Ашер бен Соломон знову вмочив губи в чаші і продовжував далі:

– Вільям де Шампер – виходець зі знатного англійського роду, в якого багато спільних із Плантагенетами предків. Він найстарший у сім’ї, але ще в отроцтві відмовився від спадку та вступив в орден тамплієрів. Вісімнадцятирічним прибув у Святу землю, брав участь у багатьох битвах і прославився. В ордені його завжди відзначали: де Шампер був комендантом багатьох замків, його відряджали в найнебезпечніші місця, і скрізь він показував себе чудовим воїном та стратегом. Як освічену людину й непоганого богослова орден двічі відряджав його з особливою місією до Святого Престолу. У Римі де Шампер провадив із понтифіком перемовини про таємні справи тамплієрів. Він здобув прихильність самого Папи, який оцінив його обдарованість, а також не останньою чергою – родинні стосунки з англійським правлячим домом. Авторитет Вільяма в ордені щороку дедалі зростав. На момент початку битви при Хаттіні маршал де Шампер перебував у приморському Аскалоні,[45] а потім особисто очолив його оборону. Він так успішно воював з Аль Абділем, султановим братом, що Саладін змушений був привезти під мури Аскалона полоненого Ґвідо й оголосити, що відрубає йому голову на очах у захисників фортеці, якщо ті не здадуть її сарацинам. Сама Сибілла Єрусалимська, дружина Ґвідо й сестра покійного короля Бодуена, навколішках схиляла аскалонців до перемовин із невірними, щоб досягти прийнятних умов і здатися.

Маршал Вільям де Шампер учинив мудро: погодився більше не опиратися за умови, що жодної волосини не впаде з голів містян і захисників Аскалона. Саладін не мав сенсу гаяти час на взяття гарнізону фортеці змором – попереду на нього чекав Єрусалим. Тому він не торгувався… О, Єрушалаїм! – Даян скорботно скинув руки догори. – Чи є кінець твоїй чарівливості!?

– Господарю мій, – нетерпляче зауважив Мартін, – зараз не час шукати відповідей на це запитання. Скажіть краще, як сталося, що здавши готову до боротьби фортецю, маршал де Шампер уникнув ганьби, бо знеславився Жерар де Рідфор, котрий, потрапивши в полон, розсилав звідти накази своїм людям, і могутні міста одне за одним здавалися сарацинам?

Ашер бен Соломон зітхнув.

– Усе завдяки колишній славі, хлопчику мій. Коли маршал зі своїми лицарями покинув місто й потрапив до рук сарацинів, султан Саладін під вартою доправив своїх полонених в Єгипет. В Александрії їх завантажили на судна і спровадили в Європу. Але де Шамперу вдалося втекти ще перед тим. Він пробрався в Триполі, де серед наближених графині Ешиви був тоді й ти. Де Шамперу доручили організувати оборону міста, адже в цьому він мав більш ніж достатньо досвіду, а граф Раймунд був саме при смерті. Довідавшись, хто очолює людей графині Ешиви, султан Саладін облишив намір захопити Триполі… У тебе таке обличчя, хлопчику мій, начебто ці спогади завдають тобі болю! – збентежено завершив даян.

– Ні, мій господарю, – гнівно заперечив Мартін. – Річ не в спогадах. Особисто Вільям де Шампер завдав мені пекельного болю. – Мартін розтулив поли шовкового халату й показав два моторошні бугруваті рубці, що ліворуч перетинали його груди. – За його наказом кати палили мене брусками розпеченого до білого жару заліза, намагаючись вивідати…

– Не будемо згадувати колишніх бід. На щастя, все вже минулося.

Ашер бен Соломон примирливо всміхнувся. Проте Мартінове лице не пом’якшало.

– Минулося? Але ж найближчим часом мені доведеться зустрітися з цим храмником.

Даянова усмішка вмить зникла.

– Якщо ти зможеш якось інакше потрапити в Акру і врятувати мою сестру – нехай допомагає тобі бог Ізраїлю!

Мартін потупився й не відповів, переводячи подих.

– Простіть мені, господарю і вчителю! Ви завжди давали мені право чинити вільно. Та якщо, на вашу думку, зустріч із цим псом неминуча, я вислухаю все, що ви вважаєте за необхідне мені повідомити. Але присягаюся: лише глибока повага і любов до вас стримають мою руку, щоб, зустрівшись із ним, не вгатити кинджал у його чорне серце.

– Ти воїн, Мартіне, – промовив даян. – Як і Вільям де Шампер. Просто ви опинилися з різних боків поля бою. Саме тому він поводився з тобою як із ворогом. Убивши де Шампера, ти лише завершиш двобій, помстившись за біль та приниження. Франки вважають це достойною перемогою. Але твоя перемога може бути значно славетніша, якщо зламаєш гординю зверхнього храмника і підкориш його. Для лицаря честь дорожча за життя, й удар по ній значно болючіший за удар лезом. Ти жив серед цих людей, тому знаєш їхні порожні сміховинні закони, що їх вони встановили для себе самі.

Мартін не промовив ані слова, лише через певний час стримано кивнув.

Його літній наставник розумний. Він знає приховані пружини, що примушують людей коритися, тож не варто нехтувати його словами.

– Що ж, – Ашер бен Соломон поклав перед собою сухі смагляві руки. – Якщо ти зі мною згоден, продовжуймо. Подейкують, щойно збереться капітул[46] ордену Храму, лицарі негайно оберуть Вільяма де Шампера своїм магістром. Водночас ніхто не зважає на те, що нині у Святу землю прибуває дедалі більше тамплієрів з усієї Європи, серед яких чимало відомих та знатних лицарів, що мають могутніх покровителів. Кожен із них готовий очолити орден, і кожен цього волітиме. Вистачить щонайменшої плямки на репутації де Шампера, щоб віддалити його задля більш достойного кандидата. І щоб утворити таку плямку, нам знадобляться… його родичі!

– Які, до біса, родичі? – обурився Мартін. – У лицарів Храму немає родичів. Я знаю їхній статут: для тамплієра сім’я – орден, і з тієї миті, як він дав обітниці, лицар обриває всі кревні зв’язки.

– І все-таки честь роду для них багато означає. Орден закрито для людей, чиї близькі втратили честь і заплямили себе боягузтвом або злочином. А я довідався, що Вільям де Шампер ніколи остаточно не поривав із сім’єю, до якої належить з народження.

На обличчі Мартіна з’явилося здивування.

– Дозвольте нагадати, – зауважив він. – Щойно ви наголосили, що маршал де Шампер покинув Англію дуже давно, майже дитиною. Про які зв’язки з родиною може йтися?

– Листи. Тривале листування. Часом деякі його послання ми перехоплювали й довідалися, що служіння ордену Храму в їхній родині – спадкова традиція. Тамплієрами були його дід і батько, проте обидва не присвятили себе ордену цілком. За тих часів статут храмників був не такий суворий, як нині. Тому через кілька років вони покинули лави лицарів-монахів. Одначе їхній зв’язок з орденом не переривався: вони жертвували на нього чималі суми, допомагали у справах, виконували різні доручення Великого магістра. А найголовніше – розводили у своїх маєтках коней, здатних нести в бою важко озброєного лицаря, і морем доправляли їх в Орденські доми на Святій землі. Розумієш, про що я?

Мартін не міг не знати, яка могутня сила – лицар-тамплієр на добре навченому високому коні! У відкритому кіннотному бою майже ніхто не міг устояти перед храмником. Недаремно вершників ордену Храму вважали найкращими воїнами Єрусалимського королівства, якщо не всього християнського світу. Щільно вишикувані, заковані в панцир і озброєні до зубів лицарі – справжня машина вбивства, що перед нею безсилі навіть сарацини. І саме маршал ордену мусив стежити за поповненням поголів’я важковаговиків-дестріє, а те, що сім’я Вільяма де Шампера розводила й поставляла на Схід таких необхідних бойових коней, більш ніж виправдовувало його зв’язки з англійською ріднею. На чому ж Ашер бен Соломон збирався його заскочити?

– Недавно ми перехопили ще одного листа для маршала, – хижо посміхаючись, продовжував даян. – І довідалися, що до нього їде сестра, яка в такі смутні часи наважилася вирушити з чоловіком на прощу по святих місцях Палестини. Вона сподівається, що коли туди прибуде, невірних уже виженуть і зможе без перешкод уклонитися тій порожній печері, яку назаряни називають Гробом Господнім. Насправді, не надто вдала ідея. Нині сестра маршала храмників – у Нікеї. Звуть її – Джоанна де Рінель, у дівоцтві – де Шампер. Навіжена знатна дама, яка мандрує разом із чоловіком-аристократом. Але хіба це має значення для людини з твоєю зовнішністю?

Мартін перехопив гострий Ашеровий погляд і мимоволі напружився, здогадуючись, про що йтиметься далі. Але той наче нічого й не помітив.

– Дама ця, вочевидь, не надто розважлива й скромна. Її характеризують як вітрогонку, любительку чоловічого товариства, а колись навіть до неї особливо прихильно ставився король Франції Філіп. Щоб покласти край пересудам, вінценосний кузен Річард відрядив її в Угорщину, і невдовзі Джоанна із загоном тамплієрів дісталася її столиці – Естергома. Про неї турбуються храмники, вона володіє векселями ордену, і це не дивно з огляду на заслуги її роду. Та хоч як ми намагалися, нам не вдалося заскочити де Шампера на тому, що він витрачає кошти ордену на дорожні витрати сестри…

Ашер бен Соломон насупився, наче перед його очима поставали якісь тривожні картини, а потім продовжив:

– Ця жінка дійсно неймовірно красива й справила неабияке враження при дворі короля Бели Угорського.[47] До того ж вона складає вірші, мов трубадур, має розкішний голос і вправно музикує. Усю минулу зиму Джоанна де Рінель розважала угорський двір, наче й забула про майбутню прощу, і стала чи не найближчою довіреною особою дружини короля Бели – Маргарити Французької.[48] Я вже не кажу, що перед нею побожно схиляються безліч угорських лицарів. Її чоловік тут безсилий: він не спроможний вгамувати темперамент родички Плантагенетів і сестри маршала щонаймогутнішого ордену Європи. Проте, судячи з усього, йому все-таки вдалося наполягти покинути Естергом, адже вже на початку весни подружжя прибуло в Константинополь і їх прийняли при дворі вдови-імператриці Агнесси[49]. Там теж сталася не дуже приємна історія… Утім, ідеться не про це…

Даян знав, що стає на вельми хисткий ґрунт, але мета була важливіша, значно важливіша.

– Отже, хлопчику мій, ти мусиш звабити цю легковажну особу. Вочевидь, це не так уже й складно, а, враховуючи неймовірну красу сестри де Шампера, – навіть приємно. Ім’я Мартіна д’Ане, що відтепер стає твоїм, у Нікеї поки що ніхто не знає. Але, якщо тобі пощастить, необхідно пустити поголос про ваш зв’язок із цією дамою. Коли ж ти постанеш перед маршалом в образі прокаженого лазарита, матимеш усі підстави примусити його виконати твої вимоги. Думаю, цілком вистачить погрози надати розголосу позашлюбному зв’язку його сестри з прокаженим. Маршалове становище нині вельми непевне, і він волітиме якнайшвидше спекатися «коростявого» коханця непутящої сестриці… Мартіне, ти хочеш в мене про щось запитати?

Молодик поглянув на даяна напівзневажливо-напівгнівливо.

– Насамперед, – почав він, – щоб утілити цей план, я мушу так чи інакше позбутися чоловіка цієї родички Плантагенетів. Але не це головне…

Він випростався на повен зріст і тепер дивився на чоловіка за столом згори вниз. Ашер бен Соломон мимоволі втягнув голову в плечі.

– Я хочу, щоб ви, мій господарю, пояснили ось що: чи варто мені таке доручати після того, як я попросив руки вашої дочки? І чи не схоже це на зумисне приниження? Скажіть мені!

Мартінів голос задзвенів. Він важко дихав, а очі кидали сині блискавки.

Натомість Ашер зітнув плечима, немов нічого не розуміючи.

– Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Запорукою того – роки твого перебування як сина в моєму домі. І годі про це. А з чоловіком Джоанни де Рінель чини на власний розсуд. Як на мене, вона його майже не помічає. Але пильнуй: кажуть, що він чудовий турнірний боєць. До того ж певний час із вами буде Йосип, а я не хочу наражати його на неприємності.

– Але моє кохання до Руфі…

– Угамуйся, Мартіне! – Ашер вмить здійняв долоню, ніби захищаючись від удару, і вказав лицарю на його попереднє місце. – Сідай, і спокійно все обміркуємо.

Мартін скорився. В очах даяна спалахнула насмішкувата іскорка.

– Ти мусиш знати, що цей план було задумано задовго до того, як ти завів зі мною мову про Руф. Як я міг урахувати те, про що й гадки не мав? Йосипові слова стосовно тебе з Руф’ю я не сприйняв серйозно, адже знаю свою дочку і те, що ця лілея долин задля розваги будь-кому знатна запаморочити голову. Але зараз слухай моє остаточне рішення: щойно Сара з дітьми переступлять поріг цього будинку, я ще раз вислухаю твою пропозицію і належно на неї відповім. Це моє останнє слово!

Ашер бен Соломон несподівано всміхнувся.

– І не квап мене, хлопчику мій. Праотець Яків служив сім і ще раз сім років задля того, щоб домогтися руки жінки з таким же іменем. Цей поспіх та наполегливість свідчить про неповагу до мене.

– О ні, вчителю! Я щиро вас шаную, готовий і надалі служити вам та сподіваюсь, що всі ці чинники – запорука щасливого дня, коли я разом із Руф’ю стану під шлюбне шатро.

– Доладно сказав, – мовив Ашер.