А в Малмсбері вона повернулася вже як дружина лицаря Обрі де Рінеля.

– Хіба міг я відмовити закоханим? – виголосив сер Артур дружині. – Адже свого часу і я домагався на турнірі твоєї руки. І ось тепер, так само, як і ми, наша Джоанна знайшла своє щастя з Обрі!

Леді Мілдред де Шампер була практичною жінкою, тому відразу почала ставити запитання. Чи достойного роду її зять Обрі? Який у нього статок? Чи гідний він сім’ї, близької до королівського дому?

Джоанна образилася. Чому така недовіра? Хіба не досить того, що її Обрі – лицар, отже, має право взяти її за дружину? Так, де Рінелі з Нортумберленду не надто багаті, але її чоловік має ім’я і він її любить! А успіх шлюбу цілком гарантуватиме її посаг – замок Незербі з навколишніми землями.

Ні, вона не могла зрозуміти своєї матері, яку так обурило раптове рішення лорда Артура, що вона на кілька місяців покинула чоловіка, виїхавши в обитель Святої Гільди, де за настоятельку була її дочка Елеонора, старша Джоаннина сестра.

Та настав час, і Джоанна сама збагнула: її шлюб не такий уже й ідеальний. Навіть не тому, що чоловікові зброєносці були схожі на бандитів і люди з Незербі просто вигнали їх із маєтку, знехтувавши обуренням Обрі. Йдеться також не про те, що Обрі часом брутально осікав дружину на подружньому ложі:

– Джоанно, тримайте себе в руках! Таке собі може дозволити хіба що дівка з таверни, а не шляхетна пані!

Обрі був старший на кілька років, і Джоанна розгублювалася, вважала, що з нею щось не те, якщо її чоловік дорікає за бажання ласки, за пристрасність і нестримність, коли вона божеволіла під час любовних ігор. Це впливало на Обрі як відро крижаної води, його жадання згасало, і він відсовувався від Джоанни. А вона, присоромлена й пригнічена, устидалась того, що в ній жило й потребувало виходу, – того, на що її чоловік зневажливо казав: «розбещеність».

Зрештою вона почала себе обмежувати. Покаялася духівнику про такого собі біса, що в ній живе й доводить її до знетями. Але кохання до Обрі не вивітрилося – вона була міцно прив’язана до свого красивого лицаря-чоловіка. Вони мали вигляд цілком щасливого подружжя. Доти, доки не лише сама Джоанна, а й решта почали примічати скнарість сера Обрі.

Першою це відчула челядь у Незербі. Прості люди завжди все бачать і знають, й обговорювати вчинки панів їм не заборониш. Можна лише гадати, про що говорили в конюшнях і на кухні, в генделиках за чаркою елю й вечорами у внутрішніх двориках замку після того, як сер Обрі скоротив кошти на утримання слуг, не надавав їм більше нового одягу, коли зношувався старий, і перестав дарувати різдвяні та великодні подарунки. А в родині де Шамперів завжди дбали про слуг, це було доброю традицією. Натомість челядь віддячувала панам відданістю!

Про нового лорда почали говорити неприязно, і Джоанна мусила втрутитися, щоб приборкати занадто гострих на язик. Сама ж вона наївно вважала, що розуміє причину такої скнарості: чоловік її належить до родовитої, але багатодітної та зубожілої родини, у якій рахують кожен пенні. І якщо він заощаджує, то лише тому, що хоче трохи допомогти своїм родичам із півночі.

Лорд Артур де Шампер уряди-годи заїжджав у Незербі – навідати дочку. До зятя він ставився цілком дружньо. Коли батько й мати Джоанни, врешті-решт, помирилися, приїжджати почала і леді Мілдред, яка більше не показувала свого невдоволення зятем. Утім, повз її чіпкий погляд не промайнуло й те, що, попри солідну виручку на Гронвудському ярмарку, челядь у замку і надалі ходила в дранті, напівголодна, а серед убрання Джоанни не було жодної обновки. І чого б це чоловікові не потішити юну дружину після вдалих кінських торгів? Собі ж бо він придбав кований золотий ланцюг із самоцвітами й розкішний пасок із набором срібних із позолотою пластин!

Джоанна виправдовувалася: лорд мусить мати величний вигляд, а їй поки що не бракує вбрання з посагу. Решту заробітку Обрі віддав у Нортумберленд, щоб відшкодувати родині витрати за його участь у турнірах. Вона вважала це шляхетним учинком і цілком підтримувала чоловіка.

– Бог із вами, – зітхала леді Мілдред. – Ти заміжня жінка, крихітко Джоан, і мені достатньо одного: знати, що ти щаслива. Та все ж я прихопила із собою штуку тонкого фламандського сукна, щоб ти могла приїхати до нас на Різдво в новому вбранні…


Спогади леді Джоанни перервав голос лицаря-госпітальєра. Привал!

Уже майже світало, загону потрібно було перепочити й набратися сил, перш ніж знову вирушити в путь під темним нічним небом, усіяним незнайомими зірками.

Проте молодій леді здалося, що цього разу лицар обрав не найкраще місце для відпочинку – голий схил, усипаний уламками скель. Поблизу – ні джерела, ні водойми, а питний запас у бурдюках, що їх везли із собою, вже майже вичерпано.

Але Джоанна не нарікала, хоча в її волоссі було повнісінько піску, а тіло свербіло від поту й пилу. Доводилося терпіти, якщо вже вони цілком довірилися цим людям. Чи могло спасти на думку їй, благородній дамі, котра вирушала в дорогу як принцеса – зі свитою, слугами, охороною, кухарем і пажем, – що доведеться спати на голому камінні й мріяти про зайве горнятко води, щоб помити обличчя та руки?

Нижчим за її гідність є висловлювати претензії тому, кому зобов’язана свободою, честю й самим життям. Навіть Обрі не нарікає, хоч у звичних для нього умовах і менші незручності ладні були позбавити його рівноваги. Він мовчазний, стриманий, і в нього досі ображене обличчя – вочевидь, не може пробачити їй ляпаса. Ну й добре – так навіть спокійніше. Але ж, Пречиста Діво, як вони далі житимуть разом?!

Від цих думок у душі в неї знову спорожніло. Джоанна спробувала влягтися зручніше на своїй нестерпно твердій постелі з двох попон і її власного плаща, аж раптом почула бурчання камеристки Ґодіт. Вона вмощувалася біля пані, ремствуючи: цілісіньку ніч доводиться трястися в сідлі, а потім намагатися заснути під пекучим сонцем.

Несподівано Ґодіт промовила:

– А чи помітили ви, міледі, що лицар Мартін д’Ане, наш рятівник, не зводить із вас очей?

– Ти вже якось казала, що його погляд не схожий на погляд лицаря-монаха, який дав святі обітниці. Мабуть, його зачаровує вигляд вимордуваної дами в запорошеному одязі і з давно невмиваним обличчям.

Ґодіт пропустила посміх повз вуха.

– А він, скажу я вам, міледі, на диво вродливий. Госпітальєр! І як на мене, просто привабливий чоловік. Скільки живу, а такого ще не бачила, нехай простить мені Господь ці гріховні думки! Ваш брат Генрі теж хоч куди, але він і близько не такий гарний, як сер Мартін. Що скажете, міледі?

– До чого ти ведеш, Ґодіт?

Ледь піднявшись, служниця по-материнськи погладила волосся своєї пані.

– До того, що хай там скільки увивалося довкола вас гожих молодих лицарів, хоч скільки б патякали плетуни, ви завжди зберігали вірність своєму корисливому чоловікові. Ви добропорядна, міледі, от тільки сер Обрі давно заслуговує на те, щоб йому наставили роги.

– Припини, Ґодіт! Що б моя матінка на таке сказала?

– Ваша матінка приставила мене до вас, коли ви були ще зовсім дитям. Навіть незважаючи на те, що мій дід Горса завжди ворогував із лордами з Гронвуду. І вже якщо леді Мілдред доручила мені супроводжувати вас в далекі краї – вона вірить мені й знає: що б я не радила, це не піде вам на шкоду.

Джоанна промовчала. Їй траплялося чимало такого вислуховувати, коли стало зрозуміло, і не лише для неї, що з її шлюбом не все так добре. Минуло сім років, а вона так і не могла завагітніти й народити дитину…

Леді Незербі ніколи й нікому не розповідала, як рідко й неохоче сер Обрі виконує свій подружній обов’язок. Він постійно знаходив причини уникнути цього: утома, піст, церковні свята та мало чого ще… Він завжди був серйозним та стриманим, і Джоанна вважала, що мусить поважати його чесноти.

А вона… Їй доводилося вгамовувати в собі гріховні плотські пориви, а під час їхньої нечастої та короткої близькості Джоанна всіляко стримувалася від тієї несамовитої сили, що нуртувала в її крові. З часом вона просто звикла засинати в чоловіка при боці, без пестощів і поцілунків, що їх спершу так прагнула. Зрештою, це теж було приємно, а зимовими ночами теплó його великого тіла зігрівало її.

Лише в одному Джоанна почувалася обкраденою: вона, єдина з роду де Шамперів, була досі неплідна. Страшна ганьба, годі й уявити!

Якось мати спробувала завести про це мову, але Джоанна спалахнула, розгнівалася, і леді Мілдред більше не втручалася у взаємини дочки з чоловіком. Баронеса прагнула лише одного – щоб її дитя було щасливим, і задля цього ладна була на все. Навіть коли вже й сам лорд Артур почав розчаровуватися у своєму зятеві і їхні стосунки стали напруженими.

Та Джоанна не втрачала надії, що рано чи пізно Господь подарує їй дитинку, і вона теж пізнає сімейне щастя. Вона змирилися з чоловіковою скнарістю, з його заїдливою та дріб’язковою вдачею, з його бурхливою нестриманістю. Адже це був її вибір, навіщо тепер нарікати й гнівити небо? Їм з Обрі випадали й хороші дні: обоє любили коней, їхня конюшня була однією з найкращих у Східній Англії, вони разом об’їжджали своїх улюбленців, зводили жеребців із кобилами, стежили за приплодом, виставляти дворічок і трирічок на торги.

Але й тут виникла червоточина: Джоанну глибоко засмутило, що чоловік, за прикладом лорда Артура, відмовився щороку надавати частину незербійських коней на потреби ордену Храму.

– Ці храмники й так присмокталися, мов п’явки, скрізь вони! Їхні статки зростають із року в рік, і я їм не сприятиму, – заявив сер Обрі дружині.

– Але ж вони оберігають Святу землю від невірних! – заперечила Джоанна. – І мій брат б’ється в їхніх лавах. Допомагаючи ордену і Єрусалимському королівству, ми служимо святій справі!

– Єрусалимське королівство занадто далеко, – відмахувався Обрі. – А мої родичі воюють на кордоні із шотландцями. Краще вже я їм надішлю частку від виручки з майбутніх торгів!

Як слухняна дружина, Джоанна не заперечувала. Однак обурення в її душі зростало. Вона почала дратуватися, сваритися, і їй знову й знов доводилося вибачатися. Добре, що Обрі був незлопам’ятний і швидко все забував. Та й не наважився б він покарати дружину в замку, де вся челядь і охорона на її боці. Вона була вроджена де Шампер, член однієї з наймогутніших сімей Східної Англії, з нею рахувалися, і Джоанна дедалі частіше змушена була обороняти чоловіка, коли йому дорікали скнарістю. Щедрість була однією з головних лицарських чеснот, а скупість і пожадливість – властиві лише торгашам. Обрі не жертвував на церкву, не роздавав милостині жебракам, і на столі в нього завжди було вбого, мов у ченця-постувальника.

Урешті-решт, сусіди перестали відвідувати Незербі, та й Джоанну з Обрі вже не кликали на свята й бенкети. Вони жили відлюдкувато й скромно, виїжджаючи зі свого маєтку лише на Різдво та Великдень до старших де Шамперів. Але й там Обрі не був бажаним гостем, і, зрозумівши це, відмовився навіть від тих поодиноких візитів. Заборонити їздити дружині він не міг, ризикуючи остаточно розірвати стосунки зі знатною ріднею.

Якось, коли Джоанна гостювала в батьківському замку, тато запитав, чи щасливий у неї шлюб.

– Авжеж! – гордо відповіла вона. – Я люблю свого чоловіка.

– Але один із ґречних законів стверджує: «У садку скупості квітка любові в’яне».

– Ох, ці вже мені ґречні закони! – безтурботно розсміялася дочка лорда Артура. – Я так давно не бачила дворів, де ці закони чинні, що й не думаю про такі дрібнички.

– Справді, ти живеш, як у в’язниці, дитя моє, – зітхнув батько. – Але, гадаю, ви з Обрі не відмовитеся відвідати в Лондоні коронацію нашого нового правителя Річарда?

Неможливо проґавити таку подію – це був обов’язок сера Обрі як васала. Більше того, чоловіка Джоанни приваблювала перспектива, що його буде представлено новому королю, тож задля такої оказії він навіть трусонув гаманцем на обновки.

Але саме в Лондоні у Джоанни з чоловіком спалахнула перша сварка.

Під час їхнього перебування в столиці в дім, винайнятий на період коронаційних святкувань, прийшов якийсь обдертий горопаха, назвавшись рідним братом Обрі. Однак лорд його не визнав і наказав слугам гнати геть. Усупереч його волі, Джоанна звеліла наздогнати незнайомця й таємно від чоловіка нагодувала та докладно про все розпитала.

Чому вона порушила волю сера Обрі? Неможливо було не помітити зовнішньої схожості незнайомця з її чоловіком: ті ж риси обличчя, таке ж світле пряме волосся, та ж нортумберлендська говірка, якої і сам Обрі не зміг позбутися за роки життя в Східній Англії.

Останні сумніви розвіяла розмова з чужинцем. Нортумберлендець знав безліч подробиць із життя її чоловіка і, зрештою, розповів, як той покинув їхній старий родовий маєток і сім’я більше нічого про нього не чула.