Симона Вилар - Лазарит

– Цей чоловік збожеволів! – вигукнув уражений лицар.

Першим його бажанням було кинутися англійцеві на допомогу, але натомість він натягнув повід.

До біса! Сер Обрі плутається в нього під ногами і заважає зблизитися з леді Джоанною. Кращої нагоди відкараскатися від нього не буде. Зараз газизи позбавлять його зайвих клопотів. Очевидно, така доля в цього схибленого загнибіди.

Зі стін фортеці досі стежили за тим, що відбувається, але втручатися не поспішали. Сера Обрі вже можна було вважати небіжчиком. Мартін бачив, як Ейрік, на мить покинувши Йосипа, почав був розвертати коня, але, вочевидь, у голову йому прийшла така ж думка, і він змінив рішення.

Інакше повівся Йосип. Озирнувшись і помітивши, що англійця ось-ось схоплять газизи, молодий єврей наказав щось своїм людям, вони розвернулися, натягуючи на ходу луки, і дюжина стріл збавила завзяття розбійників.

Вершники, що прямували до сера Обрі, притримали коней, аж раптом показався ще один мул із вантажем. Сер Обрі, закинувши на плече зняту з пораненого мула сакви й дико роззираючись, кинувся ловити свого коня, який устиг відійти від господаря на солідну відстань.

Троє чи четверо газизів були вже зовсім близько від лорда. Сер Обрі позадкував, вихопив із піхов меч, але новий град стріл Йосипових лучників відігнав напосілих на нього вершників кроків на сто. Проте вже наступної миті один із них опинився біля англійця і, вимахуючи шаблею, вихором налетів на нього.

Сер Обрі відскочив, ухилився й зашарпався між газизами, які його оточили, саква полетіла в куряву, але тепер уже було не до неї.

«Зараз котрийсь із газизів обів’є його горлянку арканом і потягне за собою», – подумав Мартін. Саме так і чинять тюркські кіннотники, не маючи змоги підступитися до ворога на довжину клинка. Він не міг зрозуміти причини божевільної відваги англійця, але знав: через якусь мить він збагне, що для нього все скінчено.

Та раптом у воротах фортеці з’явився загін закутих у панцир ромейських воїнів. Їх було не так уже й багато, але катафрактарії[84] – грізні вояки. Тому легко озброєні газизи, які вже заграбастали значну частину здобичі, вирішили без потреби не зв’язуватися з важкою імперською артилерією.

Один із них, схилившись із сідла на ходу, підхопив покинуті Обрі бесаги. І, вкотре здивувавши Мартіна, англієць рвонувся за ним, люто розмахуючи мечем і волаючи так, ніби сподівався відбити все добро. Коли грабіжник усе ж почав віддалятися, сер Обрі в безсилому відчаї метнув йому навздогін меч.

Мартіна це потішило. Що за скарби були в тих бесагах, якщо задля них Обрі ризикував життям?

Про це він довідався згодом, коли всі вони вже перебували у фортеці і тамтешні жінки напували врятованих чужоземців холодною водою. Обрі напоїли першим; ледь оговтавшись, він почав кликати дружину.

Леді Джоанна підійшла й кілька секунд удивлялась у його спотворене відчаєм обличчя. Помітивши в чоловіка на очах сльози, поклала долоні на його сколошкану, засипану пилом голову.

– Ах, Джоанно, що ж тепер робити? – схлипнув Обрі. – Адже там залишилися всі наші прикраси, і мій пасок із бурштином, і твої сережки ромейської роботи, і той розкішний плащ, підбитий соболем, що коштував цілого статку!..

– Нащо тобі хутряний плащ на Святій землі, Обрі? – спокійно запитала в нього дружина. – Кажуть, там завжди гаряче.

Лорд рвучко вивільнився з її обіймів.

– Ти нічогісінько не тямиш! Тобі все це здається несуттєвим, бо змалечку ти звикла до непомірних розкошів. А я… мені довелося заплатити такі гроші! І як ти постанеш перед очима свого могутнього брата без сережок з опалами і золотих брошок? Ти й гадки не маєш, який жалюгідний і жебракуватий матимеш вигляд!..

Леді Джоанна відвернулася й мовчки пішла геть.

Обрі й далі нерухомо сидів біля стіни, схиливши голову на руки.

Покинувши лорда, Мартін пішов до Йосипа, який розмовляв зі своїми воїнами. Молодий єврей вочевидь був ними задоволений, вихваляв їхню влучність і самовладання, дякував за порятунок життя попутника.

– Ти добра людина, Йосипе, – зауважив Мартін. – Але занадто простодушний. Що тобі до цього захланного, заїдливого чужоземця? Повір, коли він різав твоїх одноплеменців у Бері-Сент-Едмундсі в Англії, йому й на думку не спадало їх пожаліти.

– Вважаєш, я маю до нього уподібнюватися? – стримано мовив Йосип. – Хіба Всевишній не вчить нас терпіння й поблажливості до таких, як цей Обрі де Рінель?

Мартін не відповів – лише з легким сумом поглянув на сина Ашера бен Соломона. Справді, син не схожий на свого батька. Той діловитий, з усього має зиск і завжди чинить згідно із завчасно складеним планом, не замислюючись про ймовірні жертви. Він зважає тільки на людей своєї крові. Чому ж не навчив сина дотримуватися цих правил? Чому Йосип виріс таким чистим і великодушним?

– І все ж, ти припустився помилки, друже мій! – мовив нарешті лицар.

Він знав, що Сабір та Ейрік цілком із ним згодні. Та Йосип і далі всміхався, впевнений у своїй правоті.

Вода! Досхочу чистої гарячої води – яке щастя!

Занурившись у паруючі ночви, леді Джоанна розсміялася. Яка ж понура й пригнічена вона була ще недавно, а зараз її сповнює чиста радість. Небезпека позаду, вона вільна й жива, в неї надійне покровительство!

Мимоволі перед її внутрішнім зором виник образ лицаря Мартіна д’Ане. Вона знітилась і насупилася, здмухуючи з долоні мильну піну.

Поки лицар д’Ане втовкмачував коменданту гарнізону, яку знатну особу врятували його воїни, поки для іменитих гостей готували покої та гріли воду для купання, Джоанна, попри збудження від пережитого, несподівано заснула, примостившись на вузенькій канапі. Скільки вона проспала? Трьох годин цілком вистачило, щоб вона знову почувалася бадьорою та відпочилою.

За цей час Ґодіт і Санніва теж устигли оговтатися. Тепер обидві, самі напіводягнені, товклися довкола господині. Покоївка енергійно терла тіло пані намиленою тканиною, змиваючи піт, пил і бруд – наслідки нелегкої мандрівки, а Ґодіт, позіхаючи, оглядала гардероб Джоанни – точніше, те, що залишилося після сутички з газизами. Зрештою, камеристка зрозуміла, що становище – занадто складне: переважна частина вбрання і прикрас безслідно зникла.

– Сер Обрі таки мав слушність, – зауважила нарешті Ґодіт, – кинувшись рятувати наше добро! Але йому не пощастило, і тепер ми як старці. У вас, пані, залишилася лише одна сукня. На щастя, хоч білизна вціліла – вона була у в’юках мого мула… – камеристка струсила, розправляючи, білосніжну серпанкову сорочку.

Джоанна відкинулася на край канапи і глибоко зітхнула. Не час зараз думати про такі втрати. Після всього пережитого це здавалося цілковитою дурничкою.

– Усе це порожня суєта, Ґодіт. Насамперед ми повинні подякувати Пресвятій Діві за те, що живі й перебуваємо в безпеці.

Але згодом, коли Джоанна, загорнувшись у шматок полотна, оглянула розкладені на лаві залишки гардеробу, то зажурилася. Справді, вона тепер майже гола. Та й грошей – дзвінкою монетою – було негусто. Щоправда, орденські векселя, що їх вона зберігала у футлярі на поясі, вціліли, проте перетворити їх на готівку в ромейських володіннях майже неможливо. Тут інший світ, і віра, хоч і християнська, але відрізняється від тієї, що сповідують франки.

Разом із Ґодіт вони перебирали мізерні рештки колись великого гардеробу Джоанни. Камеристка тільки скрушно хитала головою.

– Через тих клятих язичників, у руках яких ми опинилися, вашу жовту сукню подерто на рам’я! Жодної вуалі, жодного шовкового покривала. А як без цього знатній заміжній дамі? Доведеться вам, пані, походжати серед тутешніх схизматиків простоволосою, як юна діва. А вбратися ви муситимете – що будеш робити! – в оцю темно-сіру сукню зі шнурівкою на грудях… Ні, не сподівалася я дожити до того, що моїй високородій господині доведеться носити одяг простої служниці!

Ґодіт недурно нарікала: знатні дами тих часів носили бліо, зашнуроване на спині. Це відразу показувало, що перед вами шляхетна пані, одягатися якій допомагає служниця. Шнурівка на грудях, хоч і зручніша в разі, якщо вбиратися приходиться поспіхом, але її вважали атрибутом одягу простолюдинок. Невибагливу сіру сукню Джоанна прихопила із собою на випадок, якщо потрібно буде одягнути щось просте й таке, що не сковує рухів. Але як у такому одязі переконати коменданта гарнізону, що перед ним – родичка осяйних Плантагенетів?

Єдина надія була на довге волосся – лише воно здатне засвідчити її належність до обраних. Звичаї забороняли простолюдинкам мати волосся такої довжини, та й часу доглядати за ним у вічно заклопотаних жінок не було. Біляві кіски Санніви доходять лише до ключиць, а Ґодіт ховає свій невеличкий вузлик під головним покривалом з барбетою, що обтягує щоки та шию. Коли служниця розчесала Джоанні волосся, його блискучі темні хвилі майже до колін оповили молоду жінку. Як волосся остаточно висохне і Санніва заплете коси, воно трохи покоротшає, та все ж залишиться достатньо довгим, щоб із першого погляду збагнути: ця дама не мусить сама себе доглядати.

Джоанна сиділа в довгій чистій сорочці, біля неї досі поралася Санніва, аж раптом у двері постукалися і до покою, уклонившись, увійшов капітан Дроґо.

– Дроґо, чи вдалося тобі відпочити? – турботливо запитала леді.

Її вірний слуга змарнів і виснажився. Капітан відразу сів на виступ стіни, витягнув перед собою поранену ногу й потер хворе стегно зі словами, що дозволить собі відпочинок лише тоді, коли переконається: його пані добре облаштувалася і ні в чому не має потреби. А потім розповів, що більшість клопотів узяв на себе лицар д’Ане, який вів перемовини з комендантом гарнізону про постій мандрівників, обіцяв сплатити за всю необхідну провізію, та й ці покої для жінок звільнили на його прохання. Фортеця, як вважав Дроґо, доглянута, хоча прислуга тут – сама мужичня, навіть кухаря путнього немає.

Джоанна оглянула низькі склепіння покою, масивні балки над головою, голі стіни з грубо складених кам’яних брил. Тісно, напівтемно – світло заледве пробивається крізь невеличке заґратоване віконечко, яке на ніч замикається віконницею, та й запах казарми досі не вивітрився. Але на що нарікати, коли кілька днів поспіль їй доводилося спати на голій землі, підстеливши лише попону і вкрившись плащем?

– Де зараз сер Обрі? – нарешті запитала вона.

Капітан стримано всміхнувся.

– Лорд, моя пані, чудово облаштувався. Він устиг заприятелювати з молодим євреєм, здобув його прихильність і примудрився позичити в нього чималеньку суму. З цими грішми сер Обрі пішов до коменданта й наказав надати йому найкраще приміщення в житловій частині фортеці.

– Що ж, я за нього рада, – полегшено зітхнула Джоанна.

Слуги перезирнулися: хіба не так давно їхня господиня не відходила від чоловіка й на крок, виконуючи все, що спаде йому на думку?

З відведених для неї покоїв леді Джоанна вийшла лише під вечір, вирішивши, що нарешті має цілком пристойний вигляд: коси заплетено мало не від скронь і перев’язано ліловими стрічками, віднайшли й скромний обруч на голову з чеканного срібла. На плечах – легенька блідо-бузкова накидка, що приховувала шнурівку.

Назустріч негайно вирушив Обрі, який повідомив, що комендант гарнізону запрошує подружжя розділити з ним вечірню трапезу.

До лорда повернулася звична зверхність, а його одяг просто вразив Джоанну. Сер Обрі був убраний у довгополий жупан ромейського крою, від верху до низу розшитий вигадливими візерунками, на яких перемежовувалися обриси янголів і переплетеної виноградної лози. Помітивши її здивування, чоловік пояснив, що жупан – дар коменданта, котрий неймовірно щасливий з нагоди надати дах над головою і захист таким високородним особам.

«Звичайнісіньке здирництво», – здогадалася Джоанна, але вголос нічого не сказала, тільки кивнула.

У покої парафілакса, так греки називали начальника гарнізону, на гостей чекав щедрий стіл: численні закуски – «оректика»,[85] смажена баранина, м’ясні ковбаски, тушкована в білому вині птиця, різноманітні овочі, зелень, нарізані скибочками свіжі й зацукровані фрукти. Між стравами на столі височіли вузькогорлі глечики з напоями.

За тутешнім звичаєм, жінки під час трапези сідають окремо від чоловіків, але чи то додатковий стіл у цьому приміщенні ніде було поставити, чи парафілакс вирішив виявити до знатної іноземки особливу повагу: зустрівши леді Джоанну на порозі, він провів її до дальнього краю столу й посадив між сером Обрі та молодим євреєм Йосипом. В Англії таке й на думку нікому не спало б: опинитися за одним столом з іновірцем-євреєм. Однак з’ясувалося, що Йосип виконуватиме роль перекладача між англійцями та господарем – він і повідомив Джоанні, що саме тоді, коли мандрівники блукали пустельними плоскогір’ями, тутешні християни відсвяткували свій Великдень, який у них припадає на інший час, ніж у західних християн, тому парафілакс хоче пригостити гостей великодньою паскою.