу, щоб воно не запаскуджувало йому дворів і доріг.

Надька їхала тією стрункою стежинкою, милуючись зеленим лісом, просторими вологими полями, що пахли грецьким салатом і свіжим огірком. Її тінь лягала на дзеркальні брижики води, а стежина прогиналась під нею, мов гума. Вона ліниво крутила педалі, роздивлялася краєвиди свого дитинства, вдихала пахощі лісу і думала – от воно, широкий світ поза нею… Навколо лежали поля – вільні, сповнені пташиного щебету. Жити б і жити, думала Надька, стільки місця, стільки свободи, а життя вже от-от закінчиться. От-от…


Восени дощі ставали затяжні та холодні. Надька сиділа в своїй напівтемній кімнатці біля маленького квадратного віконця – зі ставнями, як у старовину – і в’язала, а поруч Макарчук змотував у клубок нитки, намагаючись зігріти біля печі ноги. Іноді вона перечитувала старі листи, книжки, Шекспіра, що подарував їй Толічка. Або перекладала речі у важезній шафі з цільного дерева. Там пахло пліснявою, і Надька виймала речі, щоб пересушити біля вогню. Вночі залазила у вологу холодну постіль і намагалась уявити, що насправді її тут нема, а постіль лежить порожня в темряві – волога у вологій темряві, а вона сидить у теплій затишній кав’ярні, огорнута запахом кави і парфумів, легковажна і нагріта, молода – і слухає, слухає, слухає, як мелодійно жебонить розмова, тягуча й осіння. Вона шурхала капцями по голій старій підлозі, кожна дошка якої рипіла власним скрипом. Макарчук казав, що дошки з різної деревини, тому й риплять по-різному. Надька навмисне не дивилася вгору, щоб не бачити чорного павутиння сирості на чорній стелі – піч кадила, а дах протікав. Під час грози порвалися дроти і зникла електрика, тому певний час вони жили при світлі гасової лампи, бо ніхто не міг до них доїхати, щоб поремонувати. Вони жили у мокрому напівмороці, ледве розпізнаючи свої тіні на голій підлозі. Восени в їхній хаті пахло квашеними помідорами і капустою. Запах пробивається з-під низу, із льоху, крізь щілини в підлозі, і Макарчук задоволено каже, що цього року був добрий врожай помідорів.

Надька в’яже чи гачкує. Сидить рівненько, у капцях і в облізлому голубому халаті, під який вона навдягала светрів, щоб тепліше, і тихенько щось розповідає чи співає постових пісень. Гачкує серветки, плете светри. Іноді вона плаче у своїй вологій постелі – через дощ. Життя просочене дощем, немов на дні озера, – навколо вода, де не глянь, скрізь вода, холодна, струмлива.

Потім – сніг. Вона знову пробувала заїхати в ліс – не вдалося. Вона йшла пішки крізь заметіль, а поруч із нею їхав ровер. Вони вдвох сунули крізь хурделицю, і вона пригадала свій перший поцілунок.

Надьку вперше поцілував хлопчик, коли їй було дванадцять. Це був маленький полячок Мар’янек, двічі на рік вони разом ходили колядувати – на польське Різдво і на православне. Польське Різдво відколядували дуже добре. Надька виміняла для своєї бабусі в циганки салісоху, яку потім усі носили по черзі – Надька, мама і бабуся.

На православне Різдво Надька пішла в новій салісосі колядувати, а після колядування вони з Мар’янеком довго ковзалися на замерзлому озері. А втомившись, посідали на снігу і їли наколядовані пироги з салом. З неба на них дивився великий білий місяць, холодний і чистий, як зимова ополонка, в якій жінки перед Різдвом прали білизну. І от якось так сталося – спершу вони хукали разом на замерзлу Надьчину руку. А потім Мар’янек потягнув на себе клини салісохи, і вона з несподіванки повалилась вперед, просто на Мар’янекові губи. Спершу їхні губи позастрягали між собою і не могли зрушити з місця. А потім заворушились, заметалися з переляку та несподіванки. Було дуже приємно і ніжно. Надька почувалась так, наче зловила в долоню метелика, а потім нахилилась, щоб його поцілувати. Метелик тріпав крильцями, вони черкалися об її губи, на губах осідав пилок, і було трохи лоскотно, свіжо і тепло. Наче влітку. А потім їй стало соромно, і з сорому вона побігла додому, забувши забрати свою частину наколядованих пирогів і грошей.

Снігу Надька не фотографувала – занадто ясно. Фотографувала сіру напівоблетілу кульбабку Макарчукової голови, яка читала газету біля вікна, до половини заваленого снігом. Фотографувала довжелезні товсті бурульки, що звисали з даху їхньої хати.

Весна в місті – це відлига, чорний гумовий дим від спаленого сміття, неприбрані парки, в яких крізь розбиті пляшки й упаковки з-під чіпсів пробивається перша трава. У селі весна – це земля. Нагріта першим березневим сонцем рілля, чорна і волога, готова до насіння, саджанців, трави і будяків. Глибоко всередині у Надьки щось тремтіло, солодко і боляче, коли вона садила під вікном весняні квіти і жоржини. Надька відчувала землю порами своєї шкіри. Вдихала глибоко, до мозку, гіркувато-попелястий запах землі й думала – туди, в її темні глинисті надра Надьці дорога.

А поки вона тут, на поверхні, треба дивитися, вдихати, вбирати, пити цей широкий і красивий світ поза нею.


Зупинитися і подумати, що далі. Обернутися і побачити, що було. Його зламали, чи він сам зламався, добровільно? На дворі шаленіло гірке і пекуче літо, сухе, пекуче літо. Місто скидалося на пустелю, безлюддя било в очі – де вони всі? Здавалося, от-от настане армагеддон. Гречка вийшов із тюрми. Зсутулений, розбитий, мерз у спеку і кутався в теплу куртку. Морозило його від хвилювання. Батька поруч не було – не зустрів. Сказав – ти зганьбив нашу сім’ю. І мами не було – тихо спивалася на закамарках життя, бо бабуся вигнала її з дому, щоб не крала грошей. Була бабуся. Він їй подзвонив – чекає.

І от Гречка йшов гарячим містом, мерзнучи від хвилювання, бо невідомо, як воно все обернеться з бабусею.

Зайшов у під’їзд, сонце посушило вазони, сухе листя звисає з горщиків. Колись ті вазони поливала його бабуся – активістка. А тепер, видно, не поливає. Чомусь.

Двері замкнені. Раніше Ганна Василівна весь час чатувала біля вічка, пильнуючи за сходовим майданчиком, щоб не проґавити важливих подій. Тепер він ледве до неї додзвонився. Причовгала – маленька, скручена.

– Заходь, мій хороший хлопчику. Як же ти виріс, – погладила його по голові і притиснула до грудей. – Як же ти виріс. Увесь у дідуся, такий красунчик.

Гречка здивовано на неї подивився – він що, у тюрмі підріс?

– Як навчання? Ти вчися, вчися, – заспокійливо плескала його по руці стара. – Наука – світло. Як я колись хотіла вчитися! Але тільки курси машиністок закінчила.

«Вона вже геть стара і зовсім вижила з розуму», – подумав Гречка. Ганна Василівна совала капцями по підлозі. Насилу піднімала ноги, такі худі, що капці здавалися лижами…

– Бабусю, а що з твоїми ногами? – запитав Гречка.

– Це в мене… Тут сусідка молода поселилася. Відьма така, що їй вистачить тільки глянути. То вона мене врекла. Я активістка, маю вплив, збираю збори, щоб вирішувати… – бабуся хитро усміхнулась. – Але я їй знаєш, що зроблю? Я знаю, що їй зробити. Капусти квашеної підкину під вікна. Знаєш, що тоді буде? Мені шептуха з Білорусії казала…

Бабуся посадила Гречку на диван, а сама пішла на кухню по їжу, на ходу розповідаючи про заздрісну сусідку. За тумбочку зачепився край її спідниці, і Гречка побачив рани на ногах по лінії вен. Варикоз, цукор підвищений.

Принесла йому з кухні млинців. На брудній тарілці. Гречка дивився, як бруд повлазив у візерунок – які ж це були колись вишукані тарілки, подумав.

– Ти їж, їж… То от, я тобі кажу, страшна річ – заздрість. Страшна.

Двері сусідньої квартири стукнули, і бабуся посунула туди, махаючи Гречці йти за нею. Гречка пішов.

– Поглянь, – прошепотіла бабуся, – це вона. Відьма.

Із сусідньої квартири виходила молода вродлива білявка з білим пухнастим песиком.

– Заздрить мені, що аж страшно, – умиротворено прошепотіла бабуся, а що не мала сили повернутися в кімнату, то впала в крісло і щасливо всміхнулася.

«Геть божевільна, – думав Гречка, – але думка, що молода гарна білявка може їй заздрити, здається, робить бабусю щасливою». Тому він промовчав. Потім допоміг їй дійти до дивана.

– У мене отут, – загадково всміхнулася Ганна Василівна, – компромат.

Взяла старовинний фотоальбом і поклала Гречці на коліна. Гречка його розгорнув – він уже це бачив. Фотоальбом Надії Павлівни.

– Коли наші знову прийдуть до влади, це буде доказом, що вона – ворог народу, – бабуся знову загадково усміхнулася, – я знаю, я тепер добре знаю, хто ця лярва… Надька квартиру продала і випадково забула цей альбом. А я знайшла, я завжди все знаходжу. Така вже я людина.