Вона на мить заплющила очі, й здавалося – задрімала. Гречка розглядав її геть старе лице, кругле, як під циркуль, із темними колами під очима. Її рука час до часу смикалась і скидалася на скручений засохлий листок, що шелестить на протязі. Визула вкриті ранами ноги і поставила згори на капці.

– Тобі, бабусю, до лікаря треба. Поглянь, що з твоїми ногами.

– Нащо мені лікар? Я тепер стала така сильна, що сама себе лікую. Якби не ця фарбована хвойда, то й з ногами нічого не сталося б. Але я тепер сильна, ти й гадки не маєш – яка, – бабусин голос задзвенів гордо, але очей вона не розплющила. Потім пояснила, – печуть очі…

Гречка досі тримав у руках тарілку з млинцями. Йому було гидко з неї їсти, але потім він поглянув на бабусині ноги, подумав, що їй, мабуть, уже дуже важко стояти біля плити, й буде образливо, якщо він не з’їсть млинців.

– Ти тут посидь, а я на кухню… У тебе там є соус якийсь?

– Майонез є.

– Добре, нехай буде майонез.

– Моя мама до тебе заходить?

Але бабуся не відповіла. Коли він доїв млинці і зазирнув у кімнату, бабуся спала.

Гречка вимив після себе тарілку. Потім пішов у душ, але душу не було. Стара ванна текла. Доводилося митися над мискою, а воду потім зливати в унітаз.

Наступного дня, коли він прокинувся, бабуся шаткувала капусту, щоб підкинути сусідці під вікна.

– У тебе зараз канікули? – запитала.

Гречці не хотілося розчаровувати бабусю і пояснювати, що його щойно випустили з тюрми. Тому перевів розмову на інше.

– А чому ти ванну нову не поставиш? Твоя тече.

– Я гроші збираю, у мене зайвих немає, щоб ванну нову ставити.

– На що ж ти збираєш гроші?

– Поїду до Джуни. Знаєш, є така цілителька…

– Ти ліпше до лікаря піди…

– А що мені твій лікар допоможе, якщо в мене вроки?

– Бабусю, які вроки… У тебе цукор підвищений, склероз, тобі скоро вісімдесят…

– Нічого, деякі жінки у моєму віці прекрасно почуваються, як дівчатка. А я чим гірша? Ця біла пройда мені сказала якось – ви геть не виглядаєте на свій вік. Ви така молода й активна. І що ти думаєш? Зурочила. Можеш скільки завгодно мене ображати, а я знаю, що роблю. Вік прожила…

– А снідати щось є?

– Хіба не бачиш, я зайнята? Який сніданок може бути?

Гречка вдягнувся і пішов геть. День був іще гарячіший за вчорашній, а в нього – жодного літнього одягу. Нічого не було. Тому зайшов до батька в офіс по гроші – батько ж усе-таки. Гречка-старший.

Осипа не пропустили на прохідній. Подзвонили батькові. Він вийшов, глянув на сина, потер собі очі – може, сльози накотилися, та він не хотів цього показувати.

– Ти… Ти в такому вигляді не ходи по місту. Ось тобі гроші, купи путній костюм. Знаєш, мені вчора друг казав – посада для тебе в Києві є. Керівна. То менше тут перед народом з’являйся, тебе тут знають. Поїдеш?

Гречка справді відчув, що в нього дивний вигляд – тепла куртка, шапка на очі, спортивні штани, черевики квадратні – колись це були наймодніші черевики в околиці, а тепер – наче з минулого життя.

– Поїду.

– І правильно. Поживеш у Ганни Василівни поки що. Вона трохи маразматична, але нічого. Терпимо. Приходила до мене кілька днів тому просити, щоб я виселив її сусідку з квартири, бо вона відьма… Треба ж… Ну нічого, потерпиш. До нас, це… не дуже ходи, – батько зніяковів. Він соромився Гречки. – Даремно ти тоді той цирк улаштував… Ну збив хлопця, ну то й що? Збив то й збив. Ніхто не вічний. А ти… Стидно тепер за тебе. Йди.

– Зідзвонимося?

– Зідзвонимося.

Гречка пішов у торговий центр. «Світ змінився, – думав Гречка, – тепер стільки красивого одягу, і дівчат, і всього… Не надивишся».

Коли переодягнувся і поснідав, пішов перед від’їздом відвідати Ніну. Ледве впізнав будинок – поремонтували дорогу, поклали новий тротуар, на дверях під’їзду – домофон. Не міг пригадати номер квартири. Зайти – вмів, а номера не пам’ятав. Порахував – від найменшого, який у цьому під’їзді, до четвертого поверху. На четвертому – чотири квартири, тому дзвонив на всі чотири номери. Думав – хто відгукнеться, Ніна чи її мама? І нарешті полегшено – Нінин свіжий яблучний голос:

– Хто там?

Відчиняє йому двері. Стоїть на порозі і широко розплющеними очима дивиться на Гречку. Впізнає і не впізнає. У неї біле пофарбоване коротке волосся. Зморшки. Відвислі груди теліпаються під халатом. Убрана в трикотажний халат, не довгий і не короткий, а саме такий, що наполовину вкорочує їй ноги. Гречка спершу подумав – то це заради цієї жінки я зруйнував собі життя? А потім вона простягнула руки і обійняла. Мокре обличчя біля його непоголеної щоки – сльози? Невже чекала? Простила? Любила? Дурман її запаху, тепло її тіла – усе попливло в тумані ніжності. Усе попливло, тільки й думав – жінка, кращих за яку не буває.


Мефодій Опінія народився в мами один. І саме вже від народження почалися його проблеми. Було б їх двоє або четверо, Мефодієва матуся прала б пелюшки і жила б так само, як і решта жінок з їхнього двору – плітками, чарівницями та голубцями.

Мефодій Опінія народився в мами один. Після цього мама пана Опінії завітала в перукарню і зробила собі наймоднішу в світі зачіску – її волосся поставили над головою кучерявим дибом – і було воно таке, відколи пан Опінія її знав. А знав пан Опінія свою матусю з колиски. Одного разу видався хороший сонячний день. Пан Опінія смоктав пустушку і милувався комашками на вікні. І ось на нього посунула велетенська кудлата тінь із гострими нігтями і різким запахом парфумів. Тінь схопила пазурами малі ніжненькі щічки і червоною помадою поцілувала Опінію в рот. Відтоді так і повелося в їхній сім’ї – коли пан Опінія чимось чи кимось милувався, з’являлася кудлата матусина тінь, цілувала його в рот, і пан Мефодій відчував смак матусиної помади і гостроту її кігтів.

Матуся пана Опінії була жінкою з вищого світу. Її батько був одним із найкомуністичніших комуністів країни, забезпечив матусю всіма доступними тоді благами – машиною, дачею, квартирою і женихом із дрібних перспективних підлабузників. Матуся пана Опінії вже в дитинстві збагнула, що в її жилах тече особлива елітарна кров, тому щойно тато пана Опінії намагався кудись устромити свого носа, вона притискала його до стінки своїми кігтями і пояснювала, хто вдома господар. Аж раптом він, солодко напарфумлений, затримався на роботі за північ. А потім одного разу зібрав валізи і пішов від них назавжди. Радянська доба закінчувалася, у людей з’являлися нові пріоритети, і тато пана Опінії чудово знав, що донька директора заводу, який потім той завод приватизує, перспективніша за доньку запеклого комуніста, партія якого банкрутує.

В Опініїєвої матусі було ще кілька залицяльників – сантехнік, який вряди-годи ремонтував їхні крани і щоразу, коли матуся пересувалася по квартирі, затискав її в кутку, і вона вдихала солоний запах волосся на його грудях. Згодом до матусі пана Опінії почав заходити сусід із першого поверху – переляканий знавець ядерної фізики. Він позичав у неї гречку, горох, хліб і сірники. А одного разу прийшов у яскравій краватці, що сяяла барвистими хризантемами і мальвами найнесамовитіших кольорів, і червоніючи навколо носа, промуркотів:

– Я подумав, що ми вже з вами заприятелювали…

– Що-що? – недочула Опінієва матуся, яка, на біду сором’язливого гостя, була вбрана в легкий халатик, що відкривав зорові принишклого фізика всю її красу – великі драглисті груди, які тремтіли від кожного подиху, і худі, вузлуваті в колінах ноги.

– Я подумав, що ми заприятелювали і, може б, якось… у той, у театр, чи… – мурмотів, ковтаючи склади, фізик.

– Що ви собі під носа муркочете? Голосніше! – рознервувалася матуся, не в змозі розібрати жодного слова.

Тоді фізик перелякався і втік. Він так утікав, що зашпортався і впав своєю барвистою краваткою простісінько на сходи.

– Та що це з вами таке? – кричала вслід матуся пана Опінії, і цей її крик довів бідолашного фізика до такого відчаю, що він принишк за власними дверима і розплакався з розпачу.

Сантехнік Опінієвій мамі подобався. Проте вона вважала, що така розкішна жінка варта чоловіка, що посідав би вищий соціальний щабель. А фізик їй підходив, і якби ще раз наважився зайти, то матуся пана Опінії сама запросила б його до театру. Та він не наважувався більше з’явитися в них на порозі, а матуся не мала бажання за ним бігати. Тому вона панувала над єдиною людиною, що залишилася поруч – над паном Опінією.

Батьківської любові пан Опінія не зазнав. Його татусь, як і кожен справжній лакуза, досягнув у житті висот. Спершу він одружився з донькою директора заводу, потім – розлучився і одружився з донькою мера їхнього міста, потім і з нею розлучився і одружився з донькою третьої особи в країні, а вже ставши депутатом і очоливши власну партію, розлучився і з тією, а одружився з фотомоделлю. Одного разу пан Опінія написав батькові листа і попросив автограф його дружини. Батько повівся достоту по-батьківському – надіслав рекомендованим листом каталог спідньої білизни, в якому біля еротичної фотографії його дружини-фотомоделі стояв її автограф. На цьому їхнє спілкування припинилося.

Панові Опінії на той час було двадцять п’ять, тому каталог він використав із великою втіхою для себе, проте ще далі відійшов від основної мрії – позбутися цноти.

Цнота пана Опінії була його прокляттям. Він любив скромних тихих дівчат, які й знати не знали, що таке помада. Вони перевальцем рухалися коридорами у важких корсетах власної сором’язливості, носили за собою величезні ранці з книжками та конспектами, і пан Опінія думав: «Які чудові мовчазні дівчата». Іноді він уявляв, як би було прекрасно, якби котрась із них йому віддалася, або ще краще – якби вони одружилися і жили окремо від матусі. Але не на те матуся пана Опінії його народжувала, щоб так просто відпустити. Ні. Не на те.

Мама пана Опінії любила таких, як і сама – рішучих, самовпевнених, вкритих густим шаром фарби, аби відчувалося, що дівчина має гроші на косметику. Вона приводила таких дівчат до пана Опінії, і він ціпенів від погляду їхніх густо натушованих очей, ніяковів від їхнього досконало запломбованого білосніжного сміху. Він почувався безпорадним від передчасного збудження перед їхніми розкішними декольте і гладенькими ніжками в черевичках на шпильці. Він думав, що ніколи не зможе наважитися бодай пальцем доторкнутися до такої дівчини. Вони снились йому в еротичних снах, але він усе одно панічно їх боявся. Так само, як і матусі.

Тому пан Опінія, досягнувши солідного віку, залишився цнотливим і не мав на це жодної ради. Загравати зі скромницями, які йому подобалися, він не наважувався. Від загравань матусиних кандидаток у наречені він червонів і опускав очі. Одного разу підстаркувата сусідка, якій уже було під сорок, хоча вона вдавала двадцятип’ятилітню, спробувала пана Опінію схилити до шлюбу. І пан Опінія дуже зрадів. «Ось воно», – подумав пан Опінія і побіг до матусі хвалитися. Але матуся розсердилася не на жарт:

– От же ж стара повія. Мого хлопчика хоче на собі оженити! От я їй дам!

Після серйозної розмови сусідка оминала пана Опінію десятою дорогою, а коли він одного разу спробував заговорити з нею на трамвайній зупинці, втекла на інший бік вулиці.

Тому пан Опінія спивався.

Пан Опінія напивався щовечора до нестями. Спершу він думав – от, мовляв, розслаблюся після роботи, хильну келишок і все. Потім думав – вип’ю ще один келишок, погомоню з друзями та й піду собі додому. Потім він розумів, що не може примусити себе, пана Опінію, повертатися сьогодні до матусі, і напивався залпом, із завзяттям фанатика, напивався, щоб не вертатися додому. Потім заповзав під стіл і засинав.

Коли охоронці його викидали на тротуар, пан Опінія трохи приходив до тями і, похитуючись, наче танцюючи румбу, чеберяв додому. Його матуся вважала, що синів алкоголізм спричинив розпад Радянського Союзу, тому її дитинка так переживає, адже в ті славні часи вони мали все, а тепер йому, бідолашному, доводиться працювати у відділі доставки. Йому, художнику, який краще за всіх у школі малював Леніна.

Тому матуся дуже ніжно вкладала пана Опінію в ліжко, роздягала його, і він солодко засинав під її пильним поглядом, а вона ще певний час лаяла всіх, хто розвалив прекрасну країну, в якій матуся пана Опінії мала все. А потім скаржилася на лавочці сусідкам, що її дитина спивається через підступних американців, які розвалили СРСР. Бо через кого ж іще?