Молоденький півник у винному соусі

Колись, коли на Сибіру доктор Бау підібрав юну і хвору Надьку, то першою стравою, якою її пригостив, був молоденький півник у винному соусі. Дівчину витягли з шахти із розбитою головою, вона лежала на дошках, безтямно водила поглядом, а тіло здригалося в конвульсіях. І якби не Марк Альфредович Бау – вона називала його татусем, аж поки «татусь» не спробував залізти донечці в панталончики – Надька вже була б на тому світі, а якщо й ні, то лишилася б розумово неповносправною. Тоді, після тривалої хвороби, під час якої вона лише цукор смоктала та молоко пила, доктор Бау приготував диво-страву, таку духмяну і ніжну, що Надьці у голові паморочилося від самого запаху.

– Моя маленька Вероно, запам’ятай – саме соус робить із тієї синьої здохлої тварини, яку я приніс, оцей нектар у тебе на тарілці.

Соус – ось що у страві найголовніше. Так думала Надька. От, наприклад, вона – стара, втомлена життям, трохи підтоптана дама, але якщо подати під смачним соусом – то ще нічогенька. Тепер усі перетворилися на дам, чи то пак сеньйор, через латино-американські серіали, що гіпнотизували з телеекранів. Спершу «Рабиня Ізаура», потім «Багаті теж плачуть», тому зрештою Надька не втрималась і закохалася в Луїса Альберто. Сусідська дівчина, закохана в того красеня, спізнившись одного разу на серіал, із розпачу наковталася снодійних таблеток. Потім іще довго пила воду з марганцівкою, щоб добре проблюватися. Усі ті жінки, які працювали на заводах і оспівували тріумф пролетаріату, раптом перетворилися на синьйор, і Надька з ними, – під соусом одягу, викроєного з журналу «Бурда-мода».

Соус – головне, що має навчитися готувати жінка, думала Надька. У полумиску синюватими лапами вгору розмерзався півник. На серці в Надьки шкреблися кішки. Крізь відчинену кватирку деренчав зяблик. Увечері має прийти Гречка. Увечері вона впіймає час за хвіст.

Упіймати час за хвіст – значить замаскувати старість, розтерти до червоного зап’ястки трояндовою олійкою, вбратися в найкращу спідницю, яка вилискуватиме діагональними нейлоновими нитками, і посидіти навпроти Гречки під барвистою парасолькою ілюзії кохання. Попивати з фігурної склянки каву-глясе і зманіжено про щось муркотіти, мляво рухаючи язиком.

Бо в Надьки була ілюзія, що цей юнак із холодними тремтячими руками – бідолашненьке, таке молоде, а вже із судинами проблеми – трішки закоханий у неї, і ця ілюзія солодко озивалась у глибині її нутра музикою улюбленого композитора Огінського. Огінського грав доктор Бау на чорному фортеп’яні в своїй обжитій тарганами квартирі у Кемерові – таргани виповзали з-під темно-зелених шпалер, щоб послухати його гру, ворушили від задоволення вусами, і Надька пам’ятає, що після їхнього барака докторська квартира, хай навіть із тарганами, нехай немилосердно по-солдатському прокурена, здавалась їй найзатишнішим місцем у світі, бо, по-перше, тут було, що їсти, тут було тепло, і вона, переїхавши сюди, здобула авторитет у родичів. Вони, хоч і хитаючи скрушно головами – повіялася повія, – а таки приходили до неї по харчі, і вона завжди ділилася, великодушно прощаючи зневажливі посмішки. Доктор Бау працював у лікарні, і чого-чого, а їжі в них не бракувало.

Їй тепер здавалося, що вона трохи схожа на покійного доктора Бау – ось, рятує хлопця. І можливо, він ставиться до неї, як до матері чи як до бабусі. Але ж… «Ні!» – подумки аж кричала Надька, такого бути не може! Та все одно не виключала цієї версії. Аж раптом упіймала себе на думці, що геть не проти зазирнути юнаку в панталончики…

А колись – Боже милий, як же вона страждала, коли доктор Бау спробував до неї позалицятися. Несміливо, ніби жартома, усміхаючись своєю довгою кінською усмішкою, червоніючи – залицяння повоєнного інтелігента. Він тоді заліз до неї на диван і медичними термінами описав, чого йому від Надьки хотілося б. Так і не стягнув із неї панталонів, бо вона зіскочила і притьма відбігла до чорного серванта. Зіщулилася в кутку, червона-червона, і мовчала. Бабуся її колись навчила, що коли чоловіки так поводитимуться, то не можна ні плакати, ні кричати. Нізащо не плакати і не кричати, бо зґвалтують. Це було увечері перед від’їздом. Як зараз пам’ятала – сидять за порожнім столом, бо їсти нема чого. Бабуся раптово постаріла, згорбилась – її викликали на допит. До допиту вона плювалася слиною, коли говорила. А після допиту – кров’ю.

– Вони бояться сильних, бо самі боягузи. Мужністю, тільки мужністю захищайся, – вчить бабуся Надьку, – вони хотітимуть, щоб ти плакала і кричала, а ти усміхайся і мовчи. Вони хотітимуть, щоб ти просила про милосердя, а ти вмирай, а не проси. Бо якби вони були милосердні, ти жила б із татом і мамою, ткала б полотно, пасла вівці, ходила б до школи. Бо якби вони були милосердні, такого б ніколи не сталося…

І бабуся махнула рукою на вікно, а за вікном висів на грушці Надьчин тато. Вже стемніло, вони балакали в хаті при свічці, і бабуся була така хороша, мирна, не сварилася на Надьку, лозою не била, лише іноді під час розмови з рота летіли бризки слини і крові, і Надьці було гидко.

– Не плюйтеся, бабо, – сердито каже Надька. Їй хотілося і від себе додати щось про те милосердя, яке баба з татом виявляли до її мамусі, коли він бив, а бабуся дорікала, тільки не синові, а невістці, мовляв, якщо не вміє з чоловіком поводитися, то мусить бути бита. Але Надька промовчала, побоялася лози.

За вікном було вже темно і не видно, що тато там висить, тільки Надька все одно відчувала, що висить. Відчувала і все. Навіть відчувала, як вітер колише гілкою, грушкою і ним. Наче його за шию прив’язали до грушки, а за ноги до Надьчиних нутрощів, десь їй у грудях чи у животі віддавало кожне те колихання. Тільки вона заспокоювала себе – от поїду звідси, і все буде добре. І не відчуватиму, як він на грушці колишеться. Так і не заснула тієї ночі, бо все в ній колихалося – і грушка, і тато, і нутрощі.

Тоді, з доктором Бау, вона зробила так, як казала бабуся. Не просила, не кричала. Стала обличчям у куток, закусила губу, а потім, коли доктор Бау підійшов до неї зі спини, збуджено дихаючи у вухо, розвернулася – усмішка, як лілія, усмішка, як сонце… Де тільки поділася юна недосвідчена дівчинка?

– Не зараз, докторе Бау. Я ще не одужала. Пізніше, як стану здорова, наберуся сил, щоб вам не було соромно, що вилікували сирітку… Може, чаю?

Наче нічого між ними й не сталося, запалила гасову лампу. Витягнула з буфета хліб, розм’якле домашнє масло, яке докторові Бау приносили родичі пацієнтів. Приносили, звісно ж, щоб нагодувати своїх рідних, а не доктора. Але він був хазяїном у своїй лікарні, тому сам вирішував, кому те масло їсти.

Поки доктор Бау розгублено стояв серед кімнати – голий і смішний, худий, як тріска, із розставленими для обіймів руками, Надька вдягла сукню, роздмухала самовар і наказала:

– Одягніться!

І він послухався, наче маленький хлопчик маму.

Бабуся застерігала від ворогів, від солдатні, від тих, хто хоче Надьці зла. А доктора Бау вона вважала другом і батьком. І цей друг, виявляється, зовсім не друг, а такий само ворог, як і всі решта. І з ним треба боротися так само, як з усіма. Надька тоді подумала, що ніхто з чоловіків не може бути другом, лише ворогом. А від ворогів треба захищатися. Тільки ночами більше не спала, прокидалася від кожного шурхоту, кожного скрипу, болісно усвідомлюючи – той, кого вона вже встигла по-своєму, по-дитячому полюбити – один із її ворогів.

Надька натерла півника сіллю – на голові в неї з боку на бік перекидалися бігуді, на обличчі лисніла маска зі свіжої солодкої сільської сметани. Півника теж помастила сметаною, присипала куркумою для золотавості. У живіт напхала йому почищених яблук, вмостила на зелені листочки базиліку і запхнула в духовку, а себе у ванну – змивати сметану, розкручувати бігуді, пахтитися новими дорогими духами.

Колись, коли вона мешкала в доктора Бау, їй здавалося, що майбутнє широке і пишне, як павичевий хвіст. Тепер воно більше нагадувало бульдожий – куций і обрубаний. І її мрії, сяйливі та веселкові, як весняні райдуги над розцвілими луками, змінила буденна і темна, як довжелезні підземні тунелі в горах, дійсність. Але тепер вона вміє готувати півника у винному соусі, а також геть непогані соуси для своєї потьмянілої вроди.

Готово. Жінка вбрана в свою найкращу спідницю, зачесана, напарфумлена, кінчиками пальців ледь торкається кухонного начиння, щоб не вимаститися і не зіпсувати своєї вроди.

Гречка приносить їй подарунок і вино.

– Не знаю, як вам і дякувати, Надіє Павлівно. Якби не ви, сидів би я зараз у тюрмі й чекав суду. – Осип Гречка цілує Надьці руку, ледь торкнувшись губами до її пересохлої шкіри.

Вони знову стоять у коридорі – він спиною до стіни, вона поруч, і могла б Надька ще раз довести малого до шалу якоюсь несподіваною витівкою, але її серце чомусь калатає занадто голосно, а рука пече так, наче це оса вкусила, а не Гречка поцілував. Тому вона щодуху біжить на кухню, щоб малий бува не помітив її емоцій. Похапцем розгортає пакунок, а в ньому лежать червоні вишиті пантофлі.

«Червоні пантофлі», – думає солодко Надька.

Потім вони їдять півника, п’ють вино, на столі пізні жоржини… Гречка думає про те, що Надьчина квартира пахне ваніллю, корвалолом, пліснявою, трохи лимонним печивом і молоком, але пліснявою найдужче, і йому хочеться вийти з її кімнати на сонце, на вітер, якнайдалі. Але він хлопець ввічливий – послуга за послугу. Надька хмільним поглядом дивиться на білі жоржини, що звисають із вази, уже трохи прив’ялі. Повітря після гарячого літа й погожого жовтня таке сухе, наче пелюстка троянди, якою переклали книжку, читану востаннє сто років тому. Напівсонно і легко точиться розмова про щось неважливе, збуджуючи, як наркотик, бо ніщо так не збуджує, як люди, з якими можна говорити про несуттєве. «Тук, – каже Надьчине серце, – тук», – і підстрибує, як молода кізочка чи дівчинка. Стрибає вітер із гілки на гілку, легкий, як потічок вина, що цюркоче із пляшки в келих. Але Надька носом вдихає згущений вечірній пил свого міста і знає, що десь вітри збираються в зграю, щоб ламати дерева, зносити дахи, руйнувати світ.

Вона намагається уявити, яке чудове враження справила на малого, і ця думка розслабляє, їй стає легко, і вона довірливо починає довгу розповідь про те, важливішого за що немає в її житті.

– Навіть коли дощі розмивали дорогу до нашого містечка, я взувалась у величезні чоловікові гумові чоботи і виглядала його перед будинком під сірою колючою мжичкою, він приходив до мене з дощу, холодний і вологий. І я любила його дужче за всіх. Навіть більше за себе, – розповідає Надька, мрійливо вигладжуючи пучками пальців серветку.

– Навіть коли вранці не було чим поснідати, а на вечерю доводилося варити пісну кашу без солі, ми були найбагатшими людьми на світі, бо ми мали відчуття власної сили. Ти й гадки не маєш, голубчику, яке це п’янке відчуття. Коли ти понад обставинами. Коли ти розумієш, що здатен пережити все, і ніщо не змінить твого Я, – філософствує вона. – У нас могло бути прекрасне майбутнє.

«Чого тільки не наслухаєшся від підпилої старої жінки», – думає тим часом Осип Гречка. Він не розуміє, як люди вірять у майбутнє, якщо в будь-який момент може розвалитися на льоту літак, у якому ти летиш, або вибухнути атомна станція, що постачає тебе електрикою. Він, хоч убий, не розуміє краси майбутнього, з якого боку не дивись.

– Я вас чудово розумію, Надіє Павлівно, – ввічливо відповідає їй Гречка. – Усе було дуже смачно, але мені вже час.

Він затягнувся цигаркою, яку по-жіночому запхав у різьблений мундштук, і встав з-за столу. Але Надька садить його назад, повиснувши на лікті, а потім іще якийсь час ковзає своїми сухими старечими руками по його светрі. «Він, мабуть, не тямиться від щастя поруч зі мною», – думає Надька.

– Ми ще не доїли півника, – нагадує йому.

Півник Гречці теж не дуже подобається. Наче й смачний, але смак здається якимось старомодним, наче з вечірок, які влаштовувала його бабуся для колишніх однопартійців, – дрібно порізаний олів’є, пересолоджений мокрий торт, котлети в тертих сухарях та інші м’ясні страви, що їх подавали зазвичай із гарніром – відвареною картоплею, рисом чи ще з чимось.

Після півника йому доводиться їсти огидне варення із фейхоа. «Хто тільки вигадав робити варення з цього фрукта?» – дивується Гречка. Потім вони п’ють каву з морозивом, тільки Надька приготувала не шарами, як це роблять зараз, а перемішала ложечкою гарячу каву і холодне морозиво, тому вийшло чортзна-що. Знову не смачно. Гречка робить іще одну спробу піти, але йому втелющено фотоальбоми. «Але ж гарнюсінька вона колись була, – думає Гречка, – мабуть, крутила гарячі чоловічі голови, як волосся – на бігуді. А тепер не може змиритися з тим, що постаріла».

Щойно переступив поріг її квартири, Гречка весь час хотів негайно звідси втекти.

– Роки, прожиті разом зі своїм чоловіком, були справжнім щастям, тільки я того не розуміла, – тривають Надьчині одкровення. Вона зачарована тим, як уважно Гречка її слухає.