«Де в такому здихлякові взялося стільки кальцію?»

– Може, підкинете мене до перехрестя, бо ровером ще дуже довго їхати. А від перехрестя я – миттю. Мене дружина з новонародженою дитинкою чекають.

«Ще чого», – подумав, тамуючи лють.

– Нам у місті ще не увімкнули опалення, то я дружину перевіз на село – там тепла піч, не померзнуть. І щодня їжджу туди після роботи ровером, – розповідав рудий однотонним хрипкуватим беземоційним голосом.

«Погань. Огидна балакуча погань», – подумав він.

– То що, допоможете добратись? Я сам із Яблуньки, там мої батьки живуть, – продовжував гомоніти чоловічок, ігноруючи холодну осінню мжичку, таку сприятливу для розвитку гнійних процесів та паличок Коха.

Рудяк мав непропорційно великі руки з набряклими від важкої роботи венами, вузькі, але м’язисті – і це ще більше дратувало – плечі.

– То як, підвезете? – нарешті рудий прищавий чоловічок накачав камеру. – Бо як ні, то бувайте. Уже поночіє.

І тоді він сів у свою тачку, розвернувся, щоб лобове скло дивилося просто на маленького чоловічка, і на повній швидкості рвонув на нього. Навколо шумів ліс, листя зграями мчало під колеса, кружляло хвилями на вітрі, гостро пахло глицею, гілки зі стиглим глодом схилялися над дорогою – червоні краплі плодів, червоні краплі крові…

«Падлюка, покидьок, – думав із ненавистю, – злодій, огидна тварюка, паразит». Йому аж у голові паморочилось, але знав, що це таки станеться, що він це таки зробить. А як ні, то просто помре від ненависті до цього щигля, який ледь сягав йому до грудей. Щойно його побачив, одразу зрозумів, чим усе завершиться.

Потім він подивився на потрощене колесами його машини тіло, на червоний глід, на рудувате листя придорожніх осик, що, наче риби-мальки, мчало за течією вітру назустріч червоним небесам – небо червоніє на холод, подумав він. Кусав губи, щоб стримати усмішку – Карлсона знищено! – бо усміхаються тільки психи, а він не такий, він нормальний. Він має право. Це була наче дуель, яку він виграв.

Поїхав у місто, ретельно вимив машину, трохи подряпану спицями ровера та дитячою ванночкою. Ванна перетворилася на скалки кольорової пластмаси, ровер – на зігнуту залізяку.

Потім зайшов у кафе, де замовив собі кави та здобну булочку, і з апетитом поїв – полудень. Під вікном кав’ярні – теж ріс глід. Червоний, підсвічений пурпуровим сонцем. Колір перемоги.

Фотографія в газеті

Надька вдягнула вузеньку білизну, тугий пасок, темну спідницю, в якій її не зовсім ідеальне тіло мало б гнучкіший і стрункіший вигляд. Підщипуючи брови біля вікна, зауважила на вулиці тонку зграбну юначу постать, що прямувала просто до їхнього під’їзду – швидко, трохи налякано, трохи знервовано, глибоко зануривши підборіддя в комір, а руки в кишені. Тому Надька відклала вбік щипчики, швидко вдягнула темно-фіолетову блузку, взула фіолетові чобітки, накинула шарф, пальто і помчала вниз, щоб перестріти його, наче випадково, – запахом, дотиком, голосом. Їй у спину гухнула хвиля музики – Огінський, – клацнув замок, і вона збігла легкою ходою молодої жінки сходами вниз. До малого, якого вона поцілувала на своє шістдесятиріччя. Ні, Надька не думає, що в них може бути роман, вона взагалі ні про що не думає. Просто хочеться про себе нагадати, відчути, що вона ще красуня, ще весела, ще ого-го. І лице в лице зустрічає Гречку.

Він налетів просто на її випнуті груди, мало не збив із ніг, аж сумочка впала на сходи, розсипався дріб’язок, полетіли в один бік ключі, в інший помада, кришечка відскочила, і Гречка побачив її напівстертий червоний, мов кров, стовпчик, а нахилившись над сумочкою, не зміг відвести погляду від Надьчиних губ – рисочки зморшок вертикальні, замасковані пудрою, кінчик язика і запах – запах мармеладу, соковитих груш, чогось іще. Таке наповнене життям жіноче тіло – просто перед ним, і голос:

– Ти чому такий збентежений, малий? Проблеми? Може, я чимось допоможу?

І Гречка раптом усвідомлює, що саме вона може йому допомогти. Вона ніхто – не родичка, не друг. Вона може допомогти. Вона ще хоче, мабуть, пофліртувати, хоче, мабуть, почути комплімент – червона помада, вертикальні зморшки біля губ, усе кричить – моя старість самотня та безрадісна, а я ще така соковита. І Осип раптом хапається за свій порятунок – він, зібравши дріб’язок у сумку, допомагає Надьці звестися на ноги – вона присіла і не могла встати через тугий пояс, який передавлював живіт. Отож він її підіймає, притискає до себе так сильно, що Надьці дух забиває від думки – цей хлопчисько навмисне треться об її груди, вона ще не стара, ще є порох у порохівницях. А Гречка вже цілує їй руку, вибачається, що збив із ніг, і шепоче, опустивши очі:

– Мені справді потрібна допомога.

І Надьці пересихає в горлі – невже вона так легко, одним дотиком губ, здобула любов молодого гарного хлопчиська? І полегшене, майже ейфорійне – вона ще може!

– То ходімо до мене на чай, там усе й розповіси, – пропонує Надька, а Гречка не випускає її руки і далі торкається до грудей.

– Ходімо, – шепоче він, і в Надії Павлівни Шистачок, шістдесятирічної жінки, раптом завмирає серце, вона помічає, які довгі, темні й закручені на кінчиках у нього вії, – наче в дівчинки. А його щічки, порожевілі від хвилювання – через неї! Усе в ній аж волає від захвату, а він так зворушливо здригається, наче от-от розридається від почуттів.

А Осип Гречка думає – пудра, кокетка, проста, як двері, хоч на свій день народження здавалася такою загадковою, такою неприборканою, а сама за кілька компліментів зробить усе, що треба.

– Ваші губи ніжні, мов трояндові пелюстки. Нізащо не дав би вам п’ятдесяти, щонайбільше сорок п’ять.

– Ой, малий, мені всі кажуть, що я не виглядаю на свій вік. Хороший настрій – ось увесь секрет моєї молодості. Я ніколи не плачу.

Вони йдуть сходами під руку. Надька горда – як давно вона не ходила з кимось, крім діда і Боберка, сторожа з дитсадка, в якому вона працювала бухгалтером. Сторож Боберко її давній шанувальник, але ж йому аж шістдесят три. Веснянкуватий, рудий, волосся сивіє неестетично якось, проходячи складний етап перетворень через брудно-жовтий. Осип Гречка – інша річ. Він наче весняний, із ароматом злив і фіалок, вітерець, який раптом дмухнув у її листопаді. І це так швидкоплинно, нереально, що їй раптом захотілося втримати цей момент якнайдовше, щоб він не закінчувався. Он через вічка у дверях роздивляються їх сусідки і думають, що Надька геть уже берега пустилася, молоденьким голову морочить. І їй стало так тепло на серці, так солодко, що й не передати.

Вона запарила йому найдорожчий чай, який мала, вийняла пастилки, варення з казкового фрукта фейхоа. Миючи руки, поплескала себе по щоках, щоб були свіжіші, і крізь перегородку вислухала історію про те, що у хлопчини, виявляється, неприємності з міліцією. Так сталося, що він став свідком злочину, коли ошаліла червона «ауді» – мабуть, водій напився – переїхала на лісовій дорозі велосипедиста. Але чомусь Гречку викликають як обвинуваченого. А він не винен, це якийсь інший водій на повній швидкості розчавив бідолашного хлопця. Тож якби Надія Павлівна змогла посвідчити, що вона бачила, як червона «ауді» розчавила велосипедиста, то в Осипа Гречки стало би значно менше проблем. Він прийшов попросити про допомогу в бабусі, але бабуся може не зрозуміти. Все, що потрібно від Надії Павлівни, – це маленька брехня, яка лише допоможе міліції встановити справжнього вбивцю. От і все.

Надька висунулась із ванної трохи здивована, бо як вона пояснить, що робила на лісовій дорозі? Але малий і тут знайшов, що відповісти. Виявляється, це те саме село, звідки родом дід Макарчук, тому Гречка міг її підвозити саме тоді, коли сталося це нещастя.

– Міліція рано чи пізно довідається правду і злочинця посадять, але коли то буде? А я ж підозрюваний… Ви ж знаєте, Надіє Павлівно, що з міліцією краще не зв’язуватися.

Надька завагалася, але тут Гречка підвівся і долив їй чаю в горнятко. Долив, схилившись над її потилицею, і вона відчула його теплий приємний жасминовий подих. «І як я йому тепер поясню, що ми просто друзі? Бідолаха, мабуть, думає, що у нас роман, – розчулилася Надька. – Біднесенький хлопчик, розгублений, із купою проблем. Бідолашненький. Гарний смішний хлопчина. А як же він мені довіряє, якщо звертається з таким проханням. Більше, ніж рідній бабусі».

– Я посвідчу, – сказала Надька, вмокнувши палець у варення з фейхоа.

І Надька потрапила в місцеву газету – з червоними губами, з зачіскою, як у Марлен Дітріх, із драперіяма шарфа, що затуляє шию і плечі, – єдиний свідок ДТП. А поруч – фотографія пригоди. Потрощений велосипед і тіло, накрите простирадлом. Навколо простирадла – криваві плями, розтрощена дитяча ванночка і пасма волосся в калюжі. Перестигле м’яке яблучне Надьчине серце здригнулося з огиди, коли поряд з її усміхненим обличчям, за яким важко було визначити вік, вона побачила цю страшну світлину. Вона знову почувалася на краю прірви, їй здавалося, що вчинила щось погане, брудне. Їй снилося потім, як вона по лікоть у крові ходить кімнатою, намагаючись відтерти ту кров то фіранкою, то скатертиною, то заполом спідниці, але кров не відтиралась, а все крапала і крапала з рук. Крапала і крапала. Їй снилися болотяні бездоріжжя, незнайомі заплутані вулиці. Вона блукала ними, шукаючи виходу, а його не було. Але Надька не зважала на сни, бо в її життя повернулася нарешті справжня пригода, яку вона потайки називала – любов.

Лише вранці, щойно прокинувшись зі сну, вона розгублено обводила свою кімнату поглядом і запитувала в себе – де ти загубилася, Надько?


…Коли він їхав на рудого чоловіка і дивився у розгублене здивоване обличчя, то пригадував, як у сутінковому зимовому парку ця руда гнида гралася в сніжки з Ніною, найкращою дівчиною в світі. На тій холодній алеї його не помічали двоє жорстоких дітей, які аж пищали від захвату. Жорстокі діти завжди пищали від захвату, а він завжди залишався сам.

Коли він їхав на здивованого рудяка, то бачив тих двох дітей у центральному парку. Тоді намело багато снігу, і Ніна носила пальто з хутряним комірцем, а на цьому рудому була якась величезна потворна куртка і шапка, з-під якої стирчали пасма волосся. Навіть у сутінках сяяло це смішне руде волосся і веснянки впереміш із прищами. Тоді він охрестив хлопця «Карлсоном».

Вони кидалися сніжками, і ця дівчина, його дівчина, загравала з Карлсоном, наче нікого іншого в її житті не було. І це завдавало неймовірного болю. Якби Ніна його проклинала і лаяла, якби принижувала, насміхалася, зневажала – він би витримав. Так поводяться всі закохані і покинуті дівчата. Але те, що ця мала погань живе своїм окремим життям, а він і досі тужить за запахом її великих м’яких грудей, за ковзанням язика, за її розмовами і жартами – це йому дошкуляло. Він страждав.

Ті двоє кидалися сніжками, потім розбігалися в протилежні боки і знову бралися одне одного наздоганяти, потім хлопець із розгону наскочив на дівчину, і вони обоє впали на сніг, і Він майже фізично відчув, як прогинається під Карлсоном її тіло і назустріч його змерзлим порепаним губам рухається її язик. «Зла руда лялька! – думав. – Йому треба руки повідкручувати, волосся повисмикувати». Він досі пам’ятав смак Ніниного язика – смак пластівців із молоком, які вона їла на сніданок, смак перетертого з медом яблука, ячмінної кави і зубної пасти. Якби він забув смак її язика, він би забув усе. Але він пам’ятав, пам’ятав у цих снігових сутінках якоюсь фізичною чуттєвою пам’яттю, і тому йому хотілося вбити їх обох, цих обкиданих снігом закоханих посеред білих від паморозі дерев, і бачити їхню кров, відчувати страждання людей, які завдавали йому болю, але навіть не здогадувалися, що його очі за ними стежать.

Згодом він наздогнав Ніну в єдиному підземному переході, який був у їхньому містечку, схопив за лікоть і хотів щось з’ясувати.

– Давай поговоримо, – благав дівчину, яку колись покинув, бо, на його думку, вона аж ніяк не пасувала такому перспективному хлопцеві. А вона дивилася на нього зеленкувато-безбарвними іскристими очима і зневажливо кривила губи, – давай поговоримо.

Він знав, що існують кращі, дієвіші слова, щоб зупинити цю кохану нахабу, яка ішла собі, глипаючи на нього з-під лоба. Але тоді він забув усі слова, крім цих двох, тому повторював їх із різними інтонаціями, наче розповідав їй багато історій.

– Не переслідуй мене, – казала Ніна, кутаючись у своє пальтечко з хутряним коміром, і не збавляла ходи.

– Давай поговоримо, – просив, і якби вона зупинилась у цьому темному переході, він, мабуть, задушив би її.

– То було просто захоплення. А зараз нам нема, про що говорити. Йди.

«Не любить і ніколи не любила, не любить і ніколи не любила», – повторював подумки, відчуваючи якесь дивне загальне оніміння тіла і думок. Того вечора він зненавидів балакучого рудого чоловічка, який оце раптом виник перед ним на дорозі. А вранці він захворів на ангіну і довго лежав у ліжку, майже непритомний від високої температури.