Щастя – транжирити гроші, переходити з кав’ярні в кав’ярню розлінованим містом, іноді відпочивати в якійсь екзотичній країні, красти вранці в батька машину і розповідати дівчатам на трасах, що ти продюсер і зробиш із них кінозірок за маленький розкішний інтим на задньому сидінні. Оце щастя. І Осип Гречка майже співчутливо дивиться на Надьку, адже вона ніколи такого не зазнала. «Вона була колись гарна, – думає Осип, – гарнюсінька. З її темпераментом можна було б мати увесь світ біля ніг. А вона, замість пробивати собі шлях у Москві, переїхала в це занедбане українське провінційне містечко, замість крутити романи з багатіями, обрала пересічного чоловіка, який її покинув. Дивачка, – зневажливо думає Гречка. – Тільки як же тепер від неї вирватися?»
Нарешті – відпустила. Він стоїть у коридорі, взувається, а вона, добряче захмеліла баба, намагається повторити свою витівку зі стіною. Знову підпирає його грудьми, але цього разу Гречку так просто не візьмеш – він не нахиляється, не ніяковіє, а спокійно чекає, коли ж їй набридне його підпирати. Надька, зачарована своєю ілюзією кохання, думає – який солодкий зніяковілий півник у винному соусі. І наступна думка – вона би залюбки його скуштувала…
Уночі падав дощ. Одяг, вивішений за балкон сушитися, довгими вологими тінями метлявся на мотузках, зсовуючись до купи, щоб було не так мокро та холодно. А потім зірвався і полетів пластом на землю, у багнюку, у розмоклі квітники. Вранці, накинувши халат, Надька продиралася крізь мокрі хащі посаджених іще навесні хризантем, щоб позбирати лахи, а потім пила багато гарячого чаю, щоб зігрітись і не захворіти.
А після чаю зручно вмостилася в м’якому кріслі коло вікна, поклала ноги в червоних пантофлях на журнальний столик і замилувалася їхньою зухвалою червінню, відчуваючи, як у її серце гарячим потічком ніжності тече пізня і нереальна віра в те, що все ще зміниться у її долі, а вкарбовані в її серце маленькі кришталики льоду, які іноді завдавали такого болю, що хотілося проковтнути власний кулак, почали танути, аж їй захотілося видихнути власну душу.
Вона вкрала у Ганни Василівни його фотографію – юного ще хлопчиська-випускника зі школи такої-то, мокрого від шампанського, що вибухнуло в чиїхось руках. «Молоденький півник», – надписала на звороті Надька.
…Матері він соромився. Вона подалася в столицю «прожигать жизнь» навздогін за місцевим опецькуватим бізнесменом, який не дуже її і кликав, але ж мама – це особливий випадок. Її кликати не треба. Вона вирвалася з села і дуже пишалася, що така хвацька, вперта, наполеглива. Бабуся, та, що мамина мама, працювала колись секретаркою у місцевому відділі КДБ і теж дуже тим пишалася. Покинула чоловіка з дитиною та й поїхала «робити кар’єру».
Отак і мама. Та після активного десятирічного «прожигання» повернулася обдерта і спита. Від неї за кілометр смерділо сечею, і щоб не чути цього смороду, батько час до часу давав їй трохи грошей. Вона думала, що житиме з «мамулькою», та бабусі незадовго до того шептуха сказала, що як прийде до неї людина і попроситься жити – треба цю людину вигнати, бо в неї погана енергетика. Чого-чого, а поганої енергетики бабуся боялась. Тому й вигнала. І мама знову пішла «жити для себе», але вже – під мостом, на вокзалі та у притулку для бідних.
Іноді він її бачив – на ринку, на вулиці, намагався оминути, і не міг. Наче прикипав до землі і терпляче ждав, поки вона підійде. Як це буває уві сні – хочеться втекти від якоїсь загрози, а не можеш. Ноги ватяні, руки мляві, тебе накриває щось страшне, і ти падаєш. Уві сні загрозою зазвичай був скажений пилосос, у житті – мама. Він стояв і бурчав щось на її запитання, а коли вона гладила його руку своїми холодними тонкими твердими пальцями, він відскакував, наче його струмом било. Пхав їй у кишені гроші, вона йому – гостинці, забувала, мабуть, що він уже великий, тому приносила якісь цукерки, – пом’яті, розталі, у брудних обгортках, цукерки, які він гидував їсти, але складав у коробку з-під взуття. Хтозна, нащо він їх колекціонував. Мати завдавала йому болю – одутлістю, занедбаністю, самотністю, своїм розпатланим сивим волоссям, збайдужілим поглядом. Він почувався хворим, коли її зустрічав. Він мав би її ненавидіти – за самотнє дитинство, за непрочитані казки, недозволених друзів, за те, що на десять років просто собі зникла… Або – любити, бо вона таки мама, а у людей заведено любити мамів. Він не знав, як ставитися до цієї жінки, і щоразу його роздирали два контрастних почуття – одне скидалося на любов, друге – на ненависть…
Мачухою він пишався. Іноді підвозив її до крамниці на своєму авто, і тоді його друзі, двоє самовдоволених бичків із «хороших родин», прицмокували, присвистували і покрикували: «Кицюню, озирнись», – услід мачушиним чорним панчохам, які можна було розглядати аж до мережаного патенту, за який чіплявся тонкими лапками спеціальний пояс.
Шлюб його батьків тривав найдовше з усіх шлюбів – десять років. Шлюб корисливості й ненависті виявився сильніший за шлюб любові, що прийшов потому, – із субтильною білявкою, яка згодом розбила йому серце, гайнувши до Києва, нової столиці відродженої держави, із продавцем чобіт.
А потім батько привів гарну і запальну мачуху. Це була найпрекрасніша жінка їхнього містечка, лялечка, цяцька, цукрова статуетка. Вона вбиралася так шалено, що від її одягу навіть бездомні собаки непритомніли. Вона писала довгі сумні вірші про втрачене кохання, які зчиняли фурор на їхніх провінційних літвечорах. Він довго лаштувався у неї закохатися, та несподівано закохався в Ніну – невиразну і негарну, як сам вважав.
Коли вони зустрілися, він міркував приблизно так: треба набратися досвіду, дівчина мрії – недосяжна, прищі на обличчі зійдуть не скоро, тіло ніколи не набуде прекрасних форм кіногероя, хочеться сексу, адже він з’явився у їхній країні лише в дев’яностих, тому досі був бажаний…
Ніна гризла нігті, й він ніяк не міг остаточно вирішити – огидно це чи чарівно у своїй безпосередності. Вільний час вона проводила на іподромі – підробляла тренером верхової їзди. А ще вона нітрохи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, – попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі й бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною на світі.
Потім – бабуся йому відкрила очі, батько натякнув, навіть мама застерегла, що Ця швидесенько завагітніє, бо такі, як вона (таким лише під церквою побиратися), хочуть лише заарканити порядного хлопця і мерщій вискочити за нього заміж, а далі – норкові шубки, золоті персні… Тому одного темного густого надвечір’я він її покинув, відводячи очі, щоб випадково не втопитися в трясовині безбарвного, світлого витрішкуватого погляду. Пробурмотів, що нічого зазіхати на нього зі своєю любов’ю і планами про заміжжя. Аргументи були тверді й незаперечні: він іще не нагулявся, а коли навколо всі хлопці зустрічаються з блондинками-фотомоделями, безглуздо зустрічатись із такою, як вона.
А кляте дівчисько заміть того, щоб чекати його любові, якою він колись, нагулявшись, таки планував її обдарувати, взяла і вийшла за іншого.
Антуанетта
Надька чекала його до знемоги – прибігала з роботи, чіпляла сумочку на вішак і мчала на балкон – виглядати… Вона щовечора готувала вечерю на двох – а раптом прийде… Надька, красуня, Верона, чоловіча мрія – невже не прийде? Як же він на неї дивився, як же дзвенів його голос, напружений від її близькості, який же пестливий був у нього погляд, розмочений в усмішці, як хліб у молоці… Скільки він їй наговорив компліментів – господи-боже…
Вона чекає. Надія Павлівна Шистачок чекає. Ці маленькі пантофлі – червоні оксамитові гульвіси – взуває і ходить по квартирі легко, плавно, бо почувається в них бажаною жінкою, почувається молодою. Ці криваві пелюстки якоїсь великої пантофляної квітки, які Осип Гречка зірвав дорогою до жінки, яку він, мабуть, любить. Чи ні? Надька ходить у них рівнесенько, випроставши спину, сяючи очима, і коли до неї прийшов букініст Зеник, вона щасливо сміялась із кожного його жарту.
– Так здатні сміятися лише молоді дівчата, які ніколи не стикалися зі смертю чи зрадою, – сказав він тоді.
Вона тоді думала – який же красивий і барвистий цей світ, де вони всі так затишно оселились, як міль у теплих сукняних пальтах, як личинки комах у чорних суцвіттях весняного ґрунту чи в гарячій гноївці, що витікала з дідового хліва і прямувала проритим рівчаком просто на поле. Вона милувалася світанковими латками листопадового снігу, які біло-рожевими ліліями плавали по дорогах, перш ніж розтанути під осіннім сонцем, а звечора знову випадав сніг і вона знову милувалася – як прекрасно…
Іноді ці маленькі пантофлі, червоні оксамитові гульвіси, вночі вирушали мандрувати, свавільно вештаючись по квартирі й гублячись у закамарках помешкання, не дочекавшись її ніг. А Надька ж точно пам’ятала, що залишала їх біля ліжка. Вони мандрували під диваном і у великій шафі, де висіли її пальта. Іноді вони заходили углиб цієї шафи, і, заблукавши за старим грамофоном чи за коробками з-під черевичків, лягали в м’яку перину пилу, і чекали, коли ж Надька їх знайде. І вона завжди їх знаходила, протирала щіткою для оксамиту, а потім цілувала в носики і взувала собі на ноги – ці маленькі, вишиті бісером пантофельки.
Дід Макарчук завжди боявся вовків і любив кнайпи. Іноді по суботах він приїздив у місто до Надьки зі смугастою сумкою гостинців – солодких сільських помідорів, які пахли родзинками і розмоченим у фруктовому сиропі цукром, сметанки, зігрітої в автобусі, кількома кусками овечого м’яса та нарізаними разом із росою та сонними комахами в листі квітками – у величезну прозору вазу, куди могло вміститися рівно п’ятдесят п’ять троянд.
Дід обтріпував шапку, пригладжував умоченими в Надьчин шампунь пальцями смички сивого волосся і, притамовуючи щільно стуленими губами радість, вибирався гуляти. Їхня улюблена кнайпа – «Антуанетта» – була розташована на перехресті двох головних міських вулиць недалечко від тамтешнього МРЕВ та Університету. Вдень там обідали службовці, а під вечір напивалися студенти на честь якихось своїх щоденних свят. Столи було накрито червоними серветками та скатертинами, а стіни товстими масивними смугами пофарбовано рудим мастилом для підлоги – «під дерево», казала господиня закладу Тося, найвідоміша міська повія. Саме на її честь ця кнайпа й називалася «Антуанетта».
Власник кнайпи свою бізнес-кар’єру розпочинав як сутенер. А допомагала йому в цьому гарнюня дівчинка Тося із сиротинця. Ще підлітком вона дуже жаліла всіх чоловіків і кохалася з ними винятково з милосердя. Вони разом вирішили зробити в цьому містечку кар’єру. Винайняли помешкання на першому поверсі біля МРЕВ і Університету, в якнайкращому місці. Чоловіків, згодних платити за любощі, тут виявилося чимало – працівники міліції, цнотливі студенти із розбитим серцями. Тому через чотири роки гарненька сирітка та її діловий партнер розжилися грошенятами, викупили це помешкання та ще декілька прилеглих і обладнали кав’ярню, яку назвали на честь найкращої міської повії – «Антуанетта». Тосю презентували покупцям саме так – гордо і пафосно, щоб кожен чоловік почувався біля цієї жінки князем і щоб платив по-князівському.
Тієї осені, як завжди, Надька з Макарчуком сидять в окремій кабінці, замовляють копчену рибу, червоне солодке вино і шоколад. Дід розповідає Надьці про господарство, про те, з чиїм котом парувалася його Муха, які смачнючі цьогорічні сливи і які червиві грушки вродили в його садку. А Надька – про заздрісну подругу-кагебістку, про посиденьки перед будинком, про симпатичного букініста Зеника, якому вона щонеділі носить книжки, і про чоловіка, кохання до якого досі жевріє – як лахміття з домашніх скринь на згарищі будинку.
За такими балачками минав їхній вечір. Дідові щоки порожевіли, і він почав сором’язливо ділитися інтимними подробицями їхнього з бабою життя. Надька у цей час дивилася на брудно-руді стіни і розкошувала в якійсь безглуздій п’яній мрії, що пахла виноградними лозами і риб’ячою лускою. Аж раптом за перегородкою почула Греччин голос. Їй аж млосно стало – він! – наче окропом її обшпарили. Перша реакція – тікати! Щоб не побачив її в товаристві старого діда, бо ще подумає, що й вона стара, а вона ж не стара, а так тільки… Щоб не побачив її без щільного паска, щоб не побачив її відвислого живота, бо вона ж не товста, а так… Тікати, бо не готова вона зараз зустрітися зі своїм молоденьким півником – от намарафетиться, підмалюється, тоді…
"Краса, що не рятує" отзывы
Отзывы читателей о книге "Краса, що не рятує". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Краса, що не рятує" друзьям в соцсетях.