Хоча, якщо розібратися, то саме він і не вмів відчувати щастя вже, бо був одним із найбільших мрійників у Надьчиному житті.

А потім вона опинилася на батьківщині, там, де запах землі, готової до посіву, гостріший за парфуми. Де їй на сніданок дід Макарчук приносить варених раків, окунів, сомів і щук. Де вітри зривають електричні дроти зі стовпів, і їх тижнями не ремонтують, і в хатах світять гасовою лампою чи лойовою свічкою, а на свято – восковою. Де носять на головах не капелюшки, а кольорові салісохи і вовняні картаті пудьохи. Де вона спить взимку на розпареному житі, на печі…

Цієї зими від морозу тріскаються термометри. Макарчук спить у своїй вовчій шапці, а кішка Муха переселилась із хліва на піч. Двом односельцям відрізали пальці – одному на нозі, іншому – два пальці на правій руці, – вони відмерзли, коли ті поралися по господарству. Надька носить вовняні шкарпетки, сплетені ще бабою, надіває хатні окуляри на резиночках, щоб не злетіли, і читає районні газети. Слухає ламані дідові розповіді про життя їхньої сім’ї, про війну і полювання на вовків. Уранці вони разом ходять у крамницю по хліб, по халву, по плітки і по життя, якого так мало в сірих закутках хати, у темних закамарках – павучих апартаментах… Так думає Надька. Але найгірше, що життя в тих закапелках таки вирує, і ватагує там міль, павуки, миші, шашіль… Кого тільки немає по тих темних кутках, із яких Надьці хочеться втекти – Верона! – до блиску, до застіль, до музики, до моди, до парфумів, до Толічки…

Але можна втекти тільки в магазин, і вони йдуть утрьох. Дід – маленький і тонкий, Надька – дебела, з великими грудьми під великим пальтом, у своїх рудих супермодних чобітках. А позаду – Муха.

– Тобі оце б чоловіка знайти, – порекомендував якось Макарчук, розтираючи з морозу жовті долоні, які були схожі на в’язанку шнурків із вузликами. Вузлики – суглоби і тонкі-тонкі пальці поміж ними. Надька випростала спину, поворушила ніздрями і промовчала, бо її чекання на чоловіка зайшло в глухий кут.

І все-таки вона вірила, що Толічка по неї приїде. Вірила так самовіддано, що про жодного іншого чоловіка в її житті й мови не могло бути. Навіть про того, який клацнув зненацька фотоапаратом у крамниці – Боберко, – щоб сфоткати Надьку, – таку гарну і розпашілу з морозу, але вона безперервно рухалася, тому в кадр потрапив лише дід Макарчук зі своєю кішкою Мухою.

Тієї зими її забрали в лікарню – у Надьки почалась кровотеча. Вона стікала кров’ю півдня, і їй здалося – чи то від втрати крові, чи від бажання отримати нездійсненне, що Толічка стоїть поруч – заклопотаний, знервований, мацає їй пульс і витирає піт із чола. А коли вона прокинулась у лікарні – його вже не було. Надька так і не наважилася запитати в Макарчука, як було насправді. Їй хотілося зберегти ілюзію.


Немовля впало з рук акушерки й замовкло. Його підняли за ніжки, кілька разів вдарили по сідничках, а воно мовчало. Не синіло, а просто мовчало.

– Яка слухняна дитина з нього виросте! – захвилювалися медсестри від цієї мовчанки, яку годі було чимось прорвати. Не плаче, і все.

– Янгол, а не дитина, – схвально підтакував невропатолог, оглянувши мовчазне дитинча, бо після падіння його понесли до невропатолога.

Дали його мамі – мама саме смакувала улюблену солодку воду з бульбашками. Кинула:

– Ні, грудьми не годуватиму. Я вже й шоколад їла, ще алергія буде. Годуватиму сумішшю.

Отак його зустрів світ. Він довго лежав, закутаний у брудні пелюшки, напівголодний і забутий. І мабуть, дивувався своїм дитячим здивуванням, тим, що не запам’ятовується, але стає підмурівком життя, чому його не люблять, як решту дітей, чому не агукають над ним і не дзвенять брязкальцями, і чому не обсмоктують йому пустушки, яка впала долі, а відразу, з піском, пхають до рота. Мати втішалась омріяним містом, тахтою і манікюрницею, батько сумував за «витонченою душею», яка не довго сумувала після втрати нареченого і переїхала на утримання до партійного чиновника вищого рангу. Бабуся зневажливо казала, що чужих дітей бавити не збирається, а дідусь працював на них усіх. Час до часу в них з’являлася нянька, а потім непомітно зникала. І він мовчав, новонароджена дитина нелюбові…

Кастрати

Надька розлючена, дика, розкошлачена – по руці струменить кров від необережно видертої голки від крапельниці, у білій нічній сорочці з відкритим горлом, із якої під час бігу вистрибують груди, боса, бо не вспіла взути тапки, така безвихідна лють її охопила, – біжить уздовж лікарняного коридору. Двері, двері, ще одні двері, далі двері… Господи, скільки ж тих дверей, і на жодних не написали слова «хірург». За нею біжить медсестра – стара жіночка з варикозними ногами, їй би до пенсії доробити, а не скажених пацієнток переслідувати. Але біжить, бо в тої жінки вже розійшлися післяопераційні шви, і сорочка в крові. Кров тече по ногах, жінка безсило спирається на стіну і зсувається на підлогу – знеможена. Голосно хапає ротом повітря.

– Де хірург? – шепоче безсило.

Заплющує очі. Медсестра плеще її по щоках, бо хіба ж сама подужає таку пацієнтку затягти в ліжко? А пацієнтка вже зомліла. Медсестра втомлено хитає головою та йде шукати підмогу.


Сонце, як ваза, розбилося на безліч малесеньких скалок – гримнулось із розгону у вікно Надьчиної палати, рвонуло на повній швидкості, як невмійко-водій, і вони всі, знекровлені після операцій жінки, зажмурилися від його несподіваної зимової активності. Надворі стояв голий сухий грудень.

Вони всі мовчать – життя після наркозу схоже на конвульсії сну, от-от або заснеш, або помреш, або провалишся в гостру реальність звуків і безпліддя. Була, щоправда, жінка, яка після операції встромила руку під подушку, витягнула цукерку і зі смаком з’їла. А вже потім заснула. Кожна вдавала, що світу поза сном нема. Надька теж. Коли хтось починав розмову, вона відверталася до стіни і спала-марила, закутана у вовняну ковдру. Вона втратила дитину. Нічого особливого. Вона якось не звикла страждати. Вона подумала – все ще можна переграти, у неї попереду ще багато вагітностей. А потім медсестра випадково видала лікарську таємницю – хірург, добряче набравшись, вирізав Надьці обидві труби. Надьку взяла злість. Вона так розлютилася, що висмикнула крапельницю і побігла, щоб закатати хірургові істерику – падлюка, негідник, думала, позбавив її шансу переграти невдалу гру! Її, Верону! «Ух-х-х», – люто мріяла, як же вона йому помститься. Але її впіймали, поклали в ліжко і накололи снодійним – щоб не мстилась і не підривала авторитету лікарні.

Вона тоді подумала, що на світі є людина, яка могла б її вилікувати. Він знав її тіло, як своїх п’ять пальців, і завжди рятував, навіть тоді, коли здавалося, що порятунку немає. Він завжди їй прощав, навіть тоді, коли Надька вибрала іншого. Марк Альфредович Бау. У лікарні вона написала йому листа. Та відповіді не було і не було. «Невже він її забув?» – чудувалася Надька.

Врешті вона, приборкана, лежить у палаті серед решти жінок, і зі шматків кволих розмов про вічне будує свій новий світ. Без дітей.

– У нашій сім’ї всі щось колекціонували. Мій чоловік колекціонував марки та жетони, а мама – кулінарні рецепти. Мій дід колекціонував сорти помідорів, мальви, кашкети і розповіді про полювання. У нього було двадцять п’ять кашкетів. Він їх розвісив у своїй хаті на цвяшках, як у музеї, – розповідає жінка Василина. Її потай називали Горпинівна – по матері, – бо її мати народжувала дітей від різних чоловіків, тому всіх її дітей називали в містечку Горпинівними чи Горпиновичами.

– Я навчилася колекціонувати адреси, – продовжує Василина. – Адреси на конвертах і в телефонних довідниках, адреси, які мені розповідають більше, ніж іншим.

Василина до всього мала ґрунтовний колекціонерський підхід. А сама збирала дивну колекцію – знайомих із різних міст та сіл. Коли світ одягав пухнасті пантофлі хурделиці і їхнє містечко скидалося на м’яку білу кицьку, Василина писала своїм вихилястим старомодним почерком довгі листи незнайомим адресатам. Замість книжок, що колись милували око своїми дорогими темними палітурками із тисненими золотом іменами авторів, у її книжковій шафі оселилася величенька колекція адресних довідників, що їй привозили знайомі з різних міст та райцентрів. Коли хтось кудись їхав, вона просила привезти їй телефонно-адресний довідник. І потім, коли старий, вимащений олією чи хною довідник, куплений у якогось букініста, опинявся у неї, Василина вибирала найкрасивішу, на її думку, адресу і писала листа. Іноді – отримувала відповіді. Відповідали їй переважно жінки та каліки. Вони писали про пенсії та інвалідні візки, про сморід каналізації та аромат першої аличі, яка розцвіла на їхній маленькій дачі з розграфленими клітинками майбутніх грядочок і металевою будкою під замок для реманенту. Вони писали про пекінесок, болонок, персидських котів та звичайних котів, яким в’язали платтячка і читали на ніч казки. Вони писали нерозбірливо і квапливо або великими акуратними буквами, якими пишуть підсліпуваті бабусі. Вони писали по-різному, і їхні почерки були для Василини обличчями, а папір – інтер’єром кімнат. Їхні адреси розповідали їй про брудні провулки міст, вищерблені тротуари і темні під’їзди, про сірий радянський посуд у їхніх кухнях і про запах варених сардельок, якими пропахли товсті розшаровані шпалери чи побілка на стінах, поцяткованих чорними крапочками. Коли вона розповідала про когось із них, то казала – мої друзі з такого ось міста. Іноді хтось із них помирав, і їй відписували про це чужими молодими почерками люди, які завжди поспішають і не мають часу на непотрібне листування.

Василина не могла народити дитину через кісту, яку їй періодично вирізали, а потім вона знову виростала, забарвлювала жилки під очима у чорний колір, провокувала ріст елегантної жіночої борідки чи тоненьких вусиків і надавала її голосові жирних чоловічих нот. Чоловік її покинув під час першої операції. Він тихесенько зник, щоб нічого не пояснювати, залишивши кілька старих сорочок і гострий запах одеколону «Шипр». Навіть на лікарняному ліжку вона писала листи, які були паралельним світом її мрій і сподівань – світом з оранжевими камінцями, що їх у дитинстві Василина збирала на луках і викладала навколо півоній, із теплим відчуттям власних рук, які пишуть, власного рота – її теплий рот із розгону наштовхувався на холодне перо фіолетової ручки, і губи фарбувалися чорнилом.

Іншій жінці вирізали щось, що гарно і поетично називалося міомою. Вона прийшла в лікарню із великим животом, сподіваючись, що вагітна, а з’ясувалося, що в неї не дитина, а міома. Вона працювала листоношею і жила з чоловіком-мовчуном, тому й сама навчилася мовчати. Вони могли не розмовляти тижнями. Її було звати Любою, і любов мала б стати за основу її життя. Може, та любов і була в неї, але називалася вона мовчанням. Люба ніколи не віддавала пенсій дітям своїх пенсіонерів – лише особисто в руки. Вона відчайдушно боролась із самотністю, але самотність поглинула її, як велетенська хвиля поглинає відчайдуха, який заплив далеко у штормове море.

У палаті вона теж мовчить. І любить усе мовчазне – листи, бо вони тримають свої таємниці в конвертах і не намагаються про них розповісти; любить свій великий фотоапарат «Зеніт» і жінок, які лежать із нею в одній палаті. Вона їх фотографує – жінок із сірими обличчями, із сумними поглядами в камеру й усмішками, що кажуть – а я ще нівроку, живу… Ця фотографія збереглась у Надьчиному альбомі. Вона назвала її «кастрати».

Надька отримує три речі в один день – роздруковані фотографії, виписку з лікарні та відповідь від доктора Бау. Пише його донька – Марк Альфредович помер і залишив Надії Павлівні у спадок трохи грошей, які вона й надсилає, а також свою колекцію книжок, але їх Надька отримає лише за особистої зустрічі.

Надька так розсердилася, аж закортіло щось розбити. Це ж треба тому докторові Бау так невчасно померти! Тепер мусить шукати нового лікаря, а це ж так складно. Вона, закотивши рукави і розщібнувши верхнього ґудзика, щоб нічого не заважало злитися, мчить до клятого хірурга, який своєю дурнуватою помилкою зруйнував їй життя. Вона дивиться йому в очі, пальцем націлившись у самісіньке серце, наступаючи на нього – каблуками, усім тілом, шипить:

– Вам… ще колись… відомщу… прокляну… знищу…

Уже хотіла було вчепитися нігтями йому в лице, але медсестра втримала її, тому Надька так і обвисла на білому лікарському плечі, б’ючись у безслізній істериці. Потім покірно ковтнула таблетку валер’янки.

Лікар сидить у своєму кутку сірий і знервований – перед Надькою в нього під ножем померла пацієнтка, тому він мусив випити, бо йому аж руки сіпалися від нервів, а медсестри йому запізно сказали, що в цієї жінки не позаматкова вагітність, а викидень, от він і… А потім якась інфекція, то змушений був і другу трубу… Він не навмисне. Він дуже втомився. Йому так важко жити. Хірургові очі заходяться слізьми, кінчики синюватих пальців тремтять, і він витягує з шухляди чвертку і ковтає рідину: