І все ж заповітна мрія пана Опінії, як і переважна більшість заповітних мрій, збулася.

Коли б хто сказав, що саме з цією жінкою він утратить цноту, пан Опінія наплював би тому брехунові в очі, дав би під дупу, а потім утік. Коли б після цієї екзекуції той брехуняка, зловмисник та базікало зловив тремтячого від страху пана Опінію в кущах та й додав до сказаного, що ця жінка народить від нього дитину, пан Опінія розреготався б тій брехливій заразі в очі, бо хіба ж таке можливо – щоб жінка її віку та її статусу спромоглася на дитину.

Бо не думав він і не гадав, що жінка, яка нещодавно вийшла з психлікарні й розмовляла з дзеркалами та уявними подругами, візьме його в свої руки і не відпустить.

Ніна взяла. Щоб вилікуватись, їй потрібна була ще одна дитина. Та матуся пана Опінії вигнала її з хати, захлопнула за нею двері й сказала синочкові:

– То хапужка без клепки в голові. Ти, мій маленький, вартий кращої.

Але клепку Ніна мала, просто її клепка відрізнялась від усіх звичних клепок. Якось вони з паном Опінією напилися. Вона сиділа біля нього при шинквасі, розмовляла з уявним співрозмовником – подругою Світланою, яку сама собі вигадала, коли не мала жодної реальної подруги, бо всі вважали, що Ніна – божевільна мама, яка задушила власну дитину, тому ніхто не хотів з нею мати нічого спільного. Відтоді вони зі Світланою нерозлучні. А пан Опінія, напившись, розглядав, які в цієї дівчини нічогенькі кінцівочки. Ніна ніколи не зауважила б його погляду, якби Світлана до неї не прошепотіла:

– Поглянь, як на тебе заглядається цей молодик.

Ніна подивилася, прикинула, що вагітніти від нього можна, і прибрала все в свої руки. Пан Опінія спершу подумав – які ніжні руки в цієї божевільної, а потім його охопив тріумф – мрія збулася…

Ніна, недовго думаючи, викрала пана Опінію з бару, де він випивав, замкнула у себе в квартирі й не випускала півтора місяці. До них надзвонювала перелякана матуся, навідувалася міліція, та Ніна виявилася спритною, впертою і наполегливою, тому певний час утримувала його біля себе. Але ж назавжди в хаті не замкнеш. Варто було панові Опінії піти по хліб, як його матуся – тут як тут… Схопила синочка в обійми, зацілувала, запестила, заніжила, за руку – і додому.

– Ти повинен зрозуміти, що я хочу для тебе лише найкращого. А ця божевільна дівуля – не найкраще. Ти вартий хорошої нареченої, ти в мене розумний, талановитий, забезпечений… Кожна дівчина слиною сходить, коли бачить тебе. А ця… Для неї ти – останній шанс, розумієш?

Пан Опінія зібрав валізи і пішов до мами – роздивлятися журнали з голими жінками і безнадійно мріяти про ту, що її врешті схвалить його мама.


Нінин син спав у сусідній кімнаті. Йому нещодавно виповнилося вісім, це був здоровий, гарний і трохи рудуватий хлопчик. За дивним збігом обставин, пан Опінія теж був рудий.

Ніна лежала поруч із Гречкою, обпершись йому на плече щокою, і думала – мій ніжний, мій наймиліший, єдиний, хто мене любив, хто заради мене був здатен на все.

– Ага, і дитину твою вбив, – докинула Світлана, що саме розхитувалася на кріслі біля ліжка.

«Любий мій Гречка», – думала Ніна.

– Але дитину таки вбив. Ти йому вже казала, що маєш сина від іншого?

Вона йому не встигла сказати – прийшов пізно, та й емоції обох їх охопили… Немов колись, коли вони були щасливими студентами.

– А як скажеш, що буде? Може, твого хлопчика машина зіб’є, як вертатиметься зі школи? – тягнула своєї Світлана. – Чи як?

Ніна дивилася на теплий вигин його підборіддя – схуд хлопчина, змарнів. Уже не нагадував дикої тваринки з джунглів, уже не мав гострої посмішки, лютого погляду. Скидався на побиту собаку, що повернулася в буду. Але як довідається, що в неї дитина від іншого – то хтозна, що тоді…

– Собака, ага, надійся… Знаєш приказку – скільки вовка не годуй, однак у ліс побіжить, – видно, Світлана вирішила її дістати.

Гречка солодко спав на спині, розкинувши руки і ноги, – стільки простору… Вона дивилася на нього – жінка, яка пройшла через все – через психіатричну лікарню, через довгу й холодну самотність, що скалками льоду дряпала їй серце… Через депресію, під час якої разів зо п’ять пробувала померти, – не дали. Через сивину – посивіла, мов перекотиполе. А він спокійно і солодко спав у її ліжку, досі гарний. Вік наче не зачепив його обличчя, жорстокого і твердого. Він, такий колись коханий, спав, як немовля… На полиці стояли синові іграшки – солдатики і машинки. Синові малюнки. Як добре, що Гречка ще цього не зауважив. Як добре…

Ніна взяла в руки подушку, підбила її та ніжно схилилась над Гречкою…

Півні

– Чого вони б’ються? – запитує Надька у Макарчука.

– Кого? – перепитує Макарчук. Він на старість геть оглух. Сидить біля неї на лавці – глуха сіра кульбабка, яку от-от здує вітром.

– Півні, питаю, чому б’ються? За курку?

– Га? Що ти хочеш? – присуває Макарчук Надьці своє вухо до рота. Ця велика жовтава вушна раковина для неї – звична річ. Усе, що треба сказати, кричить у самісіньке вухо.

– Півні за курку б’ються?! За найкращу?!

– Яка там курка? Півні люблять битися, от і б’ються, – Макарчук підносить до свого рота розрізаний помідор і притримуючи вказівним пальцем кінчика носа, кусає пахучий соковитий м’якуш. Його ніс уже майже лежить на підборідді – дорідна Макарчуківська носяка, що передавалася в їхній родині чоловікам через покоління.

– Півні… – усміхається беззубий Макарчук до помідора, – ти знаєш, усякі бувають півні. Одні курок топчуть, інші сідалко, щоб нестися, шукають, а ще інші – б’ються. Колись ми півників на м’ясо хотіли вигодувати. То вони з голими черепами ходили – так обдирали один одного. Щотижня по два півники гинули. Із тридцяти – чотирьох вигодували.

Макарчук бере чергового помідора, посипає цукром і, притримуючи носа вказівним пальцем, щоб не прикусити, натискає на помідор яснами. У їхній веранді на столі стоїть склянка, а в склянці його вставні щелепи. Та Макарчук запевняє, що без зубів йому зручніше, бо більше вільного місця в роті.

Надька тим часом намагається впіймати в об’єктив фотокамери півнів. Тепер уже інші фотокамери – без плівки, цифрові. Їй так і сказав один продавець побутової техніки, який приїздить раз на місяць до них у село. Але Надька – вона ж минула епоха. Нащо їй цифрова фотокамера? Як і колись – старий плівковий фотоапарат, стара Надька – схудла, зібгана, зморщена, з чорними нігтями – налазить під них земля, з білим волоссям, яке ховає під хустку, з худими ногами, покресленими сіткою синіх жил.

Надька любить, коли б’ються півні – дзьоб до дзьоба, голова до голови, гребені червоні, пристрасні, у-у-ух, які шалені, скільки динаміки, енергії, нервів, руху… Таких півнів у своєму житті вона колись зводила, щоб побилися за неї, бажано до крові.