Але, щойно виринувши з-за колони галереї, Філіп накинувся на неї, мов хижак. Джоанна спершу сприйняла це за продовження їхньої куртуазної гри… Коли ж Філіп пристрасно присмоктався до її шиї, а його гарячі долоні почали ковзати по її обтягнутих шовком грудях, вона злякалася. Він задихався і благав її про кохання… У певний момент вона ослабла й ледь не здалася. У її серці знову виникло те п’янке й гаряче відчуття, яке її чоловік називав безсоромністю. І король Франції миттєво це відчув.

– Моя, – шепотів він, притискаючи Джоанну до стіни за колоною, – моя, вся моя…

Ще й досі соромно було згадувати, що вона ледь йому не піддалася. Джоанну позбавило волі те, що її зажадав не абихто, а король великої держави. І якби Філіпові пестощі були не такі брутальні й безладні, якби в шалі він не завдав їй гострого болю, мов лещатами стиснувши груди, все могло бути зовсім інакше. Джоанна зойкнула, відсахнулася й почала вириватися з королівських обіймів, але Філіп тримав її міцно. Тоді вона взялася вмовляти, щоб він її відпустив. Однак король уже не володів собою: тріск порваного шовку лише роздражнив його. Він рвучко задер її сукню, втискаючи своє коліно між відчайдушно стиснутих ніг Джоанни…

Навіть коли в сутінках галереї на них упав сніп світла, Філіп і далі намагався оволодіти нею. Лише гнівний голос абата, що наказував шляхетному панові й дамі припинити неподобство, примусив короля послабити тиск. Джоанна негайно вирвалась і втекла.

Та, як відомо, у Везле було занадто багато чоловіків, і жінка в подертій світлій сукні, котра біжить через двір абатства, – видовище, яке спричинило чимало химерних чуток. А Філіп повівся геть не по-лицарськи: під час зустрічі з Річардом, коли вони не дійшли згоди з якогось несуттєвого питання, француз заявив, що йому жилося б значно легше, якби всі Плантагенети були б такі ж поступливі, як і їхні дами. І хоча Джоанна не належала до Плантагенетів по прямій лінії, неважко було здогадатися, про кого йдеться.

Саме тоді Річард викликав її до себе й довго та похмуро слухав, як кузина, ридаючи та заламуючи руки, присягалася, що вона не була близька з Філіпом, і що Капетінг повівся з нею не як лицар, а як останній селюк із майданною дівкою.

– Ти мусиш звідси поїхати, – промовив нарешті Річард. – Дама, яку мої воїни шанували мало не як небесну покровительку, не може давати підстав для брудних пліток.

І Річард відрядив їх з Обрі з місією в Угорщину. Усе минулося і зовні мало майже пристойний вигляд, але Джоанна соромилася себе й часом думала: а що якби тоді на звуки боротьби не з’явився абат і Філіп не відпустив би її? Чи здалася б вона?

Джоанна ненавиділа себе за слабкість, за млосний тілесний голод, який часом охоплював усе її єство, і в такі моменти вона була особливо ніжною та поступливою з чоловіком. Річард подбав про те, щоб він нічого не запідозрив. Обрі ж негайно скористався зі зміни її настрою, аби заволодіти грішми, що вони отримували їх з векселів храмників. Але й це не зменшило його скупості: часом навіть за холодів вони ночували просто неба, коли поряд були заїжджі двори, котрі Обрі вважав занадто дорогими.

Джоанна не заперечувала йому ні в чому і надавала чоловікові свій гаманець за першої ж вимоги. Лише стосовно одного Обрі де Рінель не тремтів і поводився майже як марнотратник: коли йшлося про нього самого. Так він раптом – ні сіло ані впало – купив у якогось торговця плащ, підбитий коштовними соболями, витративши на це багато грошей. Джоанна й тоді змовчала, але втрутився Дроґо, вимагаючи доручити йому кошти, надані королем Річардом на їхню поїздку, оскільки саме він провадить усі розрахунки за продовольство, корм для коней і решту всього, що необхідне в дорозі.

Сер Обрі розлютився, вхопився за меч, і вони мало не зчепилися. Але на бік Дроґо стали всі їхні люди, і лордові, врешті-решт, довелося змиритися. Незабаром вони прибули до двору короля Бели Угорського, де їм відвели розкішні покої та пристойно утримували, що викликало в Обрі цілковитий захват.

В Угорщині вони пробули більшу частину зими. Джоанна не сподівалася, що ця країна така багата і що угорська знать оточує себе мало не ромейською розкішшю. Придворні звички формувала дружина короля Бели – Маргарита Французька, і після виснажливих мандрів Джоанна знову опинилася у своїй стихії. Вона співала, насолоджувалася музикою і танцями, відвідувала турніри, забивала памороки угорським лицарям, вони змагалися на її честь, а вона нагороджувала переможців.

Обрі, здавалося, лестило те, яке враження вона справляла при дворі. Лише згодом Джоанна довідалася, що благовірний за право прогулятися з нею верхи, потанцювати чи сісти біля неї на бенкеті вимагав від її шанувальників подарунки. Зрештою, серед придворних поширилися чутки, що за солідний куш лорд готовий навіть поступитися місцем на ложі. Саме тоді королева Маргарита делікатно натякнула: їм обом слід покинути королівську резиденцію в Естергомі.

Обрі зробив винною в усьому Джоанну. Мовляв, вона так розкуто поводилася при дворі, що їм не вдалося виконати доручення Річарда вмовити короля Белу взяти участь у хрестовому поході. Формально погодившись, угорський правитель так нічого й не зробив, щоб приєднатися до війська паладинів.

Коли сер Обрі та леді Джоанна – кузина короля Річарда – прибули в Константинополь, їм запропонувала свою гостинність імператриця-вдова Агнесса. Але тривало це недовго, хоча Обрі, вочевидь, не квапився на Святу землю. Однак він так надокучав імператриці, виканючуючи подаяння, що Джоанна полегшено зітхнула, коли за наказом імператора їм довелося поїхати зі столиці.

Саме тоді Обрі несподівано дав собі обітницю цнотливості й утримання. Через це їхні подружні взаємини напружилися ще дужче. Прагнення Джоанни бути хорошою дружиною танули, мов крига на сонці. Лише тоді вона гірко усвідомила, що спільна подорож їх не зблизила, а ще більше віддалила. Навколо було стільки молодих чоловіків, захоплених її красою, що часом навіть Ґодіт бурчала: мовляв, не варто її пані марнувати найкращі роки на таку людину, як Обрі.

Джоанна осаджувала камеристку: не їй визначати вчинки господині. Урешті-решт, вона з роду де Шамперів, а це зобов’язує в усьому поводитися достойно. Тим часом порожнеча й самотність затоплювали її душу, немов бурливі хвилі потопаючий корабель…


Загін раптово зупинився, і Джоанна, віддаляючись від своїх думок, зауважила, що їхніх провідників щось стривожило.

Світало, і за ніч вони здолали чималий шлях. Але Сабір, який і тепер їхав далеко попереду, раптом щодуху прискакав до них та почав про щось радитися з лицарем-госпітальєром і рудим здоровилом Ейріком.

Джоанна поглянула на Обрі, який байдужно собі чекав. Якщо загону щось загрожує, він перший мав би почати обговорювати план подальших дій. Чоловік, ніби прочитавши в її погляді докір, наблизився до лицаря. Там уже був Йосип зі своїми охоронцями й капітан Дроґо з чотирма вцілілими воїнами-саксами.

Потім лицар д’Ане повернув коня й вирушив до неї.

– Мадам, ваш кінь дуже втомився?

Джоанна погладила холку свого гнідого.

– Спітнів, але дихає рівно. Думаю, зможе здолати ще чималий шлях.

– А учвал побіжить?

– Є потреба так квапитися?

Лицар указав удалечінь.

– Щойно розвиднілося, Сабір помітив хмару куряви за тим-он узвишшям з пласкою верхівкою. Таку пилюгу могло здійняти лише переконливе число вершників, але в цих місцях немає шляхів. А бездоріжжям тут пересуваються лише загони газизів. Зачаїтися, поклавшись на милість небес, нам нема де: довкола ні чагарників, ні глибоких улоговин. До того ж загони газизів зазвичай досить чисельні і всі вони чудові воїни, що знаються на зброї майже з дитинства.

– А що пропонує мій чоловік? – запитала Джоанна.

Зовні вона була спокійна, але, коли згадала, що їй довелося пережити, опинившись у руках розбійників, серце жінки стислося.

– Ваш чоловік – хоробрий воїн. Він пропонує битися.

Вуста Джоанни мимоволі скривила зневажлива посмішка. О, вона добре пам’ятала, як славетний переможець турнірів розгубився, мов хлопчисько, коли озброєні до зубів люди в чалмах почали розстрілювати їхніх воїнів, ховаючись за кривими стовбурами олив.

– Сер д’Ане, ви досвідчений і знаєте цю місцевість та звичаї тутешніх мешканців. Тому я швидше дослухаюся до вас.

– Я б натомість поклався на мого Сабіра. Він запевняє, що вистачить доброго чвалу і ми будемо в безпеці.

– Якщо ви довіряєте сарацину – я готова робити так, як він каже. І не тривожтеся за мене й решту жінок: обираючи попутниць, я віддавала перевагу хорошим вершницям.

Мартін мовчки стримано вклонився. Могутній буланий кінь легко виніс лицаря поперед загону. Він скакав за Сабіром, час від часу озираючись, аби переконатися, що з попутниками все добре.

І справді: англійка й обидві її служниці трималися непогано. Їхні коні йшли розмашисто, не збиваючись із рівного чвалу, попри бездоріжжя, вершниці вміло ними керували. Гірше було з в’ючними тваринами, яких доводилося тягнути на поводі. Особливо відставав завалений вантажем верблюд. Йосип їхав не надто впевнено, але поруч був Ейрік, якому Мартін доручив наглядати за сином Ашера бен Соломона.

Сонце підіймалося дедалі вище, невеликий загін, що нісся учвал, здіймав хмари куряви, яку могли помітити й ті, кого вони остерігалися. Сабір вважав, що їм слід рухатися просто на південний захід. Тоді невдовзі має з’явитися зелень, зарості чагарника й маленькі гайки. Десь там є невелика прикордонна фортеця, де розташований досить чисельний ромейський гарнізон.

За півгодини такого чвалу коні, які протягом ночі здолали чималий шлях, почали збиватися з кроку. Але попереду вже маячіли кучеряві хащі, місцевість стала рівнішою, а дорога – похилішою. Аж раптом пролунав застережливий вигук одного з воїнів ар’єргарду.

Мартін озирнувся. Так і є: ліворуч від них у повітрі повисла курна завіса, в якій вже можна було розгледіти темні цятки вершників.

Лицар притримав коня, даючи попутникам вирватися вперед, а сам почав стежити, як швидко скорочується відстань між загоном і переслідувачами. Повз нього промчали леді Джоанна, потім її чоловік, іще хтось… Мартін кружляв на місці, стримуючи коня й оцінюючи відстань до переслідувачів. Вони, вочевидь, були спритніші. Прокляття, якби не ці в’ючні тварини – мули і верблюд! Схоже, слід покинути їх напризволяще й рятуватися самим…

Він кинувся услід за загоном, почувши переможний жіночий крик. Леді Джоанна, обернувшись на повному ходу, махала йому, вказуючи на щось, чого він поки що не бачив.

Тільки піднявшись на невеличкий пагорб, Мартін і сам мало не скрикнув з полегкості. Адже попереду, за сріблястою зеленню оливкового гаю, видно було масивну приземисту вежу з прямокутними шпилями. Та до неї ще треба було дістатися!

Мартін переконався, що кінь леді Джоанни скаче в бік фортеці, й кинувся допомагати Ейріку, який тягнув на поводі зморену Йосипову кобилу. Сил в молодого єврея вже залишалося зовсім мало, і він не міг змусити втомлену тварину скакати далі. Люди, яких Ашер бен Соломон приставив до сина, не покинули його, а оточили юнака щільним півколом.

Переслідувачі наближалися, вже чути було їхні гортанні крики. Невдовзі засвистіли постріли. Разом із ними Мартін почув іще якийсь віддалений звук. Бойова сурма! У фортеці їх помітили і вдарили на сполох. До неї вже було рукою подати, навіть зараз він розрізняв на прапорі, що майорів на вежі, монограму «ХР». Леді Джоанна була вже біля самісінької брами – вона й далі кричала, силкуючись привернути до себе увагу воїнів гарнізону.

«Хоча б вони тільки встигли відчинити ворота й вислати підмогу!» – подумки молив Мартін.

І до якого бога він звертався цієї миті? Він і сам не знав, але за таких обставин людина завжди волає до вищих сил.

Та його не покидали сумніви. А якщо ромеї вирішать, що допомога невідомим утікачам може обернутися для них неприємностями? Одначе вигляд знатної дами, яка біля самісіньких фортечних мурів благала про допомогу, подіяв. Брама почала повільно відчинятися.

Мартін міг не квапитися й спокійно оцінити ситуацію. До нього під’їхав Сабір і притримав свою кобилу, стежачи водночас за тими, хто відстав. Мартін розчулено подумав: «Ось хто завжди поруч, із ким як за кам’яною стіною!»

Тепер він зміг чітко роздивитися газизів, що наближалися. Це був чисельний загін, але не такий уже й великий, щоб наважитися брати фортецю штурмом. Їх більше цікавила здобич: адже, коли луснув повід, на якому тягли верблюда, і виснажена тварина, сповільнюючись, звернула вбік, частина переслідувачів негайно кинулася туди ж. До них приєдналися ще з дванадцятеро воїнів. Верблюд, нав’ючений шкіряними тюками, – величезна спокуса для злиденних вершників-тюрків!

Мартін неквапно вирушив до фортеці, час від часу озираючись. Верблюд уповільнив погоню, проте були ж іще мули з поклажею! В одного з них щойно влучила випущена переслідувачами стріла. Мул упав і засіпався в куряві. Однак на неймовірний подив Мартіна, сер Обрі здибив свого коня, розвернув його й помчав назад. Зупинившись біля пораненого мула, він квапливо спішився і взявся знімати з нього в’юки.