– Але ж Артура виховували французи! – спохмурніла мати-королева. – Англійці вперті й можуть не визнати Артура, сприйнявши його за іноземця!

– Мадам, – Річард галантно поцілував матері руку. – Я не такий простачок, щоб цього не розуміти. Артур як спадкоємець престолу потрібен мені, щоб стримати Іванову прудкість. Скажіть, матусю, хто на материку наважиться його підтримати, коли всі знатимуть, що волею законного короля трон успадкує Артур? І хто піде за ним в Англію, де чимало відданих мені людей? Та й на вас я розраховую. Хто краще нагляне за Іваном, щоб він не накоїв лиха? Правда ж?

І він, майже як у дитинстві, притиснув чоло до її плеча. Лев лащився до старої левиці.

Елеонора глибоко зітхнула: полегшено і водночас із жалем.

– Погодься, Річарде, було б значно надійніше, аби трон перейшов не до когось із нашої рідні, а до прямого нащадка законного короля. У твого союзника Філіпа є спадкоємець, а в тебе нема.

– Його Людовік іще немовля, – зауважив Річард. – А Філіп, хотів він того чи ні, теж пішов у похід.

– Хотів він того чи ні… – замислено повторила Елеонора. – Розумієш, Річарде, цей ангелоподібний француз підступний і лицемірний. А ти занадто щирий, хоча й розумний. Я побоююсь, що він погано на тебе вплине.

– На мене? – зарозуміло підняв брови Річард. – Але ж саме я примусив Філіпа йти битися за Гроб Господній, незважаючи на палке бажання цього Капетінга залишитися у Франції!

– Річарде, ти забуваєш, що твоє призначення – бути володарем, а не паладином!

– Хіба може король великої християнської держави дозволяти чужовірцям паплюжити величну святиню його підданих! Саме це я сказав Філіпу, коли Папа закликав до нового хрестового походу задля звільнення Єрусалима. Навіть рудобородий германський кнур Фрідріх[19],струсонувши лоєм, повів свою важку кінноту на Священну війну…

– І поліг, навіть не ступивши на Святу землю, – насмішкувато зауважила Елеонора.

Річард відсахнувся.

– Хіба можна з такого глузувати? Велика біда, що християнське воїнство втратило такого предводителя, а разом із ним значну частину своєї сили, адже Фрідріхові лицарі після його загибелі слабкодухо повтікали. І це тоді, коли на Сході об’єднуються сили сарацинів,[20] підтискаючи християн! Чи годиться вам, матінко, радіти з такого лиха, якщо ви самі колись носили хрест на плащі?

Елеонора Аквітанська промовчала.

Нині не слушний час нагадувати синові, що Священна війна з чужовірцями обернулася для неї нестерпним тягарем кочового життя, гіркотою поразок і шаленими сварками з чоловіком Людовіком, які, зрештою, призвели до їхнього розлучення. Однак лихо не без добра: розставшись із Людовіком Капетінгом, вона змогла поєднатися з тим, кого кохала всім серцем, – з Річардовим батьком Генріхом Плантагенетом.

Тому королева почала мову про те, що Річард, навіть отримавши в цьому поході лаври найвеличнішого в християнському світі воїна, насамперед мусить думати про зиск, який його держава може мати від війни з чужовірцями.

Син перебив її:

– Не задля власної слави, влади і багатства я вирушаю воювати в Левант[21], а заради великої слави Господньої!

Його очі гордо зблиснули, він міцно притиснув долоні до грудей. Істинний лицар, готовий лягти кістьми в ім’я високої мети. Таким Елеонора його виховала, таким звикла бачити. Але зараз синів запал тільки роздратував її.

– Дурниці! Усі без винятку війни відбуваються задля влади, земель і золота. І ти це знаєш. Не треба себе дурити.

Річард відповів пильним поглядом.

– Я не дитина, і справді це розумію. Анжуйська держава простягається на багато сотень миль із півночі на південь, але може статися і так, що Свята земля колись буде моєю, а за нею – і вся Мала Азія. Невже погана мета?

Очі в Елеонори засяяли. Так он про що мріє її улюбленець!

Однак це були не останні слова короля. Він одразу додав: хай там як, найважливішим для нього й надалі залишається визволення Єрусалима.

– Чи можуть християни сподіватися на милість небес, якщо почнуть відсиджуватися біля своїх вогнищ, коли самого Христа жорстоко ображено! – вигукнув Річард, і голос його здригнувся. – Де візьметься мир і спокій на землі, якщо Спаситель зрозуміє, що дріб’язкові мишачі справи для нас важливіші за пам’ять його мук на хресті?

Він у це вірив. Елеонора вірила також.

Вона досі пам’ятала крижаний жах, що охопив її, коли пронеслась чутка про падіння Єрусалима від ударів воїнства Саладінового. А нині її син готовий чинити опір натиску сарацинів, які свято вірять, що у Священній війні іслам повинен підкорити всі країни й землі, а слово їхнього лжепророка Мухамеда має поширитися на весь світ.

Річард чинив холоднокровно, ніде правди діти: він ґрунтовно підготувався до походу, зібрав величезні кошти й найкращих вояків, які будь-коли йшли проти сарацинського зеленого прапора. Він заручився підтримкою союзників, продумав кожен крок, мудро відмовився від украй складного сухопутного маршруту, що на ньому під час попередніх походів хрестоносці зазнавали незліченних втрат, а натомість спорядив чудовий флот, який морем доправить його паладинів до берегів Палестини. Він цілком міг перемогти там, де відступали інші!

Елеонора бажала йому перемоги й готова була допомагати чим тільки зможе…

Король-хрестоносець і його мати досі стояли пліч-о-пліч на галереї. Звідси відкривався чудовий краєвид на пронизливо-синє Іонічне море, що сяяло в західному сонячному промінні. У монастирській капличці відбувалася літургія, звідти час від часу долинав тяжкий дияконський бас і голоси, що за ним повторювали. Однак ці мирні звуки вже тонули в брязкоті зброї, тупотінні й вигуках ратників, злагодженому цокотінні кінських копит у куряві.

За межами монастирської обителі тривало навчання хрестоносного воїнства. Висока стіна грубої кладки ховала маневри від Річарда й Елеонори, та не виникало сумнівів, що очільники загонів не дають воякам байдикувати. Для тих, кого король зібрав на Сицилії, довгі місяці зимівлі перетворилися на нескінченну вервечку військових вправ. Річард не жалів нікого – ні себе, ні людей.

Він і тепер натхненно взявся пояснювати матері, які саме маневри вдосконалюють його воїни, що означає той чи інший сигнал рогу, яким чином лицарі-кіннотники тренують бойових коней за командою лягати на землю разом із вершником, і як це важливо під час атак кіннотних лучників, коли, щоб сховатися, доводиться використовувати щонайменшу нерівність ґрунту.

Сарацини – неперевершені стрільці, але нині в хрестоносного воїнства, на перевагу їхнім нищівним атакам, з’явилася нова зброя: на складах біля пристані чекають сотні нових арбалетів, у яких тятива не з кручених волових жил, як колись, а з металевою, виготовленою в спеціальний спосіб пружиною. Болт[22] такого арбалета набирає величезної швидкості й летить так далеко, що складно навіть уявити. Святий престол оголосив цю зброю жорстокою та безбожною, заборонивши використовувати її під час війн між християнами. Але, на думку хрестоносців, це не мало значення, адже їм протистояли облудні й підступні чужовірці.

Річард міг розповідати про те нескінченно, до того ж він знав: його мати розуміється на зброї не гірше загартованого вояка. Король розпалився, почав жестикулювати, йому стало гаряче в суконному, підбитому пурпуровим шовком, плащі, і він широким рухом відкинув його поли за спину. Цієї миті очі в нього блищали, а чоло під мідним ободом укрилося потом.

Елеонора, як завжди, мерзла. З гір у бік моря віяв прохолодний вечірній бриз. Вона щільніше притиснула до грудей муфту, у якій намагалася відігріти руки, дочекалася, поки Річард зробить паузу й промовила:

– Річарде, ти мусив би здогадатися: якщо я вже тут, то не просто так. Я привезла тобі наречену.

Король ошелешено глянув на матір. Очі його згасли, немов присипані попелом, він глибоко зітхнув і, склавши на грудях руки, схилився на парапет галереї.

– Атож, мені щось таке спадало на думку. І що, сватання було вдале?

– Інакше я не наважилась би турбувати тебе в такий відповідальний час.

Річард відвів погляд. Бриз ворушив його витке волосся, профіль здавався вилитим із бронзи й чітко вимальовувався на тлі синьо-фіолетового неба.

– І хто вона?

– Беренгарія Наваррська.

– О, крихітка Беранжер! – Річард усміхнувся, вимовляючи ім’я наваррської принцеси на аквітанський лад. – Якось її батько, король Санчо Наваррський, покликав мене на турнір у Памплону. Маленька Беренгарія вручала переможцям нагороди й дуже соромилася. Їй було тоді років десять, не більше. Вона видалася мені неймовірно скромною та милою. Я навіть спробував написати канцону на її честь, одначе так і не дописав… Але ж відтоді минуло стільки років! Я був переконаний, що принцеса Наваррська заміжня.

– Ні, на щастя, вона вільна, хоча їй уже двадцять шість.

– Забагато для нареченої, – примружився Річард. – Якщо вона так засиділася в дівках, то що з нею не те?

– А тобі сподобалося б, якби з нею було щось не те? – уїдливо заперечила королева. І раптом упівголоса додала: – Дорогою в Памплону я навідалася в округ Коньяк, де мала честь бути присутньою на весіллі твого сина Філіпа Фольконбріджа.

Король, помітно сполотнівши, з-під лоба швидко глянув на матір.

– І який він?

– Дуже схожий на тебе. Такий же високий і рудий, – кутики вуст старої королеви здригнулися в усмішці. – Я підібрала йому доладну наречену, юну й добропорядну дівчину Амалію, його однолітку. Біля олтаря обоє були чудові. Вони володітимуть містом Коньяк. Це вигідний подарунок, адже через місто пролягає шлях прочан у Сантьяго-де-Компостелла, – додала вона діловито, даючи зрозуміти, що бастард її улюбленця житиме небідно.

Але Річард переймався не цим.

– А вона… Філіпова мати… Вона там була?

– Авжеж, – незворушно відповіла Елеонора. – Адже Філіп де Фольконбрідж її первісток. Щоправда, після нього вона народила чоловікові ще вісьмох. І, повір мені, ця твоя білява красуня давно вже не така гарна, як тоді, коли ви разом верхи гасали по лісах Бретані. Та й із чоловіком у неї чудові стосунки.

На Річардових щоках напружилися жовна. Він мовчав.

Елеонорі було його шкода, і водночас вона відчувала дивне задоволення, завдаючи синові болю.

О, благородний Річард! Несамовито відважний, галантний, обдарований і надзвичайно відданий у коханні. Неймовірно: його батько не пропускав жодної більш-менш гарненької пички, Річард змалечку чув пащекування челяді про батькові амурні походеньки, але сам виявився однолюбом. Що це? Небажання уподібнюватися до шалапутного Генріха? Чи він знає таємницю кохання, про яке марять трубадури і юні дівчатка?

Її син зростав при дворі Пуату, де Елеонора вершила свої славетні «суди кохання», а лицарі й дами захоплено розмірковували про те єдине почуття, здатне заполонити людську душу до кінця днів. Юному Річардові, звісно, все це було не чуже. Ні, як і багато хто, він міг часом залізти у вікно до знудьгованої вдовички чи побавитися на дальньому кінці луки з простодушною пастушкою. А те, що коїлося в Пуату під час придушення заколоту городян, інакше, як вакханалією не назвеш. Проте Жанна де Сен-Поль, дочка безмаєтного лицаря з Бретані, не мала жодного стосунку до його безшабашних походеньок.

Коли Елеонору сповістили, що Річард обрав цю дівицю дамою серця, вона розсміялася. Королева вважала сина шибайголовою, тож утішилася, що для любовної історії він знайшов особу таку ж, як і сам. Жанна була єдиною дочкою в сім’ї, де народжувалися самі лише хлопці. Смілива й зухвала, здатна дати відсіч будь-кому, з дошкульним і гострим язиком, вона завжди рада була взяти участь у змаганнях лучників чи об’їздити норовисту кобилу.

Королева не довго спостерігала за розвитком їхніх стосунків: саме тоді вона влаштувала заколот проти чоловіка, зазнала поразки й, за наказом Генріха, її кинули у Вінчестерську вежу, де королева провела багато років. Лише на Різдво, коли її випускали з ув’язнення для участі в придворному святкуванні, Елеонора могла побачитися з Річардом і вкотре переконатися, що вони із Жанною досі нерозлучні. Річард щосили заперечував проти шлюбу з французькою принцесою Алісою, сварився з батьком і вимагав розірвати заручини, про які домовилися без його згоди. І все це, щоб навіки поєднатися з наїзницею з бретонського ведмежого закутка!

Елеонора сподівалася, що ця маячня рано чи пізно минеться. Король Генріх діяв рішучіше: наказав відвезти Жанну в Наварру і силою обвінчати. Навіжений від горя, Річард примчав до матері, ридав, упавши їй до ніг, і повторював, що це нелюдська жорстокість, що Жанна носить під серцем його дитя, і що сам Усевишній створив їх одне для одного. Ну просто тобі Ланселот Озерний, відданістю якого традиційно захоплювалися при дворі.

Навіть тоді королева не звернула належної уваги на Річардові страждання, але подбала про майбутнє внука. Коли Жанна народила, немовля відвезли в Аквітанію і дали хлопчикові освіту, цілком варту нащадкові Плантагенетів.